Жив старий з бабою, і народили вони собі одного сина. Старий-Те був мисливцем.
Піде у ліс, наб'є птаха, звірів, продасть на базарі за скільки там потрібно — і додому. Баба за сином дивиться так за старим. Так вони до часу й жили.
Підріс син. Був він гарний, увежливий, батькові-матері слово супротив не скаже.
Приходить раз старий з полювання й каже: «Баба!» — «Чого тобі, старий!» — «Син Ваня у нас один, давай його попові у дячки дамо».- «Чого ж не дати? Нехай ходить божому слову вчиться».- «Ось я й мрію: навчиться грамоті й нам коли почитає».
Пішов Ваня до попа. Учив його піп. Час-Те йде. Усе навчання пройшов Ваня. Далі його міг учити тільки чернець. Чернець знав далі навчання.
Зібрали батько-мати сина у дорогу. Дали йому грошей, одягли у новий чекмінь, чоботи, шапку й відпустили.
Ось пішов Іван. Ішов він, ішов, дві станиці пройшов, а у третьої почевать попросився. Пустили його у один будинок. А у хазяїна дочка була Ваниних років. Така дівка була: що прагне, то й зробить! Батько-Мати любили її міцно. Що не попросить, батько-мати усе зроблять. Кликали ту дівку Аннушкой.
Глянула вона на Ваню, сподобався він їй. Ось вона й запитує, як його кличуть, звідки він, хто його батько-мати, куди він іде.
Довідалася всі й думає собі: «Гарний Ваня! Піду
І я з ним до того ченця вчитися. Жити без нього не стану, світла білого без нього не побачу».
Подумала вона так так і зробила. Ваня ранком перекинувся, умився, за хліб-сіль спасибі сказав і пішов собі.
Аннушка батькові-матері каже: «Відпустите мене вчитися до ченця!» Мати-Батько до неї: « Як же так, донечка? Залишаєш нас? Що ж ми будемо робити одні? Ти б не ходила, та й чернець дівку вчити не буде».- «Буде! Я хлопцем одягнуся!» Почува таке мати, голосити стала: «Що ти, Аннушка! Разі чоловічу одежу можна дівці носити?! Доля тебе покарає. Де це бачене, щоб дівка чекмінь зі штанами носила?! Сором на всю станицю! Не роби такої справи, Христос із тобою!»
Ну, як не вмовляли її батько-мати, а вона знай своє: «Прагну вчитися». Погоревали-Погоревали старий з бабою та й погодилися. Одягли її хлопцем, грошей дали, благословили у дорогу, вона й пішла.
Ішла вона, ішла й наздогнала Ваню. Поздоровкалась із ним, сказала, що до ченця йде. Вайя зрадів товаришеві. Пішли вони вдвох. Ідуть, а вона каже: «Давай, Ваня, братами станемо: я тобі буду братом, ти — мені. Яке горе буде, ми допомагати станемо один іншому».- «Давай, Вася». А вона сказала, що її Васею кликати.
Помінялися вони хрестами. Стали братами.
Ось приходять вони до ченця. Прийняв чернець братів названих, гроші побрав за навчання, став учити. Живуть у ченця, а він їх учить. Третій рік пішов. Чернець став примічати, що Вася не хлопець, а дівка. Один раз він каже: «Ваня!» — «Що, учитель?» — «Це не хлопець, а дівка!» — « Ні, хлопець! Він — брат мій. Як можна, щоб брат мий дівкою став?!»
Ваия-Те не думав про Васю. Він усе мріяв про дівку, що бачив у хазяїна, коли ночував. Дружить із Васею, а сам про неї думає. Чернець вселяє Івану: «Дівка вона, а не хлопець! Придивися гарненько!»
Як Ваня не намагався, так і не довідався.
Аннушка ховала від нього, а на душі своєї міцно його тримала.
Пробули вони три роки у ченця, усю науку пройшли, час додому збиратися. Зібралися. Стали йти, а чернець наостанку підкликав Ваню: «Ваня, іди до мене, я тобі слівце промовлю». Вапя підійшов. «Ти теперича одружися на ній, Ваня, це — дівка!»
Поки Ваня слухал ченця, Аннушка написала лист про любов свою, поклала на стіл той лист, а сама пішла.
Бачить чернець лист, почитав, дав Вані. Прочитав він і каже ченцеві: «Правду ти гутарил. Дівка вона!»
Втеча Іван доганяти, тільки не наздогнав.
Аннушка вдалася додому. Батько-Мати обрадувалися. Стала вона краше колишнього. Сидять вони, а у той час Ваня підійшов. Попросився: «Ісусу Христі, помилуй нас! Дозволите у хату влізти!» Йому з хати відповідають: «Амінь!»
Вліз він у хату, глянув на хазяйську дочку й довідався у пий Васю. Зняв із шиї хрест і каже: «Побери свій хрест. Ти не брат мені!» Аннушка відповідає: «Не брат, а я тобі не сестра, тільки хреста свого не поберу й тобі твого не дам! Ми з тобою теперича навечпо зв'язані!»
Почув таке батько — злякався. А мати-те обрадувалася. Ваня-Те поправився їй.
Батько думає собі: «Піду до отамана й усі йому скажу. Не може того бути, щоб названий брат на сестрі одружився». А у самого інше на розумі. Він праг дочку за купця видати. Ось він і каже: «Ніколи тому не бувати, щоб моя дочка за тебе заміж пішла, тому ви хрестами помінялися!» Аннушка до батька: «Раз така справа, я дочкою вашої не буду!»
Мати у сльози, а батько до отамана пішов. Прийшов до отамана й докладает йому усе. Отаман думав-думав і надумав: « Не можна, щоб брат на сестрі одружився!»
Дружина отамана бачить така справа, ну й заступилася за Аннушку з Іваном: «А він їй не брат, вона йому не сестра. Хрестами помінялися, навіки себе зв'язали. Нічого теперича поробити не можна. Він їй чоловік, а вона йому дружина».
Подумав-Подумав отаман, та й каже: «Дружина правду сказала. Видавай Аннушку за парія».
Пішов батько Аннушки від отамана й думає собі: «Не бувати тому». Приходить додому й каже Вані: «Іди, синок, до батька-матері, скажи, щоб вони до пас у гості йшли».
Попрощався Ивап і пішов додому. Іде він, а його Ан-Пушка наздогнала й мовить: «Ваня, батько неправду сказав, порушить слово. Тільки помни: я — твоя».
А у цій станиці жив один чарівник. Він усе Знав. Ось він і каже собі: «Нехай хитрить батько Аннушки, так не по його слову буде».
Прийшов додому Іван. Батько-Мати зустріли сина хоро шо. Ваня батька-мати просити став: «Матінка, панотець, підіть сватати за мене Аннушку».
Зібралися батько-мати й пішли у ту станицю, де жила Аннушка. Прийшли. Батько Аннушки не прийняв їх. Вийшла до них Аннушка заплакана: «Мене батько за купця просватав...»
Повернулися додому батько-мати, розповіли усе синові.
Занедужав з горя Ваня. Перед смертною годиною став просити: «Поховаєте мене на тому перехресті доріг, де мою наречену повезуть до вінця».
Помер Ваня. Поховали його на перехресті доріг.
Пройшло скільки-те часу. Повезли Аннушку з купцем вінчати. Довезли коні до могили. Аннушка просить купця зупинити коней. Купець зупинив. Аннушка каже: «Ти посидь у візку, а я із братом названим попрощаюся».
Підійшла вона до могили. Могила відкрилася. Аннушка туди й прянула. Могила закрилася. Купець кричить людям: «Рийте могилу!»
Стали рити. Розриють, а могила сама засипається. Скільки не рили, тільки не розрили. Народ диву дається. Мати-Батько Аннушки й Вані плачуть гірко. А батько Аннушки проклинає себе за підлу справу, що життю розв'язав дочку свою й любов загубив.
Ну, коштує й плаче. Люди його лають. На той час ішов той старий-чарівник. Бачить він таке горе, підійшов до могили, дістав через пазуху три квітки: білий, жовтий і червоний. Кинув білу квітку — могила відкрилася; кинув жовту квітку — подих став; кинув червону квітку — Ваня з Аннушкой живими стали.
Батько-Мати благословили дочку й Ваню. Заграли весілля. Скликали бенкет на увесь світ. Молоді сталі жити-поживати й добра наживати.