Давно-давно жив у густій тайзі старий мисливець по імені Абишка, житлом йому був курінь із молодих дерев. Зі старою дружиною своєї жив анчи Абишка бездітне й самотньо. Усе століття свій проживши у тайзі, вони жодного разу людей не бачили, не знали, що крім них ще на світі багато людей живе. Анчи Абишка у підніжжя Чорної гори полював: сорок шергеев 2 мав на звірів, сорок сілець 3 ставив на птахів, а у Білому озері тридцятьма мордами 4 рибу ловив. Так вони з бабою й жили.
Одного разу анчи Абишка свої сільця подивитися пішов і бачить - усі сільця знищені. Анчи Абишка перелякався. "Усе століття свій полював у цій тайзі, жодного разу такого лиха не траплялося", - подумав старий. Сільця абияк поправивши, анчи Абишка до Білого озера відправився, на морди глянути. До берега підійшов і бачить - усі морди його кимсь із води викинуті, переламані.
- Екое диво!-зовсім старий анчи стривожився. Снасть зруйновану полагодив, знову у воду поставив.
Додому без видобутку повернувся, бабі своєї говорить:
- Велике диво я бачив, більше лихо до нас наскочила. Усе століття я у тайзі прожив, такого нещастя із мною не траплялося. Або якийсь дикий звір з'явився, щоб нас із тобою зжерти, або смерть наша наближається й нас квапить століття доживати. Усі мої снасті хтось зруйнував...
Бабуся гірко заплакала: видне, не буде більше життя у тайзі, видне, прийде від голоду вмерти. Разом старі загорювали. Три дні пройшло, знову анчи Абишка пішов сільця оглядати. Знову всі сільця зіпсовані. До Білого озера пішов - усі морди хтось знову переламав і на берег викинув. Коштуючи на березі, бідний анчи заплакав, сльози на груди йому падають. "Що я тепер бабі скажу?- старий думає. - Їжі у нас ні, добувати звірів і птахів тепер нема чим. Велике горе на голову мені звалилося..."Вийшов старий на яр, сіл і думати став про свою долю.
Раптом під яром він голос тихий почув. Насторожився анчи, вухам своїм не повірив: якщо голос належить людині, звідки тут людині узятися? Якщо звір який-небудь близько - звіриних таких голосів анчи ніколи не чув...
Абишка, рушниця напоготові тримаючи, став з яру спускатися до води. Та отут він більшу нору побачив, на зев печі схожу. З нори колишній голос чується.
Старий до нори тихенько підповз, у нору заглянув - нічого не видне.
Незнайомий голос негайно замовк. Анчи убік відповз, став за норою спостерігати. Знову голос із нори почувся.
" Напевно, цей шахрай мої сільця попсував? Зараз я з тобою
Оброблю", - анчи Абишка подумав. У нору рушниця націливши, наблизився, голосно крикнув:
- Агов, людей ти або звір, виходи, не те стріляти буду!.. Знову у норі стало тихо.
- Виходи, ще раз говорю. Зараз стріляти буду!- знову анчи закричав. Отут з нори здалося щось чорне, волохате - ведмежа виповзло й раптом по-людські заговорив.
- Перегоди, перегоди, анчи, не стріляй, - ведмежа сказало.- Навіщо ти у
Мене націлився? Краще із собою поведи, може, тобі придамся коли-небудь... Старий, здивований, рушницю вилучив.
- Раз ти із мною прагнеш іти, спереду йди, я дорогу буду вказувати, - анчи Абишка сказав.
Коли старий з ведмежам у курінь увійшли, баба злякалася, закричала й у темний кут заховалася.
- Не бійся, баба, - Абишка сказав.- Праг я його застрелити, а він у сини до нас напрошується, допомагати нам у роботі прагне. Нам, старим, підмогою буде...
Ведмежа відразу повеселіло, ласкаво говорить:
- Не бійся, мама, мене, хоч я й ведмежу шкіру маю, але від людини народився. Батько мій прокляв мене, і я у ведмежа перетворився, серед звірів приречений був жити. А мені з людьми веселіше. Ви бездітні, зайвим у сім'ї не буду, що накажете - усе буду робити...
Погодилися старий з бабою його у сини побрати.
- Живи з нами, дите, - анчи Абишка сказав. Вечір настав. Ведмежа, як щеня, у порога заснув.
Ранком ледве світло ведмежа піднялося, щось сам із собою залепетав, потім старому говорить:
- Ну, батько, піди глянь навколо куреня, чорний туесок там знайдеш, сюди його принеси.
Анчи Абишка з куреня вийшов, колом його обійшов і чорний туесок знайшов. Ніколи тут цього туеска не було. Старий у курінь туесок приніс. Ведмежа йому говорить:
- Тепер три рази по туеску постукай, кришку зніми й скажи: "Скільки страв є у тобі, усе викладай".
Так старий і зробив. Посередині куреня раптом біла скатертина розкинулася, на скатертині безліч страв з'явилася, так усі такі, яких анчи ніколи й не пробував. Тільки молока курячого ні, а провина й страв скільки прагнеш.
- Мої батько й мати, що ви на їжу дивитеся, за їжу не ухвалюєтеся?-ведмежа старим говорить.- Тепер, мій батько, на полювання тобі ходити не прийде, снасті у Біле озеро закидати нема чого. Їжте скільки завгодно, їжі не зменшиться, на усе життя вистачить...
Сіли старий з бабою по одну сторону скатертини, син їх прийомний - проти них. Бенкет багатий у курені почався. Скільки не їли всі троє - страв не зменшилося.
- Нехай твоє століття довгим буде, прийомний наш син, - ведмежаті вони говорять.- Багатою їжею ти нас почастував. Хоч і звірину шкіру маєш ти, а розум, еидно, у тебе людський. Серце, мабуть, у тебе добре...
До ночі старий з бабою раділи, веселилися, так і не скінчивши їжі, не піднімаючись із місця, заснули. Ранком, прокинувшись, знову за їжу прийнялися, знову до вечора бенкетували.
На третій день пробудилися ранком, бачать - страв наче й не було, чорний туесок кружком щільно закритий. Старі стривожилися.
- Езе, езе, мій батько й моя мати, - ведмежа їх заспокоює, - коли захочете їсти - знову туесок відкриється. Я серед звірів і птахів виріс, із друзями треба мені побачити. Після їжі туесок закривайте, без мене нікому туесок не показуйте, нікого їжею з нього не годуєте. Три дні мене будинку не буде, по землі рідного батька мого походжу.
Старий з бабою ведмежати проводили, раптом у них на очах він зник, сказати, що втік, - звуку кроків старі не чули, сказати, що полетів, - ляскоту крил не чули. Як у землю провалився. Удосталь наситившись, старі з куреня вийшли й бачать - красень кінь вороною до куреня поспішає. На коні людей незнайомий сидить, такий же зморщений і сивий, як самі анчи й баба. Їде старий із заплющеними очима, ледве у сідлі сидить, гойдається, руками за гриву коня тримається. У багаті одяги старий одягнений. Особа у старого суворе. Кінь, немов боячись упустити його, не біжить, а пливе: спина коня не шелохнется. До куреня вершник під'їхав, зупинився, ока відкрив і сказав:
- Ну, тепер, може, і живим залишуся, а то зовсім умирати зібрався.-Зітхнув важко старий і спросьбой до анчи Абишке звернувся: - Дай притулок мені у твоєму курені, нагодуй скоріше, від голоду я вмираю...
Знявши старого з коня, анчи Абишка з бабою його у курінь увели, постіль йому приготували й на неї старого поклали. Незнайомець негайно заснув, небагато поспав і, прокинувшись, їжі попросив.
- Століття свій полюванням годувався я, - анчи Абишка йому говорить, - тепер удача мені змінює, нема чим, подорожанин, тебе погодувати.
Зі сльозами прибулець їжу випрошувати став. Абишку стогони старої людини розжалобили, у баби очима ради він запитує. Серце баби не витримало. З темного куточка анчи чарівний туесок витягся, ховаючись від старого, відкрив. З туеска різної їжі вийняв і подав плачучому старому. Полудня їв старий - удосталь наситився, відразу помолодів і повеселів. У анчи Абишки запитує:
- Хто ти такий, хазяїн, що стільки їжі маєш?
- Бєдний анчи Абишка, у чорній тайзі живучий, - анчи відповідає.
- Чув я про тебе, Абишка, - старий говорить.- А я Чашкан, хазяїн зтой тайги. Пополювати думав, так ось заблудився, шість днів плутав, ледве від голоду не загинув...
Так говорячи про себе, Чашкан від анчи не відстає: звідки бере Абишка стільки страв солодких, хто їх йому готовить?
Абишка гостеві не відповідає, відмовчується. А Чашкан усе наполегливіше
Розпитує, гніватися починає.
Не витримав анчи, чарівний туесок гостеві показав:
- Тільки руками до нього не доторкайся. Мій син, туесок мені, що дав, настрого заборонив туесок показувати, у чужі руки давати не велів.
- Навіщо тобі, бідному, старому, такий туесок?..- Чашкан говорить.- Віддай мені його, Абишка.
- Син не велів нікому віддавати; хоч ти й хан зтой тайги, віддати туесок тобі не можу, - старий анчи відповідає.
Отут Чашкан зовсім розсердився, з постелі підхопився, затупотів, залаявся:
- Краще добром віддай, не те силою поберу, тебе й бабу життя лисію... Анчи Абишка туесок з рук не випустив. Чашкан на нього накинувся, туесок вирвав, з куреня геть побіг. Анчи з бабою, за підлоги його тримаючись, за ним потяглися. Хан, старих відіпхнувши, на коня підхопився й миттю у тайзі зник.
Старий анчи і його дружина сльозами гіркими залилися, із землі не піднімаючись, увесь день горювали.
Син-Ведмежа з тайги вернувся, запитує:
- Про що ви сльози ллєте, батько мій і мати моя?
- Багатій людині ми довірилися, твій туесок йому показали, а він його відібрав у нас...
- У багатого повний живіт, так очі не ситі, завжди так буває, - син-ведмежа сказало.- З багатим поділилися - ось і покарані. Плакати й убиватися киньте, - Чашкан від мене далеко не піде...
Почав отут син-ведмежа щось по-своєму бурмотати, око з тайги не зводячи. Та ось Чашкан з тайги здався, до куреня покірно під'їхав. Голову хан повісив, око від землі не у силах підняти, тихим голосом просить:
- По ваших дорогах ходити не буду, у шляху вам ніколи не зустрінуся - тільки життю не позбавляйте.
Анчи Абишка туесок від сідла відв'язує й говорить:
- Про сина я тобі нічого не сказав, думав: сам про мого могутнього сина довідаєшся.
- Звідки сюди приїхав - туди вертайся!- син-ведмежа Чашкану сказав.- Бідних мисливців не кривдь, у голодних шматка не віднімай, не те зле тобі буде.
Чашкан свої сорок зубів зімкнув, слова не вимовив, коня повернувши, ладь поскакав.
Анчи з бабою обрадувалися, приймака дякують. Спокійно й щасливо зажили. Анчи на полювання не ходить, бабі у вогнища нема чого робити -гарна їжа завжди під руками, коштує лише туесок чарівний відкрити. Син-Ведмежа росте, усе сабоніше стає. Одного разу він старим говорить:
- Жити мені так нудно, одружитися надумав я.
- Пий-Пай, наш син, якщо одружитися тобі час прийшов - за чому справу стало? Нам, старим, веселіше жити зі снохою буде. Наречену сам собі
Вибирай, твій
Молодий розум наших старих розумів краще.- Так старий з бабою відповіли. Син-Ведмежа їм говорить:
- Удалині від нас, на устя Чорної ріки, Кара-ноан живе. У Кара-ноана є дочка по імені Кара-Торгу. Прагну до неї посвататися.
- Нехай по-твоєму, син, буде. Так тільки чи піде дочка хана за тебе, сина анчи-бідняка?
Ранком анчи Абишка й син-приймак, чарівний туесок побравши, у шлях відправилися. чи Багато, чи мало йшли, до устя Чорної ріки добралися, на березі білий палац із золотими воротами побачили. У золотих воріт їх страж зупиняє:
- Куди й навіщо йдете?
- Якщо Кара-ноан будинку, прагну з ним побачити, - анчи Абишка відповідає. Страж золоті ворота перед ними розорює, дорогу вказує. Анчи з ведмежам у палац увійшли. Кара-ноан за столом золотим сидить, сердито запитує:
- Що тобі треба, анчи Абишка?
- До мене слух про твою дочку Кара-Торгу долетів, прийшов я її посватати за сина єдиного мого.
Не давши Кара-ноану слова вимовити, анчи Абишка п'ятсот слів уже випустив. Що розсердився було Кара-ноан рота розкрити не встигнув, як старий анчи по чарівному туеску постукав, говорить:
- Ну-но, чорний мій туесок, викладай страви такі, яких і хани не бачили, не куштували...
Відкрив анчи туесок - на столі перед Кара-ноаном такі страви раптом з'явилися, що хан на них як на чудо дивиться. Тільки курячого молока немає серед цієї їжі.
Нічому, що не дивувався, Кара-ноан від подиву рота розкрив, нікого не боявшийся, цього разу злякався: звідки у такого бідного анчи такі багатства, не чи злі парфуми з анчи Абишкой з'явилися? А страви, розставлені на столі, у Кара-ноана рясну слину викликали. Не стерпів Кара-ноан, за страви прийнявся. Від солодкої їжі він расслабел, від міцного вина захмелів. Ніколи не соглашавшийся, Кара-ноая дав згоду дочка заміж за ведмежа видати. Три дні Кара-ноан з гістьми пригощався, три дні бенкетував. Коли наречений з нареченою наодинці залишилися, ведмежа у Кара-Торгу запитує:
- Розкажи мені, Кара-Торгу, що ти на светезнаешь?
- Що мені, дівиці, знать, - Кара-Торгу відповідає, - за мене мій батько Кара-ноан усе знає...
- Що ти робити вмієш, Кара-Торгу?- ведмежа запитує.
- Навіщо мені що-небудь робити вміти, - Кара-Торгу гордовито відповідає, - у мого батька слуг досить, які усе для мене робили, батько мій Кара-ноан багатий, усе, що мені треба, для мене добуде...
- Якщо ти сама нічого не знаєш, якщо ти робити нічого не вмієш, у всьому на батька сподіваєшся, з ним і залишайся, мені такої подруги не треба, - сказало ведмежа.
Кара-ноан, про відмову нареченого довідавшись, сабоно розгнівався, анчи Абишку й ведмежати велів прогнати.
- Нічого, мій старий батько, невдачею не засмучуйся, - ведмежа старому сказав, коли вони додому верталися.- Не багата й знатна дружина мені потрібна, розумну й працьовиту подругу прагну мати...
- Справа твоє, синок, тобі з дружиною століття жити, сам наречену собі вибирай, анчи Абишка йому відповів.
Одного разу ведмежа старим говорить:
- Удалині звідси є Жовте озеро. На березі цього озера Сариг-ноан живе, у нього дочка по імені Са-Риг-Торгу є. Прагну до неї посвататися. Тепер я один піду...
- Не нам тебе вчити, ти краще нас знаєш, що робити треба.- Так старі відповіли.
Чарівний туесок із собою побравши, ведмежа у шлях відправився. Скупий і жадібний Сариг-ноан сердито ведмежати зустрів, праг своїх собак на нього нацькувати, сам за сім'ю дверима сховавшись, ведмежати паплюжив. Однак людський голос його почувши, багаті страви, із чарівного туеска добуті, побачивши, Сариг-ноан умить подобрів, дверей відкрив, ведмежати у житло запросив. Жадібно на страви накинувшись, швидко половину їх з'їв, половину про запас сховав, тільки тоді дочка показав.
- Скажи мені, красуня Сариг-Торгу, що ти на світі знаєш?- ведмежа до дівиці звернувся.
- Навіщо мені, дівиці, багато знати, - Сариг-Торгу безтурботно відповіла, - вийду заміж - нехай чоловік за мене думає, що треба мені - знає...
- Що робити вмієш ти, Сариг-Торгу?- ведмежа запитує.
- Усе, що мені треба було, для мене батьки робили, вийду заміж - нехай чоловік робить, - відповіла дівиця.
- Ні, подруги такий мені не треба, така наречена мені не підходить, -
Сказало ведмежа й будинок Сариг-ноана покинув, засмучений до своїх старих повернувся.
Одного разу ведмежа старим говорить:
- Навіщо вдалечині від рідної землі наречену шукати, до багатих і знатних у дверях стукатися? Неподалік від нас, на березі Білого озера, старий Ак-ноан живе, у нього дочка Ак-Торгу є. Підемо, батько, спробуємо до неї посвататися. Чарівний туесок із собою прихопивши, анчи Абишка з ведмежам на берег Білого озера відправилися, у будинок до Ак-ноану ввійшли. Старий Ак-ноан привітно гостей зустрів, як рівний з рівними розмовляв. Ак-торгу до гостей вийшла, чемно поклонилася. Ведмежа до неї звернувся:
- Розкажи нам, красуня Ак-Торгу, що знаєш, що робити вмієш?
- Чого сама я ще не знаю, добрі люди довідатися допоможуть, чого ще робити не навчилася, гарні люди тому навчать, - скромно Ак-Торгу відповіла. Відповідь її ведмежаті сподобався, Ак-Торгу йому відразу сподобалася. Старий Ак-ноан упиратися не став, віддати дочка заміж погодився. Отут анчи Абишка чарівний туесок відкрив, багаті пригощання з'явилися. Три дні старі бенкетували, три дні Ак-Торгу з ведмежам по лісу гуляли.
Хто землю рідну любить, той по ній і нудьгує, - на четвертий день анчи Абишка з Ак-ноаном попрощався, додому зібрався. Син-Ведмежа з нареченою Ак-Торгу за ним пішли.
На честь весілля старі багатий бенкет улаштували, дев'ять днів учотирьох пригощалися й веселилися. На десятий день ведмежа сказало:
- Мої дорогі батько й мати, мене під своїм килимом, що притулили, моя славна дружина Ак-Торгу, пора мені свій вигляд перемінити. Тепер, коли я знову серед людей живу, гарних батьків і дружину собі славну відшукав, вийшов мені строк ім'я своє мати, людський вигляд собі повернути. Буду я ім'я носити Кара-Мо-Панцира.
Із цими словами ведмежа у тайгу втік і скоро струнким красенем богатирем повернувся.
Не можна розповісти, як старий анчи Абишка з бабою обрадувалися, на сина-красеня дивлячись, від щастя плакали. Молода Ак-Торгу своїм чоловіком-богатирем не намилується.
А Кара-Молат негайно за роботу прийнявся - високий і білий дім будувати початків. Дев'ять дверей і дев'ять вікон у тому будинку світлому було. Одну половину будинку Кара-Молат своєму батькові анчи Абишке віддав, у іншій половині із дружиною красунею Ак-Торгу поселився. Зажили вони щасливо. Жалко, до наших днів не дожили, ми, на них дивлячись, пораділи б!..