У одному царстві жив цар. Був у нього син малолітній. Та був сад з деревом. На тому дереві росли три распрекрасних яблука. Цар дуже їх любовал.
Ось раз ранком цар вистал, а дивиться — одного яблука немає. Він дуже образився, скликав усіх слуг — ніхто нічого не знає. Ну, він поставив варту — дванадцять полків фельдфебелів. Ось ранком знову одного яблука немає. Л уся варта не спала. На третю ніч цар сам пішов з боярами. Ось уночі раптом засвітився весь сад, прийшла Золота людина, величезного росту дідусь, і зірвав золоте яблуко. Цар розгарячився, і наскочили на нього всі бояри. Посадили Золотої людину у клітку й присудили не незабаром сказнить.
Л Іван-царевич відіграв у дворі й пустив стрелочку. Залетіла та стрелочка до Золотій людині. «Золота людина, викинь мені стрелочку».- «Відкрий клітинку, так віддам стрелочку».- «Мені як, - говорить, - відкрити?» — «Ключі у маменьки твоєї у пояса навішені».
Ось він і побіг до цариці, поклав па коліна голову: « У мене, мамушка, у голові пошукай».
Вона стала йому у голові шукати, а він ключі й зірвав. Ось побіг, відімкнув клітинку. Золота людина вийшла, стрелочку йому віддав. А сам його по голові погладив. Та стали з того у Івана-Царевича золоті волосся.
Ось Золота людина й говорить: «Ти мені, Іван-царевич, у лиху допоміг. Ось будеш у горі, у несчастии, мене поклич, і я допоможу».
Та пішов.
Цар зібрав раду й війська. Ідуть Золотої людину сказнить. А клітинка порожня й ключик стирчить. Отут цар розгарячився: «Сказнить, — говорить, - царицю. Вона мого царського наказу ослухалася, Золотої людину випустила! »
Івану-Царевичеві стало матері шкода: «Це, — говорить, - я ключі у неї з пояса зірвав та й відкрив клітинку».
Цар і велів йому йти по чужих країнах шлятися, розуму набиратися. Одяг його, грошей йому дав і слугу дав йому — Игнашку. Ось вони пішли у чуже царство, ішли лісом і притомилися, Іван-царевич і заспав. Прокинувся, бачить — Игнашка у нього на грудках сидить, прагне його різати. «Не ріж мене, Игнашка, я тобі що бажаєш дам!» — «Переміняємося, так будеш жити, а не переміняємося, так заріжу!» — «Переміняємося», - говорить.
Ось Игнашка зняв з нього одяг. Забрал гроші й став за Івана-Царевича. А Івана-Царевича у зле плаття одяг, і став він за Игнашку-Иастуха. А у Івана-Царевича золоті волосся горять, у Игнашки — як кудель стирчать. Він і велів Івану-Царевичеві платом голову зав'язати.
Ось прийшов він з Іваном-Царевичем у чуже царство. Його, Игнашку цього, зустрічають як царевича. А він говорить: «Немає чи у тебе, цар, чого пасти, у мене пастух із собою є худючий».- « Є у мене череда кобил. Тільки вони з норовом, мабуть, не встереже».- «Ось не встереже, так і голову йому ладь».- «А чому він у тебе платом закритий?» — цар запитує. «А він у мене плішивий. Так зле дивитися».
Та стали його кликати — Плішивий.
Ось Игнашка його й посилає: «Іди, Плішивий, кобил царських пасти. Якщо не встережеш — тобі голову із плечей».
Він і пішов. Кобили вибігли на зелені луги й враз — хто куди. Та слідів не мабуть. Вечір став. Він і не знає, що робити. Не зібрати кобил — живому не бути. Він і заплакав: «Золотий людей, упомни моє добро!»
Ось вийшла Золота людина: «Здраствуй, Іван-царевич, я твоє добро міцне пам'ятаю. Не плач, не горюй. Підемо до мене у гості»
Повів він його під землю. Там у нього всякі кімнати. Він Плішивого напоїв, нагодував, дав йому золоту скатерочку: «Буде тебе Игнашка-Пастух зле годувати, ти скатерочку розгорни — буде тобі хліб ковригами, вино бочками, будуть усякі закуски».
Вийшли вони на луг. Золота людина свиснула по-зміїному, гаркнув по-звіриному — збіглися усе кобили. «Ось бери кобил, прався додому».
Він додому прийшов: «Відчиняйте ворота, кобили ситі йдуть!» Цар говорить: «Цей у тебе Плішивий — гарний пастух!» А Игнашка: «Він бешкетний, йому треба загадку потяжелей». ( Усе ладить його вапна.)
А у цього царя була дочка — до того прекрасна, що усе до неї сваталися. Вона й дивиться, що Игнашка гірше Плішивого. А що таке — і не знає. Ось вона усе цікавиться, що у нього голова зав'язана? Плішивого того у шалашик у саду жити прогнали. Є йому Игнашка нічого дати не велить.
Ось увечері пішла царівна у сад гуляти, до шалашика дійшла. А Плішивий голодом сидить. Ось він бере золоту скатерку, розвертає: «Дай мені, скатерка, пити - є».
Отут стало вино бочками, хліб ковригами, закуски різні. Вона отут топ у шалашик: «Ах ти, такий-сякий, цар на редине їсть, а Плішивий пастух на золотій скатерці! »
Та й ударила його по щоці. Отут той плат у нього з голови збилося, золоте волосся викотилося: «Це що у тебе?» Він плат пов'язав. «Нічого», - говорить.
Ось Игнашка йому й придумав загадку. Випустив назавтра сто зайців на зелені луги: «Пропаси так додому приведи. А не вбережеш — голова із плечей!»
Плішивий вийшов, так зайці у ліси й утекли. Як збереш? Треба життя вирішитися. Він ліг і заплакав: «Золотий людей, згадай моє добро!» Золота людина вийшла: «Я твоє добро міцне пам'ятаю»
Ну, він його до себе повів. Підкусили. Випили. Він йому подарував золоту сопілочку. «Ну, - говорить, - пора тобі додому правитися». Вийшов на зелені луги, свиснув по-зміїному, заревів по-звіриному. Зібралися всі зайці. Усі сто у наявності. «Жени зайців додому».
Плішивий зайців жене, покрикує: «Відчиняйте ворота, зайці скакають кормление!» Цар і говорить: «Цей твій Плішивий куди гарний пастух!» А Игнашка: «Він — бешкетник. Краще може чудо зробити!»
Плішивий у шалашик прийшов, золоту скатерку розгорнув. Ось поїв-попив, вийняв золоту сопілочку. Став пісні награвати. Сам награє, а колом усе птаха злетіли, з ним співають.
Зайшла царівна у шалашик і хлесь його по щоці: «Ах ти, такий-сякий, у царя музика на березовій дуді, а у Плішивого на золотий!»
У нього плат і сповзи. Вона говорить: «Це що у тебе на голові блищить?» — «Нічого», - говорить.
А вони вуж друг дружкові залюбили, зацікавилися, тільки вона усе прагне довідатися, який він. Вона тому й б'є його, щоб волосся доглядеть.
Ну, назавтра Игнашка його погубити узявся. Ось він випустив сто горобців: «Нехай ці горобці покормляться, а до вечора їх додому прижени. А не встережеш — голову із плечей».
Плішивий на луги пішов. А ті горобці у усі сторони полетіли. Ось Плішивому прийшов час помирати. Він ліг і заплакав: «Золотий людей, згадай моє добро!» Вискочила Золота людина: «Я твоє добро міцне пам'ятаю Підемо до мене, погостюй».
Завів його у свої палати, нагодував, напоїв. Дав йому перстень на межименний палець: «Що тобі треба, перстень із руки на руку перекинь. А я своє добро відслужив».
Вийшов на зелені луги, крикнув по-звіриному, свиснув по-зміїному. Злетілися всі горобці. Плішивий погнав горобців додому: «Відкривайте ворота, горобці ситі летять!».
Пішов він у свій шалашик.
Наївся-Напився, у сопілочку пограв. Побрав він перстень, перекинув з руки на руку: « Бути-Стать мені у саду квіти лазореви!»
Отут і стали близько нього цвісти квіти.
Ось царівна ввійшла у шалашик: «Ах ти, такий-сякий, у мого панотця-пануючи й багно не росте!»
Вона й ударила його по щоці. У нього плат і впав. Вона дивиться, а він не плішивий. Волосся у нього золоті! Вона говорить: «Це що таке?» — «У мого панотця й усі сини таки».
Вона з ним і злюбилася. Стала до нього щодня походжати. Ну, і живуть.
Ось раптом настало чуже військо. З інших країн король цю царівну заміж силою брати прагне.
Цар зібрав усе своє військо, і Игнашка-Пастух за командира поїхав. А царівна побігла у шалашик: «Лисенький, виручай мене!» — «Дай, — говорить, - мені коня із царської стайні!»
Вона коня не знайшла, усі коні під солдатів забрані. Вона й дала йому водовозну шкапу. Він на шкапу ту сіл і поїхав.
Ось він виїхав за ворота, побрав кобилку за хвіст так шкіру з неї здер, на заборі повісив: «Налітайте, ворони, вам від царя обід виготовлений!»
Сам перекинув перстень із руки на руку: « Бути-Стать мені гарного коня так железну шаблю!»
Став йому гарний кінь. Ось він шаблю побрав, налетів на військо, усіх порубав. А Игнашка-Пастух під кущем сидить. Плішивий налетів: «Прагнеш, Игнашка-Пастух, перемогу викуповувати?» — «А що побереш?» — «По мезинному пальцю з обох ніг».
Він і віддав йому мезинние пальці.
Плішивий додому виїхав. Коня так шаблю збув, на соломі спить. А Игнашка до царя поїхав: «Не засмучуйся, цар, я всіх переміг!» — «Ну, бути тобі моєї царівни нареченим!»
Назавтра нова сила знайшла. Цар зібрав усе військо на ворога. А Игнашка у поле виїхав, за кущ сховався. Царівна у шалашик забігла: «Лисенький, виручай мене!» — «Дай мені коня із царської стайні». Вона пішла шукати, а всі коні забрані. Вона й дала йому гнойову шкапу.
Він виїхав за ворота, за хвіст побрав так шкіру й здер. На заборі повісив: «Їжте, ворони, царське частування!» Перекинув перстень із руки на руку: « Бути-Стать мені гарного коня, серебряну шаблю!»
Сіл на гарного коня та й пішов рубати. У одну сторону махне — стане вуличка, у іншу сторону махне — буде тропочка. Усіх перебив, притоптав. Поїхав, а Гнат ка за кущем сидить. « чи Прагнеш, Игнашка, перемогу вику пать?» — «А що побереш?» — «Ремінь зі спини».
Він і дав йому ремінь зі спини.
Ось Плішивий виїхав. А Игнашка до царя пішов: «Усіх переміг, цар!» — «Добре, царевич, мою дочку заміж возъ-мешь!»
А той, чужий, король пе вгамовує. Набрав ще сили більше. Та знову прийшов. Або йому царівну давайте, або усе місто загубить.
Ось цар останнє військо зібрав. Игнашку посилає: «Ти ерой, поїдь із останнього битися!»
А Игнашка поїхав так за кущ і сховався.
Царівна у шалашик забігла: «Лисенький, урятуй мене!» Л він говорить: «Дай мені збираючи із царської стайні! »
Вона побігла. Усі кути уникала — немає жодної коня. Дістала йому худючу гнойову шкапу. Він за ворота виїхав, шкіру з неї здер: «Їжте, воропи, царське частування!» Перстень кинув: « Бути-Стать мені гарного коня, золоту шаблю!»
Він шаблею б'є, конем топче. Усіх прибив, притоптав. А Игнашка під кущем сидить. «Игнашка, будемо перемогу торгувати?» — «А що прагнеш?» — «З руки по мезинному пальцю».
Він і віддав. Пішов до царя: «Я, цар, усіх переміг!» — «Ну ось, добре, будемо сьогодні весілля відіграти».
Стали весілля відіграти. А царівна у шалашик побігла: «Лисенький, виручай мене!» Він побрав, перстень перекинув: « Бути-Стать мені кольорове плаття, королівське!» Він срядился, плат зняв, золоті кучері розчесав. Став молодець. Утворювався із Плішивого — Іван-царевич.
Ось він пішов на весілля. Царівна говорить: «Не за тим мені бути, що за столом сидить, а за тим мені бути, хто зараз прийде!»
А Игнашка-Пастух як побачив Івана-Царевича, увесь побілів.
А той говорить: «Хто, цар, у тебе військо переміг?» — «А ось, - говорить, - Іван-царевич».- «Це його перемога у мене у кишені лежить!»
Вийняв і показує — чотири мезинних пальця так ремінь зі спини. «Хто, цар, у тебе Іван-царевич?» — «А ось за столом сидить». Отут Іван-царевич і говорить: «Поганий ти, цар! Царевича від пастуха не довідатися! Мабуть ладь, Игнашка-Пастух!»
Отут того й прогнали. А вони одружилися й сталі жити.