Живав-Бував Микулка-Злодій. Почув про нього пан, що Микулка хоч що — так украде; призиває його й говорить: «Укради з-під мене з баринею пуховик; коли украдеш — сто рублів, не украдеш — сто батогів».- «Іде!» — відповідає Микулка. «Коли ж красти прийдеш?» — «Нині вночі».- «Добре!»
Пан ліг спати з баринею, а Микулка ще спозаранок забрався до нього під ліжко, виждав, коли всі заснули та й напакостив проміж пана з баринею. Пан з баринею прокинулися, стали один на одного звалювати, підняли шум, ніхто не переспорить. Устали обоє, ухопилися за перину, так ніяк не стащут; прийнялися кликати людину.
Отут звідки не узявся Микулка й потяг перину на
Двір. Пан думає, що це ихний слуга. «Дивися ж, наказує, - гарненько витруси, щоб чисто було». Микулка відніс перину до себе. А пан з баринею чекали — так і не дочекалися; кого не запитували — ніхто нічого не знає. Ранком приїхав Микулка на панський двір і перину привіз: «Ухвалюй, пан, так плати сто рублів!» — «Побери хоч двісті, тільки нікому не кажи, що ми з баринею опакостились».
Через тиждень кличе пана Микулку: «Украдь, - говорить, - у мене дружину; украдеш — сто рублів, не украдеш — сто батогів».- «Прошу, пан!» Відвертав Микулка додому й велів купити горілки й закусок різних, а сам пішов попа у гості кликати. Піп тому й радий. Відома справа, у попа ока завистние, радий на чужий рахунок нажраться, напитися. Доти піп тяг горілку, поки з ніг звалився.
Микулка розділ його ледве не до грішного тіла, нарядився у попівську рясу й пішов на панський двір; дивиться: колом коштують сторожа із дрюками, усе бариню бережуть. Увійшов Микулка у хороми: « Здрастуйте, панотець!» — говорить пан. «А я повз ваш двір ішов, - каже оближний піп, - дивлюся — коштують скрізь сторожа з дубиною; дай, думаю собі, зайду так дізнаюся, що таке?» — « чи Знаєте ви, панотець, Микулку-Злодія?» — « Як не знати? Такий шахрай, яких ще не бувало, давно б повісити пора».- «Ось він самий і похвалявся украсти нинешнею вночі мою бариню».- «Не ладна справа. Від нього, хоч утроє більше постав сторожів, усе не вбережешся».- «Так що ж мені робити-те?» — «А ось що: відішліть-но свою бариню (так потихеньку, щоб ніхто не знав) до моєї попаді, нехай разом ніч проведуть. Хоч Микулка й прийде красти, так барині не знайде».- «Та те правда. Спасибі вам, панотець, що надоумили».- «Я, мабуть, сам і проводжу бариню».
Повів Микулка бариню — тільки не до попа на двір, а прямо до себе. Ранком посилає пан до попа за дружиною, а той ще спить із похмілля. Попадя й говорить: «Ніякої барині у нас не було, та й чоловік із самого вечора, як притягли п'яного від Микулки, нікуди не виходив з будинку, лежить немов убитий — і не ворохнется». Нема чого робити, довелося панові виручати свою дружину від Микулки. Заплатив йому сто рублів, побрав бариню й пішов додому, тільки у потилиці почухується.
Трапилося попові бути у пана у гостях; зайшло мовлення про Микулку, що злодій-де злодій — такої хитрий: з живого штани симет. А піп говорить: «Кому як, а мені Микулка не страшний: я й сам хитрий».- «Ну, батька, не похваляйся, колись богу Помолися». Та наказує пан своїм холопьям покликати Микулку: поп-де не вірить твоєму молодецтва, так покажи йому. «Тому не показати? Радий намагатися».- «А ну, - говорить піп, — украдь у мене сто рублів?» — «Украду».- «Так як же ти украдеш, коли я їх повішу на шию собі?» — «Про те мені знати».
Піп як приїхав додому від пана, зараз вийняв зі скрині сто рублів, загорнув у лоскутье й повісив на шию. Уже надворі давно темно. Піп усе не спить, боїться, як би злодій не з'явився так не відібрав грошиків. Микулка підв'язав собі крила, побрав великий гаманець, зібрався й поліз до попа у вікно. Піп бачить, крилата людина у вікна, і прийнявся читати закляття: «Сгинь, пропади, диявольська мара».- «Я не біс, - говорить Микулка, - я — ангел з небес».- «Почто ти до мене прилетів?» — «Господь велів побрати тебе на небо, сідай у гаманець».
Піп сіл у гаманець. Микулка підняв його й поніс на дзвіницю; почав було підніматися по сходах, зупинився й говорить: «Отче, або згрішив, або при тобі є що мирське, боляче важко тебе нести! Покайся наперед у гріху й скинь із себе усе мирське». Піп згадав, що у нього на шиї сто рублів привішене, зняв їх і віддав злодієві. Микулка витяг його на самий верхи, прив'язав до поперечини й давай віддзвонювати у усі дзвони. Став народ просипатися: що за дзенькіт такий? Побігли усе на дзвіницю — немає нікого (Микулка вуж встигнув ушити з попівськими грішми), тільки мішок на поперечині бовтається.
Зняли мішок, розплутали, а у ньому піп сидить!