Давно-давно це було. Одного разу восени, коли листи з дерев облетіли, трава від інею зав'янула, усе птаха тайги на збори злетілися, щоб обговорити й призначити один для всіх строк, коли треба летіти у теплі краї, на чужі землі. Усі пернаті на збори з'явилися, на всіх пташиних голосах і мовах між собою переговорили, домовилися. Тільки глухаря не було. Він у густій тайзі свої пісні співав, нічого не чув.
У призначений день, лише світати початок, усе птахи піднялися, знову на те ж місце, де збори були, злетілися, переклик по зграях улаштували, і всі разом, півнеба крабоми своїми закривши, у теплі країни відправилися. А глухарь знову нічого не чув і не бачив, усі свої пісні розспівував. У тайгу зима прийшла, снігом землю припорошила. Отут оглянувся глухарь, облетів усю тайгу, зрозумів, що один у морозній тайзі залишився. Сабоно засмутився він, гірко заплакав. Сльози з очей струмками текли, бризи їх на лету замерзали. Отут і почервоніли ока у глухаря, з тих пір він один і зимує у тайзі...