Давним-давно у нашій країні жив-був один купець. У цього купця була дочка, яку за красу усе прозвали Квіткою. Вона й справді була як квітка: ніжна й прекрасна. Батько дуже пишався своєю дочкою.
Якось раз, збираючись поїхати у далекі країни по своїх купецьких справах, він запитав її:
- Дочка, що б ти прагла, щоб я привіз для тебе?
- Батько, привези мені, будь ласка, райська квітка.
- Добре, привезу, - відповів батько.
Відправився він у далекі стани, завершив там свої справи й став шукати райська квітка. Він усюди розпитував про нього. Але ніхто не знав ні про те, як він росте, ні про те, де його шукати. Нарешті, зустрів йому один старий, який указав йому шлях туди, де він зможе знайти райську квітку.
- Але будь обережний! - попередив його старий, - Білий Дев стереже його...
Але хіба це могло зупинити любляче серце батька? Він пішов по дорозі, зазначеній старим. чи Довго він ішов, чи коротко, про те йому краще знати. Нарешті, прийшов він до того місця, де росла райська квітка. Купець побачив квітку, нахилився й зірвав його.
Раптом, розігралася страшна бура, померкло світло й, перед ним стало жахливе чудовисько. Воно було як людей, але воно не було людиною; воно було як звір, але воно не було звіром. Чудовисько заревіло дико:
- Чому ти зірвала моя квітка? Ти тепер умреш.
"Ти тепер умреш..." - раскатилось луною з усіх боків. Бідний, напівживий купець, схилився перед чудовиськом:
- Пощади мене, про, могутнє створення... моя дочка просила принести цю квітку.
- Я пощаджу тебе, - проревело чудовисько, - тільки при одному умові: якщо ти замість свого життя віддаси мені свою дочку.
- Я згодний.
- Ну, якщо так, то я дарую тобі життя. Вертайся додому й помни: коли гора, що коштує напроти вікон твого будинку, стане білою, - це мій знак. Це буде значити, що я прийшов за твоєю дочкою.
Як виявилося, цим чудовиськом був ні хто інший, як сам білий Дев.
Купець, тим часом, повернувся додому. Його дочка кинулася до нього назустріч, обійняла своїми ручками за шию й поцілувала. Батько обійняв свою дочку й вручив їй райська квітка. Але про те, що відбулося, він не вирішився їй розповісти. Він розв'язав нікому не розголошувати цей секрет і сабоно зажурився від того, що повинне буде трапитися. Думаючи про це дні і ночі безперервно, він ставав усе похмуріше й сумніше.
Одного разу, прокинувшись зранку, він побачив, що гора, що стояла напроти вікон його будинку покрита білим снігом. Купець заплакав. Збіглися люди й стали запитувати: у чому причина його зліз. Він більше не міг приховувати свою обіцянку віддати дочка чудовиську. Він сказав, що Білий Дев уже прийшов за Квіткою.
- Не плач, батько, - сказала Квітку, - я піду з Білим Девом. Чому бути, того не минути.
Тим часом пролунав гуркіт - Білий Дев вломився у будинок, ричачи:
- Де Квітка? Де вона? Віддайте її мені.
Від його ревіння й холодного подиху дерева навколо затріпотіли й обмерзнули. Що залишалося робити бідним людям? Одягнена у свої кращі одяги, з райською квіткою у руках, вийшла Квітку назустріч Білому Деву. Чудовисько переможне розсміялося, схопило прекрасну дівчину й унеслось ладь. Змахами своїх крил Білий Дев підняв буру, яка сичачи й свистячи поглинула світло. Усе змерзнуло там, де пролетів Білий Дев.
Чудовисько віднесло Квітку у найглибшу ущелину, яка тільки можна знайти у гори Арарат. Це було недоступне й похмуре місце, покрите льодом. Там стояв кришталевий замок Білого Дева, який він час від часу залишав. Тоді за ним по миру випливали холод і страх, прагнучи знищити усе живе навколо.
Білий Дев заточила Квітка у цьому замку.
Пройшло кілька місяців.
Якось раз, на самому початку весни, коли Білого Дева не було у замку, Квітці вдалося бігти з нього. Чудовисько повернулося й, побачивши, що дівчини немає на місці, розлютувалося. Білий Дев зібрав воєдино всі свої злі сили й кинувся у погоню. Обернувшись бурою, понісся він за Квіткою, свистячи й сичачи, немов гігантський змій.
Тим часом, дівчина вже досяглася підніжжя гори Арагац. Вона оглянулася й побачила, що Білий Дев уже наздоганяє її.
Він був страшний і жахливий. Бедняжка пронизливо скрикнула, призиваючи про допомогу. Так було бажане Богу, що у цей момент перед нею відкрилися чарівні двері. Пройшовши крізь неї дівчина ввійшла усередину гори. Двері відразу закрилися, перед самим носом Білого Дева. Лють чудовиська досяглася межі: він ударив по вершині гори Арагац своїми крабоми й взревів:
- Де Квітка? Де вона? Віддайте її мені...
Залишимо його ревіти там, а самі підемо за Квіткою. Подивимося, що стало з нею після того, як вона пройшла крізь чарівні двері.
Тим часом Квітка, пройшовши усередину, виявилася у огорожі саду, який був подібний райському. З тисяч різноголосих звуків, якими був пронизаний сад, складалася така пісня:
У смарагдовому палаці, у золотій труні Зачарований чорними силами злими Ні мертвий, ні живий лежить наш Арин Та у цілому світі від цього жалоба.
Та буде лежати він там доти, Поки не з'явиться за ним вона, немов голубка, Повне новому життя, радості й щастя.
Погладить його ніжно й поцілує люблячи.
Квітка ввійшла у сад. Він ще більше наповнився радісними звуками й радісними піснями:
Ось іде вона - наша царівна!
Сюди, сюди, він тут - твій коханий.
Тепер він повстане з небуття, Наш хоробрий Арин, зачарований злом. Тепер він підніметься, наш славний царевич, Наш могутній царевич Арин-Арманелин.
Очі його ясні посміхнуться нам променисто, А квіти й дерева у усьому світі, Зачаровані Білим Девом Скоро опам'ятаються - упадуть чорні чари.
Радісне життя відродиться знову, Повна світлом сонця й ароматами квітів!
Квітка через сад пройшла у смарагдовий палац. У самому центрі палацу стояла золота труна, у якій лежав гарний молодий царевич. Він був ні живий і не мертвий. Він ледь дихав. Як тільки Квітка побачила його, серденько її облилося кров'ю від горя: вона заплакала, схилилася до царевича й поцілувала
Його. Краплі її зліз схилилися на юну особу. Повільно царевич відкрив свої очі й піднявся. Він був подібний берізки, що росте у раї. Ви, звичайно ж, догадалися, хто це був. Так, це був Арин-Арманелин.
- Хто ти, прекрасна дівчина? - запитав Арин-Арманелин. - Як ти змогла прийти сюди?
Квітка розповіла йому всі, - про те, як вона була бранкою Білого Дева. Додавши до цього, що він зараз женеться за нею.
- Я чую його пекельне ревіння. - сказала вона.
- Він зачарував мене кілька місяців назад, наславши на мене смерті подібний сон. Він робить так щороку. Та я перебуваю тут доти, поки хто-небудь не прийде й не зруйнує злі чари. Ти, Квітка, одна з тих, хто зробив це. А тепер я піду й поборюся з Білим Девом.
Сказав це Арин, побрав свій вогненний меч і вийшов назовні.
Та зійшлися дві сили у битві не на життя, а на смерть. Вони билися так, що не було зрозуміле, де тепер небо, а де земля.
Білий Дев ревів, як похмура хмара. Арин-арманелин разив своїм метаємо й уліво й вправо й мир затремтів. Битва закінчилася поразкою Білого Дева. Виття, сичачи й свистячи він уполз назад у свою похмуру обитель, що перебуває на дні найглибшої ущелини, яку можна знайти у гори Арарат. Та зачинив він там у своєму кришталевому замку. А мир дістався прекрасному переможцеві. Радісні дні прийшли у долину Араксу.
Арин-арманелин обвінчався із Квіткою. Природа розстелила під їхніми ногами прекрасний килим із троянд і інших квітів. Люди й звірі, птахи й навіть мурахи хором співали їм веселі пісні й гімни. А над усім цим, на небозводі, розкинулася яскрава, чудова веселка, і свіже, весняне сонце посміхнулося миру.
Так буде повторюватися щороку. Щороку Білий Дев зможе
Зачаровувати Орися-Арманелина й щороку злі чари будуть неспроможні перед Цветоком.