У деякому царстві, у деякій державі жив-був мужик, а у цього мужика був син. Мужика кликали Олексієм, а сина Ванькою. Ось приходить літо. Олексій зорав землю й посіяв ріпу. Та така-те гарна вродилася ріпа, так більша, так велика, що й господи! Радий мужик, щоранку ходить на поле, любується репкою так бога дякує. Один раз примітив він, що хтось краде у нього ріпу, і почав вартувати; вартував-вартував — немає нікого! Посилає він Ваньку: «Мабуть ти, доглянь за репою».
Приходить Ванька у поле, дивиться — а якийсь хлопчик ріпу риє, наклал два мішки, так такі більші, що й ну: звалив їх, сердешний, на спину, насилу тягне — ноги так і підгинаються, інду спина хрумтить! Ось хлопчик тяг-тяг, невміч, бач, стало, кинув мішки додолу, глядь — а перед ним коштує Ванька. «Зроби милість, добра людина, пособи мені допхати мішки до будинку; дідусь подарує тебе, подарує». А Ванька як побачив хлопчика, так і з місця не рушить, витріщив на нього ока так усі й дивиться, пабоно дивиться; після опам'ятався й говорить йому: «Ништо, добре!» Звалив Ванька на плеча два мішки з репою й поніс за хлопчиком, а хлопчик спереду біжить, припригивает і говорить: «Мене дідусь кажний день посилає за репою. Коли ти будеш носити йому, він дасть тобі багато срібла й золота; тільки ти не бери, а проси гусли-самогуди».
Ось, добре, прийшли вони у хату; у куті сидить сивий старий з рогами. Ванька поклонився. Старий дає йому грудка золота за роботу; у Ваньки очі розгорілися, а хлопчик шепотить: «Не бери!» — «Не треба, — бає Ванька, — дай мені гусли-самогуди, і вся ріпа твоя». Як сказав він про гусли-самогуди, у старого ока на вершки викотилися, рота до вух розкрився, а рога так на чолі й запрядали. Ваньку страх побрав; а хлопчик і говорить: «Подаруй, дідусь!» — « Багато чого бажаєш! Ну, так так і бути: бери собі гусли, тільки віддай мені те, що тобі будинку всього дорожче». Ванька думає: домишко наш ледве у землю не уріс; чому там бути дорогому! «Згодний!» — говорить; побрав гусли-самогуди й пішов додому. Приходить, а батько його мертвий на порозі сидить. Погоревал, поплакав, поховав батька й пішов шукати щастя.
Добрався до одного великого міста, де жив так був великий государ. Супротив палацу було поле, на тому полі свині паслися. Ванька підійшов до пастуха, купив у нього свиней і почав пасти. Як тільки заграє він у гусли-самогуди, зараз уся череда й затанцює! Ось одного разу царя будинку не случилося, царівна підсіла до віконечка, дивиться — Ванька сидить на пенечке так відіграє у гусли-самогуди, а перед ним свині танцюють. Посилає царівна свою дівчину, просить у пастуха продати їй хоч одну свинку. Ванька говорить: «Нехай сама прийде!» Приходить царівна: «Пастух, пастух! Продай мені свинку». - « У мене свинки не продажні, а заповітні». - «А який завіт?» — «Так коли завгодно, царівна, свинку одержати, так покажи мені своє біле тіло до колін». Царівна подумала-подумала, подивилася на усе на чотири сторони — нікого ні, підняла до колін плаття, а у їй на правій нозі невелика рідна цятка. Віддав пастух свинку, царівна веліла привести її у палац, зібрала музикантів і змусила відіграти. Хочеться подивитися, як буде свинка виплясивать; а свинка тільки по кутах ховається, верещить так хрюкає...
Приїхав цар і здумав віддавати свою дочку заміж. Скликає він усіх бояр, і вельмож, і купців, і селян; з'їжджаються до нього із чужих земель королі й королевичі й усякі люди. «Хто довідається, — говорить цар, — на моїй дочці прикмети — за того й заміж віддам». Ніхто не міг дізнатися: як не намагалися, як не домагалися, нічого не провідали. Ось напоследях викликався Ванька: я-де довідаюся, і сказав, що у царівни на правій нозі є невелика рідна цятка. «Угадав!» — говорить цар, побрав — повінчав його на своїй дочці й задав бенкет на цілий мир. Зробився Ванька царським зятем і зажив розкошуючи.