Жили-Минулого дід так баба, а у них були два онученята-сиротки — такі гарненькі так смирні, що дід з бабусею не могли ними нарадуватися. Ось раз дід здумав посіяти горох; посіяв — виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього, та й думає: «Тепер буду цілу зиму є пироги з горохом». Як на зло дідові, горобці й напали на горох. Дід бачить, що зле, і послав молодшу внучку проганяти горобців. Внучка села біля гороху, махає лозиною так присуджує: «Кишь, кишь, горобці! Не їжте дідова гороху!» Тільки чує: у лісі шумить, тріскотить — іде Верлиока, ростом високий, про одне оці, ніс гачком, борода клаптиком, вуса у пів-аршина, на голові щетина, на одній нозі — у дерев'яному чоботі, милицею підпирається, сам страшно посміхається. У Верлиоки була вже така натура: углядить людину, та ще смирного, не стерпить, щоб дружбу не показати, боку не поламати; не було спуску від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні відважному. Побачив Верлиока дідову внучку — така гарненька, ну як не заторкати її? Так тієї, видне, не сподобалися його іграшки: може бути, і вилаяла його — не знаю; тільки Верлиока відразу вбив її милицею.
Дід чекав-чекав — немає онученята, послав за нею старшу. Верлиока й ту прибрав. Дід чекає-пожде — і тієї немає! - і говорить дружині: «Так що вони там опозднились? Мабуть, з парубками розвозили, як тріскачки тріскотять, а горобці горох лущать. Іди-но ти, баба, так скоріше тягни їх за вухо». Баба із грубки сповзла, у куті паличку побрала, за поріг перевалилася, та й додому не відвертала. Звичайно, як побачила внучок так потім Верлиоку, догадалася, що це його робота; з жалості так і вчепилася йому у волосся. А нашому забіяці те й на руку...
Дід чекає внучок так бабу — не дочекається; немає як немає! Дід і говорить сам собі: «Так що за лукавий! Не сподобався чи й дружині хлопець чорнявий? Сказане: від нашого ребра не чекати нам добра; а баба усе баба, хоч і стара!» Ось так мудро размисливши, устав він через стіл, надяг шубку, закурив трубку, помолився богу, та й поплівся у дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його ненаглядні онученята — точно сплять; тільки у однієї кров, як та червона стрічка, смугою на чолі видна, а у іншої на білій шийці п'ять синіх пальців так і відтиснулися. А баба так покалічена, що й довідатися не можна. Дід заридав не на жарт, цілував їх, милував так слізно присуджував.
Та довго б проплакав, так чує: у лісі шумить, тріскотить — іде Верлиока, ростом високий, про одне оці, ніс гачком, борода клаптиком, вуса у пів-аршина, на голові щетина, на одній нозі — у дерев'яному чоботі, милицею підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда й давай бити; насилу бідний вирвався так утік додому. Прибіг, сіл на крамницю, відпочив і говорить: «Еге, над нами будувати штуки! Постій, брат, у самих є руки... Мовою хоч що міркуй, а рукам волі не давай. Ми й самі з вусами! Зачепив рукою, поплатишся головою. Видне тебе, Верлиока, не вчили змалку прислів'ю: роби добро — не кайся, а роби зло — сподевайся! Побрав личко, віддай ремінець!» Довго міркував дід сам із собою, а, нарешті, наговорившись досита, побрала залізна милиця й відправилася бити Верлиоку.
Іде-Іде й бачить ставок, а на ставці сидить куций селезень. Побачив діда селезнь і кричить: «Так, так, так! Адже я вгадав, що тебе сюди чекав. Здоровий, дід, на сто років!» — «Здорово, селезень! Тому ж ти мене чекав?» — «Так знав, що ти за бабу так за внучок підеш до Верлиоке на розправу». - «А тобі хто сказав?» — «Кума сказала». - «А кума почім знає?» — «Кума усе знає, що на світі робиться; так інший раз ще справа й не зробилася, а кума кумі вуж про той на вухо шепотить, а нашепчуться дві куми — увесь світ довідається». - «Дивися, яке диво!» — говорить дід. «Не диво, а правда! Так така правда, що буває не тільки з нашим братом, а водиться й проміж старшими». - «Ось що!» — мовив дід і рота роззявив; а потім, отямившись, зняв шапку, поклонився куцому селезневі й говорить: «А ви, добродею, знаєте Верлиоку?» — « Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого».
Селезень повернув голову на сторону (збоку вони краще бачать), прищулило око, подивився на діда, та й говорить: «Еге! З ким не трапляється лихо? Століття живи, століття вчися, а усе дурнем умреш. Так, так, так!» Поправив крила, повертів задом і став учити діда: «Слухай, дідусь, так вчися, як на світі жити! Раз якось ось отут на березі почав Верлиока бити якогось бідолаху. А у ті пори була у мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Верлиока потішається, а я сиджу у воді, так так собі й кричу: ах, ах, ах!.. Ось він, попоравшись по-своєму з горемикою, підбіг до мене, так, не говорячи худого слова, хвать мене за хвіст! Так не на таковского напав, тільки хвіст у нього у руках залишився. Воно хоч хвіст і невеликий, а Усе-таки жалко його... Кому своє добро не дороге? Говорять же: усякому птахові свій хвіст ближче до тіла. Верлиока пішов додому, та й говорить дорогою: «Постій же! Навчу я тебе, як за інших заступатися». Ось я й узявся за розум і з тієї пори — хто б що не робив, не кричу: ах, ах, ах! а всі придакиваю: так, так, так! Що ж? Та життя стало краще, і пошані від людей більше. Усе говорять: «Ось селезень — хоч куций, так розумний!» — «Так не чи можеш ти, добродею, показати мені, де живе Верлиока?» — «Так, так, так!» Селезень виліз із води й, перевалюючись із боку на бік, немов купчиха, пішов по берегу, а дід за ним.
Ідуть-Ідуть, а на дорозі лежить бечевочка й говорить: «Здраствуй, дідусь, розумна голівонька!» — «Здраствуй, бечевочка!» — « Як живеш? Куди йдеш?» — «Живу й так і сяк; а йду до Верлиоке на розправу; бабу задушив, двох внучок убив, а онученята були такі гарні — на славу!» — «Я твоїх внучок знала, бабу поважала; побери й мене на підмогу!» Дід подумав: «Може, придасться зв'язати Верлиоку!» — і відповідав: «Полезай, коли знаєш дорогу». Мотузочка й поповзла за ними, немов змія.
Ідуть-Ідуть, на дорозі лежить стукалка, та й говорить: «Здраствуй, дідусь, розумна голівонька!» — «Здраствуй, стукалка!» — « Як живеш? Куди йдеш?» — «Живу й так і сяк; а йду до Верлиоке на розправу. Подумай: бабу задушив, двох внучок убив, а онученята були на славу». - «Побери мене на підмогу!» — «Ступай, коли знаєш дорогу». А сам думає: «Стукалка й насправді допоможе». Стукалка піднялася, уперлася ручкою про землю й стрибнула.
Пішли знову. Ідуть-Ідуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить: «Здраствуй, дід долгоногий!» — «Здраствуй, жолудь дубовий!» — «Куди це так крокуєш?» — «Іду Верлиоку бити, коли його знаєш». - « Як не знати! Пора вуж з ним розплатитися; побери й мене на підмогу». - «Так чому ти допоможеш?» — «Не плюй, дід, у колодязь — дістанеться водиці напитися; синиця не великий птах, так усе поле спалила. А ще говорять: малий золотник, так доріг; велика Федора, так дурна!» Дід подумав: «А пускай його! Чим більше народу, тем краще», і говорить: «Плетися за!» Яке — плетися! Жолудь так і скакає поперед усіх.
Ось і прийшли вони у густий, дрімучий ліс, а у тому лісі коштує хатинка. Дивляться — у хатинці нікого немає. Вогонь давно згас, а на шестке коштує кулиш. Жолудь не промах — підхопився у кулиш, мотузочка розтяглася на порозі, стукалку поклав дід на полицю, селезня посадив на грубку, а сам став за дверима. Прийшов Верлиока, кинув дрова на землю й став поправляти у грубці. Жолудь, сидячи у кулише, затяг пісню: «Пі... пі... пі! Прийшли Верлиоку бити!» — «Циц, кулиш! У цебро виллю», — крикнув Верлиока. А жолудь не слухає його, знай своє пищить. Верлиока розсердився, схопив горщик так бух кулиш у цебро. Жолудь як вискочить із цебра, щелк Верлиоку прямо у око, вибив і останній. Верлиока кинувся було навтьоки, так не отут-те було — мотузочка перецепила його, і Верлиока впав. Стукалка з полки, а дід через двері, і давай його пригощати; а селезень за грубкою сидить так присуджує: «Так, так, так!» Не допомогли Верлиоке ні його сила, ні його відвага. Ось вам казка, а мені бубликів у'язання.