Ішов раз у князя Володимира великий бенкет, і усе на тому бенкеті були веселі,
Усе на тому бенкеті похвалялися, а один гість невеселий сидів, меду не пив, смаженої лебідоньки не їв, - це Ставер Годинович, торговельний гість із міста Чернігова. Підійшов до нього князь:
Ти чого, Ставер Годинович, не їж, не п'єш, невеселий сидиш і нічим не похваляєшся? Правда, ти й родом не іменитий, і ратною справою не славний - чому тобі й похвастатися.
- Право слово твоє, великий князь: нема чим мені хвастати. Батька з матір'ю у мене давно немає, а то їх би похвалив... Хвастати золотою скарбницею мені не хочеться; я й сам не знаю, скільки її у мене, перерахувати до смерті не встигну.
Хвастати платтям не варто: усі ви у моїх платтях на цьому бенкеті ходите. У мене тридцять кравців на мене одного день і ніч працюють. Я з ранку до ночі каптан паплюжу, а потім і вам продам.
Чобітьми теж не варто хвастатися: щогодини надягаю чоботи нові, а обносочки вам продаю.
Коні усе у мене златошерстние, вівці усе із золотим руном, та й тих я вам продаю.
Хіба мені похвастати молодою дружиною Василисой Микулишной, старшою дочкою Микули Селяниновича. Ось такий іншої на світі немає!
У неї під косий світлий місяць блищить, у неї брови чорній соболі, очі у неї ясного сокола!
А розумніше її на Русі людини немає! Вона всіх вас колом пальця оповить, тебе, князь, і те з розуму зведе.
Почув такі зухвалі слова, усе на бенкеті злякалися, примовкли... Княгиня Апраксія образилася, заплакала. А князь Володимир розгнівався:
- Ну-но, слуги мої вірні, вистачайте Ставра, залицяльникові його у холодний підвал, за його мовлення образливі прикуйте його ланцюгами до стіни. Напуваєте його ключовою водою, годуєте вівсяними коржами. Нехай сидить там, поки не опам'ятається. Подивимося, як його дружина нас усіх з розуму зведе й Ставра з неволі виручить!
Ну, так усі й зробили: посадили Ставра у глибокі льохи. Але князеві Володимиру мало цього: наказав він у Чернігів стражу послати, опечатати багатства Ставра Годиновича, а його дружину у ланцюгах у. Київ привезти - подивитися, що це за розумник!
Поки посли збиралися так коней сідлали, долетіла про усе звістка у Чернігів до Василисе Микулишне.
Гірко Василиса задумалася:
" Як мені милого чоловіка виручити? Грішми його не викупиш, силою не побереш! Ну, не поберу силою, поберу хитрістю!" Вийшла Василиса у сіни, крикнула:
- Агов ви, вірні мої служаночки, сідлайте мені кращого коня, несіть мені плаття чоловіче татарське так рубаєте мені коси русяві! Поїду я милого чоловіка виручати!
Гірко плакали дівчини, поки різали Василисе коси русяві. Коси довгі вся підлога всипали, упав на коси й світлий місяць.
Надягла Василиса чоловіче плаття татарське, побрала лук зі стрілами й поскакала до Києва. Ніхто й не повірить, що це жінка, - скакає по полю молодий богатир.
На півдорозі зустрілися їй посли з Києва:
- Агов, богатир, куди ти шлях тримаєш?
- Їду я до князя Володимиру послом із грізної Золотої Орди одержувати данину
За дванадцять років. А ви, молодці, куди направилися?
- А ми їдемо до Василисе Микулишне, її у Київ брати, багатство її на князя перевести.
- Спізнилися ви, братики. Василису Микулишну я у Орду відіслав, і багатства її мої дружинники вивезли.
- Ну, коли так, нам у Чернігову робити нема чого. Ми поскакаємо назад до Києва.
Поскакали київські гінці до князя, розповіли йому, що їде у Київ посол від грізної Золотої Орди.
Зазасмучувався князь: не зібрати йому данини за дванадцять років, треба посла вмилостивити.
Стали столи накривати, на двір ельничек кидати, поставили на дорозі дозорних людей - чекають гінця із Золотої Орди.
А посол, не доїхавши до Києва, розбив намет у чистому полі, залишив там своїх воїнів, а сам один поїхав до князя Володимиру.
Гарний посол, і ставний, і могутній, і не грізний особою, і чемний посол.
Зіскочив з коня, прив'язав його до золотого кільця, пішов у світлицю. Поклонився на всі чотири сторони, князеві й княгині окремо. Нижче всіх поклонився Забаві Путятишне.
Говорить князь послові:
- Здраствуй, грізний посол із Золотої Орди, сідай за стол. відпочинь, співай-попий з дороги.
- Колись мені рассиживаться: нас, послів, хан за це не дарує. Подавай-но мені швидше данини за дванадцять років так віддай за мене заміж Забаву Путятишну й, я у Орду поскакаю!
- Дозволь, посол, мені із племінницею порадитися. Вивів князь Забаву зі світлиці й запитує:
- Ти чи підеш, племінниця, за ординського посла? Та Забава йому говорить тихенько:
- Що ти, дядечко! Що ти задумав, князь? Не роби сміху по всій Русі, - це ж не богатир, а жінка.
Розсердився князь:
- Волосся у тебе довгий, так розум короткий: це грізний посол із Золотої Орди, молодий богатир Васабо.
- Не богатир це, а жінка! Він по світлиці йде, немов уточка пливе, каблуками не пристукивает; він на крамничці сидить, коліна разом тисне. Голос у нього срібний, руки-ноги маленькі, пальці тонкі, а на пальцях видні сліди від кілець.
Задумався князь:
- Треба мені посла випробувати!
Покликав він кращих київських молодців-борців - п'ять братів Притченков так двох Хапилових, вийшов до посла й запитує:
- Не чи прагнеш ти, гість, з борцями потішитися, на широкому дворі поборотися, розім'яти з дороги кісточки?
- Тому ж кістки не розім'яти, я з дитинства боротися люблю. Вийшли усе на широкий двір, увійшов молодий посол у коло, захопив однієї рукою трьох борців, іншої - трьох молодців, сьомого кинув у середину так як ударить їхнє чоло про чоло, так усі сім на землі лежать і встати не можуть.
Плюнув князь Володимир і ладь пішов:
- Ну й дурна Забава, нерозумна! Жінкою такого богатиря назвала! Таких послів ми ще не бачили! А Забава усе на своєму коштує:
- Жінка це, а не богатир!
Умовила вона князя Володимира, захотів він ще раз посла випробувати. лвивел він дванадцять стрільців.
- Не чи полювання тобі, посол, з лука зі стрільцями потішитися?
- Тому ж! Я з дитинства з лука постреливал!
Вийшли дванадцять стрільців, пустили стріли у високий дуб. Захитався дуб, начебто по лісу вихор пройшов.
Побрав засіл Васабо лук, натягнув тятиву, - проспівала шовкова тятива, завила й пішла стріла розжарена, упали додолу могутні богатирі, князь Володимир на ногах не встояв.
Хльоснула стріла по дубу, розлетівся дуб на дрібні тріски.
- Ех, жалко мені могутній дуб, - говорить посол, - так більше жалко стрілку розжарену, тепер її у всій Русі не знайти!
Пішов Володимир до племінниці, а вона усе своє повторює: жінка так жінка! Ну, - думає князь, - сам я з ним переведаюсь - не відіграють жінки на Русі у шахи заморські! Наказав принести золоті шахи й говорить послові:
- Не чи завгодно тобі із мною потішитися, пограти у шахи заморські?
- Що ж, я з малих років усього хлопців у шашки-шахи обігравав! А на що ми, князь, відіграти почнемо?
- Ти постав данину за дванадцять років, а я весь Київ-Місто поставлю.
- Добре, давай відіграти! Стали шахами по дошці стукати.
Князь Володимир добре відіграв, а посол раз пішов, іншої пішов, а десятий пішов - князеві шах і мат, та й шахи ладь! Зазасмучувався князь:
- Відібрав ти у мене Київ-Гради, - бери, посол, і голову!
- Мені не треба твоєї голови, князь, і не треба Києва, віддай мені тільки
Твою племінницю Забаву Путятишну.
Зрадів князь і з радощів не пішов більше Забаву й запитувати, а велів готовити весільний бенкет.
Ось бенкетують вони день-інший і третій, веселяться гості, а наречений з нареченою невеселі. Нижче плечей посол голову повісив.
Запитує його Володимир:
- Що ж ти, Васабоюшка, невеселий? Або не подобається тобі наш багатий бенкет?
- Щось князь, мені тужливо, нерадісно: може, удома у мене скоїлося ихо, може, чекає мене лихо спереду. Накажи покликати гуслярів, нехай повеселять мене, проспівають про старі роки або про нинішні.
Покликали гуслярів. Вони співають, струнами дзенькають, а послові не подобається:
- Це, князь, не гуслярі, не песельники... Говорив мені панотець, що є у тебе чернігівський Ставер Годинович, ось той уміє відіграти, уміє й пісню проспівати, а ці немов вовки у поле виють. Ось би мені Ставра послухати!
Що отут робити князеві Володимиру? Випустити Ставра - так не мабуть Ставра, а не випустити Ставра - розгнівити посла.
Не посмів Володимир розгнівати посла, адже у нього данини не зібрані, і велів привести Ставра.
Привели Ставра, а він ледве на ногах коштує, ослабшав, голодом заморений...
Як вискочить отут посол через стіл, підхопив Ставра під руки, посадив поруч із собою, став напувати-годувати, попросив зіграти.
Налагодив Ставер гусли, став відіграти пісні чернігівські. Усе за столом заслухалися, а посол сидить, слухає, око зі Ставра не зводить.
Скінчив Ставер.
Говорить посол князеві Володимиру:
- Слухай, князь Володимир київський, ти віддай мені Ставра, а я вибачу тобі
Данина за дванадцять років і повернуся до Золотої Орди. Небажання князеві Володимиру Ставра віддавати, так робити нема чого.
- Бери, - говорить, - Ставра, молодий посол.
Отут наречений і кінця бенкету не дочекався, підхопився на коня, посадив позаду Ставра й поскакав у поле до свого намету. У намету він його запитує:
- Алі не довідався мене, Ставер Годинович? Ми з тобою разом грамоті вчилися.
- Не бачив я тебе ніколи, татарський посол.
Зайшов посол у білий намет, Ставра у порога залишив. Швидкою рукою скинула Василиса татарське плаття, надягла жіночі одяги, прикрасилася й вийшла з намету.
- Здраствуй, Ставер Годинович. А тепер ти теж не довідаєшся мене? Поклонився їй Ставер:
- Здраствуй, моя кохана дружина, молода розумниця Василиса Микулишна! Спасибі, що ти мене з неволі врятувала! Тільки де твої коси русяві?
- Косами русявими, мій коханий чоловік, я тебе з льоху витяглася!
- Сядемо, дружина, на швидких коней і поїдемо до Чернігова.
- Ні, не честь нам, Ставер, тайкома втекти, підемо ми до князя Володимиру бенкет кінчати.
Відвертали вони у Київ, увійшли до князя у світлицю.
Здивувався князь Володимир, як увійшов Ставер з молодою дружиною.
А Василиса Микулишна князя запитує:
- Ай, Сонечко Владимир-Князь, я - грізний посол, Ставрова дружина, відвертала свадебку догравати. чи Віддаси заміж за мене племінницю?
Підхопилася Забава-Князівна:
- Говорила я тобі, дядечко! Ледве б сміху не наробив по всій Русі, ледве не віддав дівицю за жінку. Із сорому князь і голову повісив, а богатирі, бояри сміхом давляться. Струснув князь кучерями й сам сміятися став:
- Ну вже й вірно ти, Ставер Годинович, молодою дружиною расхвастался! Та розумна, і змела, і собою гарна. Вона всіх навколо пальця обвела й мене, князя, з розуму звела.
За неї й за образу даремну отдарю я тебе подарунками дорогоцінними.
Ось і став від'їжджати додому Ставер Годинович із прекрасною Василисой Микулишной.
Виходили проводжати їхній князь із княгинею, і богатирі, і слуги князівські.
Стали вони будинку жити-поживати, добра наживати.
А про Василису прекрасну й пісні співають, і казки кажуть.