Їхав козак шляхом-дорогою й заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на прогалинці коштує стіг сіна. Зупинився козак відпочити трошки, ліг близько стогу й закурив трубку; курив-курив і не бачив, як заронив іскру у сіно. Після відпочинку сіл на коня й рушив у шлях; не встигнув і десяти кроків зробити, як спалахнуло полум'я й увесь ліс освітило. Козак оглянувся, дивиться: стіг сіна горить, а у вогні коштує червона дівиця й говорить голосним голосом: «Козак, добра людина! Позбав мене від смерті». - « Як же тебе позбавити? Колом полум'я, немає до тебе підступу». - «Суни у вогонь свою піку; я по ній виберуся». Козак сунув піку у вогонь, а сам від великого жару назад відвернувся.
Негайно червона дівиця обернула змеею, влізла на піку, сковзнула козакові на шию, оповилася навколо шиї три рази й побрала свій хвіст у зуби. Козак злякався, не придумає, що йому робити і як йому бути. Віщувала змія людським голосом: «Не бійся, добрий молодець! Носи мене на шиї сім років так розшукуй олов'яне царство, а приїдеш у те царство — залишися й проживи там ще сім років безвихідно. Послужиш цю службу, щасливий будеш!»
Поїхав козак розшукувати олов'яне царство, багато пішло часу, багато води витекло, наприкінці сьомого року добрався до крутої гори; на тій горі коштує олов'яний замок, колом замка висока білокамінна стіна. Поскакав на гору, перед ним стіна розсунулася, і у'їхав він на широкий двір. У ту ж хвилину зірвалася з його шиї змія, вдарилася об сиру землю, обернулася душею-дівицею й з очей пропала — немов її не було. Козак поставив свого доброго коня на стайню, увійшов у палац і став оглядати кімнати. Усюди дзеркала, срібло так оксамит, а ніде не мабуть ні однієї душі людської. «Ех, — думає козак, — куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Видне, довелося помирати голодною смертию!»
Тільки подумав, глядь — перед ним стіл накритий, на столі й пити і є — усього вдосталь; він закусив і випив, підкріпив свої сили й здумав піти на коня подивитися. Приходить у стайню — кінь коштує у стійлі так овес уплітає. «Ну, ця справа гарна: можна, виходить, без нестатку прожити».
Довго залишався козак у олов'яному замку, і побрала його нудьга смертна: жарт чи — зазавжди один! Не з ким і слівця перекинути. З горя напився він п'яний, і заманулося йому їхати на вільне світло; тільки куди не кинеться — скрізь стіни високі, немає ні входу, ні виходу. За досаду те йому показалося, схопив добрий молодець ціпок, увійшов у палац і давай дзеркала й скла бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло шпурляти: « Либонь-Де хазяїн вийде так на волю випустить!» Ні, ніхто не є. Ліг козак спати; на інший день прокинувся, погуляв-походив і здумав закусити; туди-сюди дивиться — немає йому нічого!
«Ех, — думає, — сама себе раба б'є, коли нечисто жне! Ось набедокурил учора, а тепер голодуй!» Тільки покаявся, як зараз і їжа й питво — усе готове!
Пройшло дня три; прокинувшись зранку, дивиться козак у вікно — у ґанку коштує його добрий кінь осідланий. Що б таке значило? Умився, одягся, богу помолився, побрав свою довгу піку й вийшов на широкий двір. Раптом звідки не узялася — з'явилася червона дівиця: «Здраствуй, добрий молодець! Сім років минулося — позбавив ти мене від кінцевої погибелі. Знай же: я королівська дочка; полюбив мене Кощій Безсмертний, відніс від батька, від матері, праг побрати за себе заміж, так я над ним насмеялася; ось він озлобився й обернув мене лютої змеею. Спасибі тобі за довгу службу! Тепер поїдемо до мого батька; стане він нагороджувати тебе золотою скарбницею й каменями самоцвітними, ти нічого не бери, а проси собі барило, що у підвалі коштує». - «А що за користь у ньому?» — «Покотиш барило у праву сторону — негайно палац з'явиться, покотиш у ліву — палац пропаде». - «Добре», — сказав козак, сіл на коня, посадив із собою й прекрасну королевну; високі стіни самі перед ним пораздвинулись, і поїхав він у дорогу-дорогу.
Чи довго, чи недовго — приїжджає у сказане королівство. Король побачив свою дочку, зрадів, почав дякувати й дає козакові повні мішки золота й перлам. Відповідає добрий молодець: «Не треба мені ні злата, ні перлам; дай мені на пам'ять той бочоночек, що у підвалі коштує». - « Багато чого прагнеш, брат! Ну, так робити нема чого: дочка мені всього дорожче! За неї й барила не жалко; бери з богом». Козак побрав королівський подарунок і відправився по білу світу мандрувати.
Їхав-Їхав, попадається йому назустріч прадавній дідок. Просить старий: «Нагодуй мене, добрий молодець!» Козак зіскочив з коня, відв'язало барило, покотив його вправо — у ту ж хвилину дивовижний палац з'явився. Зійшли вони обоє у писані палати й сіли за накритий стіл. «Агов, слуги мої вірні! - закричав козак. - Нагодуєте-Напоїте мого гостя». Не встигнув вимовити — несуть слуги цілого бика й три казани пива. Почав старий лупити так похвалювати; з'їв цілого бика, випив три казани пива, крекнув і говорить: «Обмаль, так робити нема чого! Спасибі за хліб за сіль».
Вийшли з палацу; козак покотив своє барило у ліву сторону — і палацу наче й не було. «Давай поміняємося, — говорить старий козакові, — я тобі меч віддам, а ти мені барило». - «А що користі у мечі?» — «Так адже це меч-саморуб; тільки варто махнути — хоч яка будь сила незліченна, усю поб'є! Геть бачиш — ліс росте; прагнеш — пробу зроблю?» Отут старий вийняв свій меч, махнув їм і говорить: «Ступай, меч-саморуб, порубай дрімучий ліс!» Меч полетів і ну дерева рубати так у сажні класти; порубав і назад до хазяїна відвертав. Козак не став довго роздумувати, віддав старому барило, а собі побрав меч-саморуб; махнув мечем і вбив старого до смерті. Після прив'язало барило до сідла, сіл на коня й здумав до короля повернутися. А під стольне місто того короля підійшов сабоний ворог; козак побачив рать-силу незліченну, махнув на неї мечем: « Меч-Саморуб! Послужи-но службу, порубай військо вражее».
Полетіли голови, полилася кров, і години не пройшло, як усе поле трупами покрилося.
Король виїхав козакові назустріч, обійняв його, поцілував і відразу розв'язав видати за нього заміж прекрасну королевну. Весілля було багате; на тому весіллі і я був, мед-вино пив, по вусах текло, у роті не було.