Ця історія приключилася у Тибеті давним-давно. Жили-Минулого три парубки. Один, по імені Пунцок, був сином вождя, другий, Вангду, походив з багатої сім'ї, а третій, Топгьял, був бідняком. Вони були дуже дружні між собою й, коли було потрібно розв'язати якусь проблему, говорили, що одна голова — добре, а три — Усе-таки краще.
Якось раз Топгьял сказав двом друзям: «Я чув, що десь у долині, неподалік від мого будинку, є сім'я, а у ній виросла прекрасна, ніжна й розумна дочка. Багато ходили просити її руки, але дівчина жодного разу не відкрила рота. Нібито вона глуха й німа. Ну не чи дивно це?»
Пунцок запропонував: «Що ж, давайте й ми втрьох спробуємо свого щастя й подивимося, кому з нас повезе. Якщо комусь із нас удасться одружитися на ній, то всі інші повинні йому допомогти. Наприклад, якщо я на ній одружуся, то Вангду віддасть мені половину своїх корів, а Топгьял піде до мене назавжди у услуженье. Якщо ж Вангду одружиться на ній, то я віддам йому половину своїх земель, а Топгьял стане його рабом. А коли ти, Топгьял, самий бідний з нас, превстигнеш, то Вангду віддасть тобі половину свого багатства, а я половину земель. Іде?» Вони вдарили по руках і на тому ж самому місці дали клятву, що зроблять так, як обіцяли.
Наступного дня Пунцок, син вождя, відправився у долину з кіньми, навьюченними тюками з коштовностями — золотом, сріблом, прикрасами, чудово розшитими одягами. Його оточували численні служники, що сидять на багато прибраних конях. Але незважаючи на всі дарунки, принесені їм, і на всі прикладені зусилля, він не зміг зробити враження на дівчину. Вона не виявила до нього ні найменшого інтересу. Він так багато говорив, що мова його усохнула, а з рота почала бризкати слина, але дівчина так нічого йому й не сказала. Через кілька днів Пунцок, визнавши поразку, з ганьбою повернувся додому.
Потім Вангду, син багатія, відправився до дівчини, облачившись у свої кращі одяги. Крім того, він повіз із собою всілякі подарунки й численну челядь. Він навіть прихопив із собою танцюристів. На підході до долини, ті прийнялися співати й танцювати. Прийшовши на місце, Вангду велів своїм слугам вибудуватися у ряд і піднести дівчині дарунки під звуки музики й танці. Але вона навіть поглядом не вдостоїла влаштоване їм вистава. Вангду виснажив свій запас ніжних слів і обіцянок, але так нічого й не добився. Дівчина й рота не відкрила. Отже, Вангду також повернувся назад з ганьбою.
Нарешті настала черга Топгьяла. Бідному хлопцю довелося відправитися у шлях, не маючи із собою нічого з того, чим могли похвастатися два його друзі. У нього навіть не було ніякого особливого подарунка для дівчини, лише мішечок цампи. Не пройшло багато часу, як він побачив у горі печеру. У її входу стояла стара жінка з білими волоссями, синіми очима і єдиним, блискучим, як перлина, зубом у роті. Топгьял, зробивши крок їй назустріч, шанобливо вимовив:
- Бабуся, чи можу я тобі чимсь допомогти? Якщо так, те, не коливаючись, скажи мені про це.
Стара жінка підняла свою голову й глянула на нього зі словами:
- Парубок, схоже, у тебе добре серце. Я ослабнула від голоду. Якщо у тебе їсти щось поїсти, то, будь ласкавий, поділися із мною.
Топгьял вручив їй мішечок цампи. Вона поїла небагато, а потім запитала:
- Куди ти направляєшся?
- У долину, просити дівчину вийти за мене заміж.
- Та хто ж ця дівчина?
- Та, що не любить говорити.
Стара жінка здивувалася: «Геть воно що! Ну не чи дивно, що ти вибрав саме її! Вона не стала розмовляти із сином вождя й сином багатія. Можливо, вона чекає того, хто буде любити її всім серцем. Іди й спробуй щастя. Бажаю тобі удачі». Коли Топгьял уже збирався йти далі, баба додала:
- Парубок, у тебе добра душа. Повинна тебе попередити, що дівчина не прагне говорити тому, що вона пам'ятає дуже багато поганого. Тому вона так страждає й не любить говорити.
- Про що ж вона думає? Баба продовжила:
- Ніхто не знає, як усе було у дійсності. Вона сказала, що пам'ятає себе жайворонком. Цілий день вона парила у піднебесся разом зі своїм чоловіком. Вони співали разом свої пісні й були щасливі. Потім усе стало ще краще: у них народилися діти-жайворонки. Але одного разу полив дощ, зненацька піднялася вода й затопила всю алею. Троє їх діточок були змиті водою. Намагаючись урятувати їх, вона і її чоловік кинулися у вируючий потік і втопили.
Потім вони народилися дроздами. Цілісінький день вони співали й радісно перескакували з гілки на гілку. У них народилися чарівні діти. Вони були дуже щасливі й щодня літали шукати корм для своїх малят. Якось раз вони відправилися на пошуки їжі, а мерзенний хлопчисько-пастух, відіграючи з вогнем, підпалив гніздо, і маленькі дрозди згоріли. Вона і її чоловік минулого поза собою від горя й кинулися у полум'я. Потім вони переродилися тиграми, і у них було двоє маленьких дітей. Одного разу прийшли мисливці й перестріляли їхніх усіх з лука. А потім вона народилася дівчиною. Та тепер варто їй згадати про те, що вона пережила, будучи жайворонком, дроздом і тигрицею, як дівчина відразу виконується смутку й думає про те, що одруження — це гірка частка, а щастя веде лише до нещастя. Лвот тому вона увесь час і засмучується, відмовляється говорити й не обертає уваги на тих, хто шукає її руки.
Топгьял запам'ятав слова старої жінки й, попрощавшись із нею, продовжив свій шлях у долину Дівчина побачила, що йде ще один парубок, і розв'язала, що він теж буде робити їй речення. У відразі вона захлопнула за собою двері, замкнувши її на засувку. Топгьял прикинувся, що не помітив цього й, неспішно наблизившись, ласкаво сказав: «Я давно знаю, що ти тут живеш.
Раніше я не приходив тому, що моя сім'я бідна. Ми обоє — жертви жорстокої долі, так чому ж ти зникла побачивши мене?» А потім він продовжив: «Хіба ти не пам'ятаєш, як ми були жайворонками й у радості проводили разом усі дні і ночі? А потім раптово наших діточок змило хвилею. Намагаючись урятувати їх, ми теж загинули».
Дівчина, коштуючи усередині будиночка, була уражена, почувши ці слова. Вона відкрила двері й села за прядку, начебто б прийнялася за роботу, але так нічого й не сказала. Топгьял помітив, що його слова зробили на неї враження. Та тоді він, підійшовши до прядки, продовжив: «Хіба ти забула, як ми потім народилися дроздами, думаючи, що тепер нам повезе більше? Але трапилося те, чого ми зовсім не чекали. Хлопчик-Пастух підпалив наше гніздо. Наші діти загинули при пожежі й ми кинулися за ними у полум'я. Наше щастя знову підійшло до кінця».
Дівчина перестала прясти й уважно прислухалася до його слів. Топгьял продовжило своє оповідання: «Я певен, ти не забула, як ми переродилися тиграми й завели двох діточок. Та цього разу нам повезло не більше, чим колись. Нас усіх загубили мисливці на вершині гори. А тепер ти породжена у цій сім'ї, а я син бідняка й тягну у борошнах своє існування у підніжжя гори. Я проробив увесь цей шлях лише для того, щоб повідати тобі, що із мною приключилося після того, як ми розсталися. Але, схоже, ти усе забула й навіть дійшла до того, щоб захлопнути двері перед моїм носом. Я ніколи не очікував від тебе такого». Юнак так розладнався, що заплакав.
Дівчина вийшла через прядку. Ока її були повні сліз. Вона схопила Топгьяла за руки й сказала: « Із цього часу ми ніколи більше не розлучимося. Усе це час, хто б не приходив до мене — син вождя або син багатія, — я не вимовила ні слівця. Я чекала лише тебе».
До здивування всіх жителів села, і особливо Пунцока й Ванг-Ду, Топгьял незабаром після цього одружився на дівчині. Двоє друзів, стримавши дане ними обіцянка, віддали молодій парі половину свого майна. Та жили Топгьял і дівчина з тих пір мирно й щасливо. Та її більше ніколи не тривожили думки про минуле.