У багатому Новгороді жив добрий молодець, по імені Садко, а по-вуличному прозивався Садко-Гусляр.
Жив бобирем, із хліба на квас перебивався - ні двору, ні кола. Тільки гусли, дзвінкі, яровчатие, так талант гусляра-співака й дісталися йому у спадщину від батьків. А слава про нього рікою котилася по всьому Великому Новгороді. Недарма кликали Коша й у боярські тереми золотоверхі, і у купецькі хороми білокамінні на бенкетах відіграти, гостей потішати. Заграє він, заведе наспів - усі бояри знатні, усі купці першорядні слухають гусляра, не наслухаються. Тем молодець і жив, що по бенкетах ходив.
Але ось вийшло так: день і два Коші на бенкет не кличуть, і на третій день не кличуть, не кличуть. Гірко й кривдно йому здалося.
Побрав Садко свої гусельци яровчатие, пішов до Ільмень-Озеру. Сіл на березі на синь-горючий камінь і вдарив у струни дзвінкі, завів наспів переливчастий. Відіграв на березі з ранку день до вечора. А на заході червоного сонечка збентежилося Ільмень-Озеро. Піднялася хвиля, як висока гора, вода з піском смешалася, і вийшов на берег сам Водяной - хазяїн Ільмень-Озера. Острах гусляра побрав. А Водяной сказав такі слова:
- Спасибі тобі, Садко, гусляр новгородський! Було у мене харчування-гулянка, почестей бенкет. Веселив ти, потішав гостей моїх. Та прагну я тебе за те подарувати! Покличуть тебе завтра до першорядного купця на гуслях відіграти, іменитих новгородських купців потішати. Поп'ють, поїдять купці, похвалятися стануть, порасхвастаются. Один похвалиться незліченною золотою скарбницею, іншої - дорогими товарами заморськими, третій стане хвастати добрим конем так шовковим портом. Розумний похвалиться батьком з матір'ю, а нерозумний - молодий дружиною.
Потім запитають тебе купці імениті, чому б ти, Садко, похвалитися міг, похвастатися. А я тебе навчу, як відповідь тримати так багатим стати.
Та повідав Водяной - хазяїн Ільмень-Озера гусляру-сироті таємницю чудову.
На інший день покликали Коша у білокамінні палати іменитого купця на гуслях відіграти, гостей потішати.
Столи від напоїв так від страв ломляться. Бенкет-Харчування вполпира, а гості, купці новгородські, сидять вполпьяна. Стали друг перед іншому хвастати: хто золотою скарбницею-богачеством, хто дорогими товарами, хто добрим
Конем так шовковим портом. Розумний похваляється батьком, матінкою, а нерозумний хвастає молодою дружиною.
Прийнялися потім Коша запитувати, у доброго молодця випитувати:
- А ти, молодий гусляр, чим похвалишся? На ті слова-мовлення Садко відповідь тримає:
- Ах, купці ви багаті новгородські! Ну чому мені перед вами хвастати-похвалятися? Самі знаєте: немає у мене ні злата, ні срібла, немає у гостином ряду крамниць із дорогими товарами. Одним тільки я й похвалитися можу. Один тільки я знаю-відаю чудо-дивовижне так див-чудове. Є у нашому славному Ільмень-Озері риба - золоте перо. Та ніхто тієї риби не виловлював. Не бачив, не виловлював. А хто ту рибу - золоте перо виловить так юшки похлебает, той зі старого молодим стане. Тільки тем і можу похвалитися я, похвастатися!
Зашуміли купці імениті, заспорили:
- Порожнім ти, Садко, похваляєшся. З віка-століть ніхто не слихивал, що є така риба - золоте перо й що, похлебавши юшки з тієї риби, стара людина молодою, могутним стане!
Шестеро самих багатих новгородських купців пущі всіх сперечалися:
- Немає риби такий, про яку ти, Садко, кажеш. Ми станемо битися про велика застава. Усі наші крамниці у гостином ряду, Увесь маєток-богачество прозакладиваем! Тільки тобі проти нашої застави великого виставити нема чого!
- Рибу - золоте перо я беруся виловити! А проти вашої застави великого ставлю свою буйну голову, - відповідав Садко-Гусляр.
На тому справа поладили й рукобитьем про заставу спор покінчили.
Незабаром зв'язали невід шовковий. Закинули той невід у Ільмень-Озерр перший раз - і витяглися рибу - золоте перо. Вимітали невід інший раз - і виловили ще одну рибу - золоте перо. Закинули невід третій раз - піймали третю рибу - золоте перо. Стримав своє слово Водяной - хазяїн Ільмень-Озера: нагородив Коша, подарував. Виграв сирота-гусляр великий заставу, одержав багатство незліченне й став іменитим новгородським купцем. Повів торгівлю більшу у Новгороді, а прикажчики його торгують по інших містах, по близьких і далеких місцях. Множиться багатство Коша не щодня, а щогодини. Та став він незабаром самим багатим купцем у славному Великому Новгороді. Вибудував палати білокамінні. Світлиці у тих палатах чудо-чудові: дорогим заморським деревом, златом-сріблом так кришталем прикрашені. Таких світлиць отродясь ніхто не бачив, і наслиху таких покоїв не було.
А після того одружився Садко, привів молоду господарку у будинок і завів у нових палатах почестей бенкет-харчування. Збирав на бенкет бояр родовитих, усіх купців новгородських іменитих; покликав і мужиків новгородських. Усім найшлося місце у хоромах хлібосольного хазяїна. Напивалися гості, наедалися, захмеліли, заспорили. Хто про що бесіди голосно ведуть так похваляються. А Садко по палатах походжає й говорить такі слова:
- Гості мої люб'язні: ви, бояри родовиті, ви, купці багаті, імениті, і ви, мужики новгородські! Усі ви у мене, у Коша, на бенкеті напилися, наїлися, а тепер галасливо спорете, похваляєтеся. Інший правду говорить, а інший і порожнім похваляється. Видне, треба мені й про себе сказати. Та й чому мені стати похвалятися? Багатству моєму й кошторису немає. Золотої скарбниці стільки у мене, що можу всі товари новгородські скупити, усі товари худі й гарні. Та не стане товарів ніяких у Великому славному Новгороді.
Те зарозуміле мовлення, хвалькувата, образливої здалася всій застолиці: і боярам, і купцям, й мужикам новгородським. Зашуміли гості, заспорили:
- Століття того не бувало й не буде, щоб одна людина могла скупити всі товари новгородські, купити й продати наш Великий славний Новгород. Та ми б'ємося з тобою про велика застава у сорок тисячею: не подужати тобі, Садко, Пана Великого Новгорода. Як би не був багатий-могутній одна людина, а проти міста, проти народу він - пересохла соломинка!
А Садко на своєму коштує, не вгамовує й б'ється про велика застава, виставляє сорок тисячею...
Та на тому пированье-харчування минулося. Розійшлися гості, роз'їхалися.
А Садко на інший день вставав раним-ранешенько, умивався белешенько, будив свою дружину, вірних помічників, насипав їм золотої скарбниці повнісінько й відправляв по вулицях торговельним, а сам Садко йшов у гостиний ряд, де торгують крамниці дорогими товарами. Так цілий день із ранку до вечора Садко, багатий купець, зі своїми вірними помічниками скуповували всі товари у всіх крамницях Великого славного Новгорода й до заходу сонечка скупили всі, як мітлою замели. Не залишилося товарів у Новгороді ні на мідний гріш.
А на інший день - глядь-поглядь - від товарів новгородські крамниці ломляться, навезли за ніч товарів більше колишнього.
Зі своєю дружиною, з помічниками прийнявся Садко товари скуповувати по всіх вулицях торговельним і у гостином ряду. Та до вечора, до заходу сонечка, не залишилося у Новгороді товарів ні на єдиний гріш. Усе скупили й звезли у комори Коша-Багатія.
На третій день послав із золотою скарбницею Садко помічників, а сам пішов у гостиний ряд і бачить: товарів у всіх крамницях більше колишнього. Уночі підвезли товари московські. Чує Садко поголоску, що обози з товарами з Москви йдуть, і із Твері йдуть, і з багатьох інших міст, а по морю кораблі біжать із товарами заморськими.
Отут задумався Садко, пригорюнился:
- Не подужати мені Пана Великого Новгорода, не скупити мені товарів усіх російських міст і із усього світла білого. Видне, як я ні багатий, а багатше мене Великий славний Новгород. Краще мені моя застава втратити - сорок тисячею. Однаково не подужати мені міста так народу новгородського. Бачу тепер, що немає такої сили-могутності, щоб одна людина могла народу супротивиться.
Віддав Садко своя велика застава - сорок тисячею. Та побудував сорок кораблів. Занурив на кораблі всі товари скуплені й поплив на кораблях торгувати у країни заморські. У заморських землях продав товари новгородські з більшим баришем.
А по дорозі назад на синьому морю приключилася негода велика. Усі сорок кораблів начебто до місця приросли, остоялися. Вітер щогли гне й снасті рве, б'є морська хвиля, а всі сорок кораблів начебто на якорях коштують, з місця рушити не можуть.
Та сказав Садко керманичем так команді суднової:
- Видне, вимагає цар Морської з нас данина-викуп. Беріть, ребятушки, бочку золота так мечіть гроші у синє море. Вимітали у море бочку золота, а кораблі як і раніше з місця не рушили. Їх волною б'є, вітер снасті рве. - Не ухвалює цар Морський нашого золота, - проговорив Садко. - Не інакше, як вимагає з нас живу душу собі.
Та наказав жереб метати. Кожному дістався жереб липовий, а Садко собі жереб побрав дубовий. Та на кожному жеребі іменна позначка. Метнули жереб у синє море. Чий жереб втопить, тому й до Морського царя йти.
Липові - начебто качки поплили. На хвилі гойдаються. А дубовий жереб самого Коша ключем на дно пішов.
Проговорив тоді Садко:
- Отут похибка вийшла: дубовий жереб тяжчай липових, тому він і на дно пішов. Кинемо - До ще один раз.
Зробив Садко собі жереб липовий, і ще раз метнули жереб у синє море. Усі жеребья утицей-гоголем поплили, а Кошів жереб, як ключ, на дно пірнув. Сказав тоді Садко, купець багатий, новгородський:
- Робити нема чого, ребятушки, видне, цар Морської нічиєї іншої голови не прагне прийняти, а вимагає він мою буйну голову.
Побрав він папір так перо гусяче й прийнявся розпис писати: як і кому його маєток-богачество залишити. Відписав, відмовив гроші монастирям на спомин душі. Нагородив свою дружину, усіх помічників і прикажчиків. Багато скарбниці відписав на злиденну братії, на вдів, на сиріт, багато багатства відписав-відмовив своїй молодій дружині. Після того проговорив:
- Спускайте - До, люб'язні дружинники мої, за борт дошку дубову. Страшно мені відразу раптом спускатися у синє море.
Спустили широку надійну дошку на море. З вірними дружинниками Садко попрощався, прихопив свої гусли дзвінкі, яровчатие.
- Зіграю на дошці останній один раз перед тем, як смерть прийняти!
Та з тими словами спустився Садко на дубовий пліт, а всі кораблі негайно з місця рушили, вітрила шовкові вітром наповнилися, і поплили вони своїм шляхом-дорогою, начебто зупинки ніякий і не було. Понесло Коша на дубовій дошці по морю-океану, а він лежить, на гусельцах тренькает, тужить про свою долю-долі, своє життя колишню згадує. А дошку-пліт морська хвиля погойдує, Коша на дошці заколисує, і не помітив він, як упав у дрімоту й заснув глибоким сном.
Чи Довго, чи коротко той сон тривав - невідомо. Прокинувся-Пробудився Садко на дні моря-океану, біля палат білокамінних. З палат слуга вибіг і повів Коша у хороми. Завів у більшу світлицю, а там сам цар Морський сидить. На голові у царя золота корона. Заговорив Морський цар: - Здраствуй, гість дорогою, довгоочікуваний! Багато я про тебе чув від мого племінника Водяного - хазяїна славного Ільмень-Озера - про твою гру на гуслях яровчатих. Та захотілося мені самому тебе послухати. Для того й кораблі твої зупинив і твій жереб саме два рази утопив. Після того покликав челядника: - Драговини пекуче баню! Нехай наш гість із дороги попариться, помиється, а після того відпочине. Потім бенкет заведемо. Скоро звані гості з'їжджатися стануть. Увечері завів Морський цар бенкет на увесь світ. З'їхалися царі так царевичі з різних морів, Водяні з різних озер так рік. Приплив і Водяной - хазяїн Ільмень-Озера. Напоїв так страв у царя Морського вдосталь: пий, їж, душу-захід!
Наугощались гості, захмеліли. Говорить хазяїн, цар Морської:
- Ну, Садко, потіш, побав нас! Так відіграй веселіше, щоб ноги ходуном ходили.
Заграв Садко задерикувато, весело. Гості за столом усидіти не могли, вискочили через столи так у танок пустилися й так расплясались, що на море-океані велика бура почалася. Та багато у ту ніч кораблів сгинуло. Пристрасть скільки людей потонуло!
Відіграє гусляр, а Морські царі із царевичами да Водяні танцюють, покрикують:
- Ой, пали, говори!
Отут біля Коша виявився Водяной - хазяїн Ільмень-Озера й зашептав гусляру на вухо:
- Негарна справа отут діється у мого дядюшки. На море-океані від цього танцю така непогода розігралася. Кораблів, людей і товарів загинуло - тьм-тьмуща. Перестань відіграти, і танець скінчиться.
- Як же я перестану відіграти? На дні моря-океану у мене не своя воля. Доки дядько твій, сам цар Морський, не накаже, я зупинитися не можу.
- А ти струни обірви так шпенечки повиламуй і скажи цареві Морському, запасних-де немає у тебе, а тут запасних струн так шпенечков ніде побрати. А як перестанеш відіграти так минеться бенкет-харчування, роз'їдуться гості по будинках, цар Морський, щоб удержати тебе у підводному царстві, стане примушувати тебе вибрати наречену й одружитися. А ти на те погоджуйся. Проведуть перед тобою спершу триста дівиць-красунь, потім ще триста дівиць - що не здумати, не сказати, ні пером описати, а тільки у казці розповісти - пройдуть перед тобою, а ти стій так мовчи. Поведуть перед тобою ще триста дівиць краше колишнього. Ти всіх пропусти, укажи на останню й скажи: "Ось на цій дівчині, на Чорна-Вушке, я одружитися прагну". Те - моя рідна сестра, вона тебе з неволі, з полону виручить.
Проговорив ці слова Водяной - хазяїн Ільмень-Озера й змішався з гістьми.
А Садко струни обірвав, шпенечки повиламував і говорить Морському цареві:
- Треба струни замінити так шпенечки нові приладити, а запасних у мене немає.
- Ну де я тобі тепер струни знайду так шпенечки. Завтра гінців пошлю, а сьогодні бенкет-харчування вуж кінчається.
На інший день говорить Морський цар:
- Бути, тобі, Кошу, моїм вірним гуслярем. Усім твоя гра по душі довелася. Одружися на будь-якій морській дівиці-красуні, і тобі у моєму морському царстві-державі жити буде краще, чим у Новгороді. Вибирай собі наречену!
Ляснув цар Морської у долоні - і звідки не візьмися пішли повз Кіш дівиці-красуні, одна інший краше. Так пройшло триста дівиць. За тими ще йдуть триста дівиць, таких пригожих, що пером не описати, тільки у казці розповісти, а Садко коштує мовчить. За тими красунями ще йдуть триста дівиць, багато краше колишніх.
Дивиться Садко, не намилується, а як остання у ряді дівиця-красуня показалася, сказав гусляр Морському цареві:
- Вибрав я собі наречену. Ось на цій дівиці-красуні й одружитися прагну, - показав він на Чернавушку.
- Аи так молодець ти, Садко-Гусляр! Вибрав ти наречену гарну: адже вона моя племінниця, Чернава-Ріка. Будемо ми тепер з тобою у спорідненні.
Прийнялися веселим пирком так за свадебку. Бенкет-Харчування минулося. Відвели молодих у особливий спокій. Та як тільки двері затворилися, сказала Чернава Кошу:
- Лягай, спи-почивай, ні про що не думай. Як мені брат, Водяной, хазяїн Ільмень-Озера, наказав, так усі й збудеться.
Накотився, навалився на Коша сон глибокий. А як пробудився зранку - і очам своїм не вірить: сидить він на крутому березі ріки Чернави, там, де у Волхов-Ріку Чернава впадає. А по Волхові біжать-поспішають його сорок кораблів з вірної дружиною.
Та дружина з кораблів Коша побачила, сдивовалася:
- Залишили ми Коша у синьому морі-океані, а Садко нас зустрічає біля Новгорода. чи Те, братики, не чудо, чи то не диво!
Спустили й послали за Кошем карбасок, човен малу. Перебрався Садко на свій корабель, і незабаром підійшли кораблі до новгородської пристані. Вивантажили товари заморські так бочки із золотом у комори Коша-Купця.
Покликав Садко своїх вірних помічників, дружину у палати білокамінні. А на ґанок вибігала молода дружина-красуня. Кидалася вона на груди Кошу, обіймала його, цілувала:
- Але ж було мені бачення, мій чоловік дорогою, що прибудеш ти сьогодні із заморських країн!
Попили вони, поїли, і став Садко жити-поживати у Новгороді зі своєю молодою дружиною. А на тому моя розповідь про Кіш і кінчається.