Тихо, нудно у князя у світлиці.
Не з ким князеві рада тримати, не з ким бенкет бенкетувати, на полювання їздити... Жоден богатир у Київ не заглядає.
А Ілля сидить у глибокому льосі. На замки замкнені ґрати залізні, завалені ґрати дрюччями, кореневищами, засипані для міцності жовтим піском. Не пробратися до Іллі навіть мишці сіренької.
Отут би старому й смерть прийшла, так була у князя дочка-розумник. Знає вона, що Ілля Муромець міг би від ворогів захистити Київ-Гради, міг би постояти за російських людей, уберегти від горя й матінку, і князя Володимира.
Ось вона гніву князівського не побоялася, побрала ключі у матінки, наказала вірним своїм служаночкам підкопати до льоху підкопи таємні й стала носити Іллі Муромцеві страви й меди солодкі.
Сидить Ілля у льосі живий-здоровий, а Володимир думає - його давно на світі немає.
Сидить раз князь у світлиці, гірку думу думає. Раптом чує - по дорозі скакає хтось, копита б'ють, начебто грім гримить. Повалилися ворота тесові, затремтіла вся світлиця, мостини у сінях підстрибнули. Зірвалися двері з петель кутих, і ввійшов у світлицю татарин - посол від самого царя татарського Калина.
Сам гонець ростом зі старий дуб, голова - як пивний казан.
Подає гонець князеві грамоту, а у тій грамоті написане:
"Я, цар Калин, татарами правил, татар мені мало, я Русь захотів. Ти здавайся мені, князь київський, не те всю Русь я вогнем спалю, кіньми потопчу, запряжу у вози мужиків, порубаю дітей і старих, тебе, князь, змушу коней стерегти, княгиню - на кухні коржа пекти".
Отут Владимир-Князь разохался, розплакався, пішов до княгині Апраксин:
- Що ми будемо робити, княгинюшка?! Розсердив я всіх богатирів, і
Тепер нас захистити нікому. Вірного Іллю Муромця заморив я дурною смертю, голодної. Та тепер прийде нам бігти з Києва. Говорить князеві його молода дочка:
- Пішли, панотець, подивитися на Іллю, може, він ще живий у льосі сидить.
- Ех ти, дурочка нерозумна! Якщо знімеш із плечей голову, хіба приросте вона?
Чи Може Ілля три роки без їжі сидіти? Давно вже його кісточки у порох розсипалися... А вона одне повторює:
- Пішли слуг подивитися на Іллю.
Послав князь розкопати льохи глибокі, відкрити ґрати чавунні.
Відкрили слуги льоху, а там Ілля живий сидить, перед ним свіча горить. Побачили його слуги, до князя кинулися.
Князь із княгинею спустилися у льохи. Кланяється князь Іллі до сирої землі:
- Допоможи, Илюшенька, обклала татарська рать Київ із пригородами. Виходи, Ілля, з льоху, постій за мене.
- Я три роки по твоєму указу у льохах просидів, не прагну я за тебе стояти!
Поклонилася йому княгинюшка:
- За мене постій, Ілля Іванович!
- Для тебе я з льоху не вийду геть.
Що отут робити? Князь молить, княгиня плаче, а Ілля на них дивитися не прагне.
Вийшла отут молода князівська дочка, поклонилася Іллі Муромцеві - Не для князя, не для княгині, не для мене, молодий, а для бідних удів, для малих дітей виходи, Ілля Іванович, з льоху, ти постій за російських людей, за рідну Русь!
Устав отут Ілля, розправив богатирські плечі, вийшов з льоху, сіл на Бурушку-Косматушку, поскакав у татарський стан. Їхав-Їхав, до татарського війська доїхав.
Глянув Ілля Муромець, головою покачав: у чистому полі війська татарського сила-силенна, сірому птахові навколо у день не облетіти, швидкому коневі у тиждень не об'їхати.
Серед війська татарського коштує золотий намет. У тому наметі сидить Калин-Цар. Сам цар - як столітній дуб, ноги - колоди кленові, руки - граблі ялинові, голова - як мідний казан, один вус золотий, інший срібний.
Побачив цар Іллю Муромця, став сміятися, бородою трясти:
- Налетіло щеня на більших собак! Де тобі із мною впоратися, я тебе на долоню посаджу, іншої лясну, тільки мокре місце залишиться! Ти звідки такий вискочив, що на Калина-Пануючи дзявкаєш? Говорить йому Ілля Муромець:
- Завчасно ти, Калин-Цар, хвастаєш! Не великий я бо. а-тирь, старий козак Ілля Муромець, а мабуть, і я не боюся тебе!
Почув це, Калин-Цар схопився на ноги:
- Слухом про тебе земля повниться. Коли ти той славний богатир Ілля Муромець, так сідай із мною за дубовий стіл, їж мої страви. солодкі, пий мої вина заморські, не служи тільки князеві росіянинові, служи мені, цареві татарському.
Розсердився отут Ілля Муромець:
- Не бувало на Русі зрадників! Я не бенкетувати з тобою прийшов, а з Русі тебе гнати геть!
Знову почав його цар умовляти:
- Славний російський богатир, Ілля Муромець, є у мене дві дочки, у них коси як вороняччя крило, у них вічка немов щілинки, плаття шите яхонтом
Так перлами. Я кожну за тебе заміж віддам, будеш ти мені улюбленим зятюшкой. Ще пущі розсердився Ілля Муромець:
- Ах ти, опудало заморське! Злякався духу російського! Виходи скоріше на смертний бій, вийму я свій богатирський меч, на твоїй шиї посватаюся.
Отут розлютував і Калин-Цар. Схопився на ноги кленові, кривим мечем помахує, голосним голосом покрикує:
- Я тебе, селючка, мечем порубаю, списом поколю, із твоїх костей юшку зварю!
Став у них отут великий бій. Вони мечами рубаються - тільки іскри з-під мечів бризкають. Зламали мечі й кинули. Вони списами колються - тільки вітер шумить так грім гримить. Зламали списи й кинули. Стали битися вони руками голими.
Калин-Цар Илюшеньку б'є й гніт, білі руки його ламає, жваві ноги його підгинає. Кинув цар Іллю на сирий пісок, сіл йому на груди, вийняв гострий ніж.
- Розпорю я тобі груди могутню, подивлюся у твоє серце російське. Говорить йому Ілля Муромець:
- У російському серці пряма честь так любов до Русі-Матінці. Калин-Цар ножем загрожує, знущається:
- А Та насправді невеликий ти богатир, Ілля Муромець, вірно, мало хліба їси.
- А я знімання калач, та й ситий з того. Розсміявся татарський цар:
- А я їм три печі калачів, у щах з'їдаю бика цілого.
- Нічого, - говорить Илюшенька. - Була у мого панотця корова - обжорище, вона багато їла-пилка, та й лопнула.
Говорить Ілля, а сам тесней до російської землі притискається. Від російської землі до нього сила йде, по жилушкам Іллі перекочується, кріпить йому руки богатирські.
Замахнувся на нього ножем Калин-Цар, а Илюшенька як рушить... Злетів з нього Калин-Цар, немов перинка.
- Мені, - Ілля кричить, - від російської землі сили втроє прибуло! У Так як схопить він Калина-Пануючи за ноги кленові, став колом татарином помахувати, бити-трощити їм військо татарські. Де махне - там стане вулиця, відмахнеться - перевуличок!
Б'є-Трощить Ілля, присуджує:
- Це вам за малих детушек! Це вам за кров селянську! За образи злі, за поля порожні, за грабіж лихий, за розбої, за всю землю росіянку!
Отут татари на убег пішли. Через поле біжать, голосним голосом кричать:
- Ай, не доведися нам бачити російських людей, не зустрічати б більше російських богатирів!
Повно з тих пір на Русь ходити!
Кинув Ілля Калина-Пануючи немов ганчірку негідну, у золотий намет, зайшов, налив чару міцного вина, не малу чару, у півтора цебра. Випив він чару за єдиний дух.
Випив він за Русь-Матінку, за її поля широкі селянські, за її міста торговельні, за ліси зелені, за моря сині, за лебедів на заводях!
Слава, слава рідної Русі! Не скакати ворогам по нашій землі, не топтати їхнім коням землю росіянку, не затьмарити їм сонце наше червоне!