Задовго до наших днів жили у тайзі три брати-анчи, на звірів і птахів у одних угіддях полювали, у одній ріці рибу ловили. Одного разу у старшого брата син народився, дали йому ім'я Неккер. Коли хлопчикові здійснився рік, молодший із братів розв'язав племінникові подарунок "на зубок" - сий - піднести. У тайгу відправився, щоб рідкого звіра добути або найкрасивіший птаха піймати. Зі сходу до заходу по тайзі проходив - нічого не добув. Назавтра знову у тайгу пішов, знову без видобутку повернувся. Та третій день йому удачі не було, навіть рябчика не міг підстрелити. Тоді молодший брат старшому й говорить:
- Видне, синові твоєму щастя на світі не буде, однак йому й таке ім'я треба дати - Иризи - Нещасливець.
Так і стали частіше кликати маленького Неккера - Нещасливець. Ріс же він веселим, спритним, у іграх з ровесниками час своє проводячи. Та завжди йому у іграх удача, усього хлопців Неккер обіграє, а ті його Усе-таки Нещасливцем кличуть.
Одного разу Неккер у бабки всього хлопців обіграв. А хлопчики із заздрості стали його дражнити:
- Иризи, Иризи, Неккер-Иризи, Нещасливець!.. Неккеру стало кривдно. Гірко плачу, він до батька прибіг і говорить:
- Через вас мене так труять. Хіба іншого імені не могли мені дати? Я більше терпіти його не можу, носити не стану,,,Із цими словами хлопчик гірко заридав, на землю впав, ніякі угоди його утішити не могли.
На зорі наступного дня хлопчик раніше всіх з постелі піднявся й таємно пішов з будинку. З улусу рідного куди ока дивляться Неккер пустився.
Так він ішов кілька днів, чи багато, чи мало пройшов, куди йде - сам не знає того. Зустрінеться добра людина - хлопчик у нього їжі попросить, непривітних, сердитих людей Неккер стороною обходить...
Так він ішов і йшов. Раптом голос ніжний за собою чує. Оглянувся й бачить: дівчинка, по літах йому однолітка, його окликаючи, біжить, доганяє. Неккер зупинився, дівчинку почекав.
- Куди ти, хлопчик, один ідеш, не чи заблудився?- дівчинка його запитує, за обидві руки його побрала, у очі йому заглянула.- Навіщо батьківський улус покинув?
- Погане ім'я мені носити набридло, - відповів Неккер.- Як мені у батьківському улусі жити, якщо мене й старий і малий цим іменем дражнять? Краще піти мені, куди ока поведуть...
- Дурний ти хлопчик, - дівчинка говорить.- Сам ти щасливим будеш, імені свого нема чого соромитися. Треба тобі у рідний улус повернутися, прагнеш, і я з тобою піду? У мене нікого рідних ні, крім старої бабусі...
- Ні, додому я не повернуся, мене там зовсім засміють, а батько ще й поб'є за втечу...
- Тоді підемо до нас жити, друзями з тобою будемо, один одному допомагати будемо, разом щастя добувати...
Скільки Неккер не відмовлявся, дівчинка на своєму настояла, руки його зі своїх рук не випускаючи, за собою повела. Увечері вони до земляної хатинки добралися, із труби землянки чорний дим піднімається. Дівчинка першої у землянку вбігла, Неккер за нею несміливо ввійшов. Бачить - у вогнища чорна, як пеньок, бабуся сидить, щось у казанку помішує й бурмоче. Як побачила Неккера, розігнулася й сказала:
- Здраствуй, здраствуй, мій зятек Иризи-Неуводити, увести до ладу-Кер, давно тебе ми чекали...
Здивувався Неккер, звідки бабі його ім'я відоме й чому вона його своїм зятем називає, страшнувато йому стало.
- Ось, бабуся, тепер у нас у будинку хоч маленький, так чоловік буде, - дівчинка говорить.- Тепер мені є з ким відіграти, є кому нам їжі й дров припасти...
А баба більше ні слова не говорить, у казанку помішує, щось бурмоче собі під ніс...
Коли баба з дівчинкою спати лягли й заснули, Неккер тихенько із землянки вибрався й що їсти духу ладь побіг. До сходу сонця він уже далеко від цього місця був, цілий день без перепочинку йшов, куди його ока вели. Надвечір виття вітру за спиною почув, усі сабоней вітер, усе голосніше його гудіння. У гудінні вітру Неккеру голос учорашньої дівчинки почувся. Неккер з дороги згорнув, на вершину густолистого дерева швидко піднявся, щоб сховатися, - знову зустрічатися з дівчиськом йому не хотілося. А вітер на дерево налетів, Неккера, як перинка, з вершини зірвав, але дбайливо на землю його вилучив. Дивиться Неккер, а перед ним учорашня дівчинка коштує й говорить йому:
- Ой, Иризи-Неккер, даремно ти від мене тікаєш, однаково я тебе наздожену, скрізь розшукаю, бабуся моя мені допоможе. Боляче ти мені поглянулся, прагну я щасливим тебе зробити...
- Ніколи я щасливим не стану, - Неккер говорить, - еидно, тепер мені й додому не повернутися, раз ви з бабусею-чаклункою на моєму шляху зустрілися...
- Якщо ти мене слухатися будеш, щасливим додому повернешся, усі тобі заздрити будуть, ніхто твого нещасливого імені навіть не згадає.- Так дівчинка Неккера вмовляла.
Як Неккер не пручався, дівчинка його за руку побрала й за собою повела. Ніч їх у шляху застала. Дівчинка привела Неккера у печеру, а у ній у багаття та ж баба сидить, у казані якесь вариво помішує й під ніс собі щось бурмоче. Та знову баба Неккеру сказала:
- Здраствуй, здраствуй, мій зятек Иризи... Коли ранком Неккер прокинувся, баби у печері вже не було.
Дівчинка Неккеру пари чирков сирицевих подає й говорить:
- Твоє взуття зовсім зносилося, побери нові чирки надягни, великий шлях тобі має бути...
Коли Неккер перевзувся, дівчинка йому батіг, із трьох талових прутиків сплетену, подала й сказала:
- Коли від правабоного шляху, який я тобі вкажу, здумаєш відхилитися, цей батіг тебе підстьобне, не зіб'єшся з дороги...
- Куди ж ти мене відправляєш?- Неккер запитує.
- За щастям своїм підеш, - дівчинка відповідає. - У декількох днях шляху звідси, у злиття дев'яти рік, півострів є. На півострові широкий і чистий луг є. На далекому краї лугу мідний намет коштує. Увійди у цей високий намет, по дев'яти щаблям у дев'яту кімнату піднімися. З неї по сорока щаблям на дно озера спустишся й там золотий намет побачиш. У цьому наметі посередині золотий стіл коштує, за яким сам бог обідає. Коли до стола золотому присядеш, шапку зніми й привітайся. Після цього на столі різні страви з'являться - їж їх не переставляючи. Під час обіду до стола всі чирви й риби озера зберуться, будуть разом з тобою пригощатися, ти на них не дивися, продовжуй їжу. Останньої до стола чорна жаба з'явиться, не дивися й на неї, Доки вона не насититься. А коли вона до дверей стрибне, збираючись піти, ти її шапкою своєї накрий. Що далі буде, сам побачиш...
- Однак на загибель ти мене посилаєш!- злякався Неккер.- Уж краще мені у свій улус повернутися, чому на такі справи йти...
- Додому ти із щастям своїм повернешся, - дівчинка говорить.- А щастя
Це сам добути повинен. Не впирайся й не бійся, Неккер, якщо прагнеш від свого нещасливого імені звільнитися...
Устав на ноги Неккер, і, немов крила у нього за спиною виросли, тіло легеням раптом стало. З печери він вийшов, а ноги його самі негайно вперед понесли.
- Бачиш, які чирки тобі бабуся моя подарувала, - дівчинка говорить.-Швидко тебе донесуть куди треба. Коли зробиш усе, що я тобі покарала, прямо додому до себе відправляйся, там з тобою зустрінемося...
Неккер у шлях відправився. Ноги його втроє швидше, чим колись, несуть, чирки їм таку швидкість дають. Ні твердокопитний мазав, ні бистролетная птах за ним не можуть угнатися. Коли ж здумав Неккер убік будинку згорнути, таловая батіг його негайно по спині боляче хльоснула, коли утома й сон його долати сталі, він батогом таловой себе легенько підстьобнув, чирки пущі колишнього помчалися...
Чи Багато, чи мало він пробіг, спереду синє озеро здалося, у яке дев'ять рік, як у чашу, уливаються, зелений півострів вдається. Неккер на півострів прибіг, мідний намет знайшов, по сорокасту-пенчатой сходам на дно озера спустився, у золотий намет увійшов. Посередині його круглий золотий стіл коштує. Неккер за стіл сіл, шапку зняв, привітався, і негайно на столі страви різні з'явилися. Неккер за їжу прийнявся. Небачені риби й чирви, довгі, як змії, навколо з'явилися, усе до стола тягнуться. Неккер, не дивлячись на них, за обидві щоки страви уплітає. Через небагато більша чорна жаба з'явилася, на золотий стіл стрибнула, за їжу прийнялася. Неккер і виду не подав, що її бачить. Чорна жаба, наситившись, на підлогу зстрибнула, до дверей направилася, а золотий стіл за нею рушив. Неккер шапкою своєї жабу накрив, а шапку з рук не випускає. Жаба, як гарний кінь, помчалася, із дна озера Неккера миттю на поверхню винесла.
Дивиться Неккер - і золотий стіл відразу, під сонячними променями блискає.
Отут чорна жаба людський вигляд прийняла - бабусею дівчинки, що Неккера сюди послала, виявилася.
- Мій зятек, Нещасливець-Неккер, тепер ти сама щаслива людина на світі; у самого водяного бога - Ези-Суг ти золотий стіл відвіз, став хазяїном його. Тепер додому відправляйся, там тебе з радістю зустрінуть. Тільки онученяті мою не кривдь, від дружби її не відмовляйся, у всьому її слухайся.
Так сказавши, баба зникла, начебто крізь землю провалилася або у озері станула.
Неккер, стіл золотий на спину зваливши й ніг під собою не чуючи, додому помчався. Чирки його, майже землі не стосуючись, прямо по повітрю летять. Неподалік від рідного улусу Неккер гудіння вітру у себе за спиною почув, догадався, що зто його дівчинка доганяє.
За високе дерево вхопившись, Неккер зупинився, а поруч уже й дівчинка лісова коштує, сміється:
- Ну ось, мій гарний Неккер, тепер тобі й додому не соромно буде повернутися, до золотого стола всієї своєї родички скличеш, усіх своїх ровесників запросиш, як випливає почастуєш, ніхто тебе Нещасливцем не назве...
- Спасибі тобі, гарна дівчинка, - Неккер говорить, - хоч ім'я мені своє скажи, чим віддячити тебе я можу, мені скажи...
- Імені у мене ні, якщо прагнеш, Дружбою мене клич. Дякувати мені нема чого, а якщо тобі допомога яка потрібна буде, на ту дорогу, де ми з тобою у перший раз зустрілися, вийди, мене поклич, завжди поруч із тобою буду. Коли ти виростеш, дорослим станеш, тоді ми з тобою знову зустрінемося, якщо мене не забудеш...
Сказавши зто, лісова дівчинка раптом зникла, легкий вітерець лише у листі дерев прошелестів...
Коли Неккер у батьківський улус повернувся, усі рідні й ровесники його як дорогого гостя зустріли, за золотим столом усім місця й страв вистачило. Та ніхто у улусі з тих пір Неккера Нещасливцем не називав...