Жив багатий Савелій із дружиною. У них дітей не було. Вони до того минулого добрі — усіх бідних хрещених, жебраків годували, напували й у долти давали й боргу не брали.
Ну ось і пристарели обоє. Він і говорить, Савелій багатий, бабусі своєї: «Ну, бабуся, пригрешили ми перед господь богом! Хто, - говорить, - б'ється так намагається, у того немає нічого, а ми нічого не б'ємося й не намагаємося, а именья нам нікуди запроторювати, однаково як з неба валиться. Напечи-Тко пиріжків так насуши-тко сухариків: я піду Миколу Милостивого розшукувати. Пускай запитає у дійсного Христа, що нам за ці гріхи вийде».
Бабуся напекла пирощков, насушила сухариків; побрала ці сухарики, стовкла на мучку й насипала мішечок йому, як толокна. Він попрощався з бабусею й пішов.
Ішов чи мало, чи багато часу, попадає йому розбійник назустріч. «Що, старий, де це Савелій багатий живе?» — «А тобі що у ньому?» — «А я піду його обкраду!» — «Я самий і є!» Побрав так вийняв ключі з кишені й подав розбійникові: «Ось тобі ключі! Ступай! Скільки хочеться тобі, бери, тільки бабу не торкни!» Той побрав ключі й запитав: « Ти-Те куди пішов?» — «Я пішов: треба Миколу Милостивого розшукати, пускай у дійсного Христа запитає, що нам з бабою за гріхи буде? Нікуди нам именья не запроторювати, однаково як з неба звалилося! Ми напуваємо й годуємо бідних людей і жебраків, і у борги даємо, і боргів не одержуємо».
Ось і розійшлися. Розбійник пройшов трошки, так зупинився, та й думає: «Господи, - говорить, - адже й мені не на цьому світлі жити, а на тому світлі! Що я душ погубив! Що голів поклав! Та всі, - говорить, - мені мало! Не піду!» Повернувся назад, наздогнав Савелія багатого й говорить: «Побери мене із собою! Мені не на цьому світлі жити, а на тому». Ось вони й пішли двоє — Савелій багатий і розбійник.
Дійшли вони до села. Ніч наздоганяє, треба ночувати. Ось прийшли: будинок коштує гарний. Вони й зайшли у цей будинок, а у будинку тільки одна господарка. Вони й просяться: «Пусти нас, хазяєчка, ночувати!» — « Ласкаво просимо! Ночуйте, тільки годувати нема чим». - «Нам нічого не треба: у нас своє є! Дай тільки, хазяєчка, чашечку так ложечку так влий водички!» Господарка подала чашечку й ложечку й налила водички. Поставила на стіл, і сідає Савелій багатий вечеряти. Побрав свій мішечок, насипав сухариків у цю чашечку; перешкодив, перешкодив — чаша повна стала: розбухнули сухарі. Їв, їв — чаша не убуває. «Розбійник, - говорить, - сідай, і тобі буде!»
Ось вечеряють. Раптом хазяїн іде. Як ступив у будинок, і ногами застукав, і став кришити дружину з мати: «Ну, мати (негарними словами), це що у тебе за гість? Ще годувати стала!» Савелій багатий і говорить: «Не лайся, хазяїнові у нас це усе своє!»
Ось вони їли, їли, наїлися, а чаша усе повна. «Сідай, хазяєчка, повно, і вам буде!» Та вони сіли. Їли, їли чоловік із дружиною, і убули. ніякий ні, чаша усе повна. Та до того їм повиделось страва смачна, гарне, що говорять: «Ми такого й повік не едали!» Ось хазяїн їх і запитав: «Ви хто такий і куди пішли?» Савелій багатий і говорить: «Треба Миколу Милостивого розшукати, щоб він запитав у дійсного Христа, що нам за ці гріхи буде. Нікуди нам именья не запроторювати, однаково що з неба звалилося! Ми напуваємо й годуємо бідних людей і жебраків, і у борги даємо, і боргів не одержуємо». А розбійник говорить: «А я ось на світі скільки душ погубив, скільки голів поклав! Та я пішов запитати дійсного Христа, що мені за те буде? Мені теж не па сем світлі жити, а на тому світлі!»
Стали ранком іти, а мужик і говорить: «Поберіть і мене із собою. Та мені не на цьому світлі жити, а на тому світлі. Я, - говорить, - у усе своє життя нікого не напоїв, не нагодував!»
Ось і пішли. Тепер ідуть вуж утрьох. Ідуть дорогою, не знають, куди пішли. Ідуть і йдуть. Від години дорога краще й краще, і ширше, глаже, що карта. Та бачать — коштує будинок. Підійшли до цього будинку. Ніде його кінця немає — такий великий будинок! Піднімаються на драбинку й входять у коридор. Та коштує дідок — сивий, сивий, прадавній дідок. Савелій багатий і запитує: «Не ти чи Микола Милостивий?» — «Я Микола Милостивий! Що вам потрібно?» — «Микола Милостивий, запитай у дійсного Христа, що мені з бабою за гріхи буде? Нікуди нам именья не запроторювати, однаково що з неба звалилося! Ми напуваємо й годуємо бідних людей і жебраків, і у борги давали, і боргів не одержуємо». Розбійник говорить: «Запитаєте й про мене ис тинного Христа! Я розбійник. На цім світлі скільки душ погубив, скільки голів поклав! Що мені за це буде?» Та мужик став теж: «А я ось живу на світі — нікого хрещеного не напоїв, не нагодував у усе своє життя! Запитай, Микола Милостивий, у дійсного Христа, що мені за це буде?» Микола Милостивий і говорить: «Ночуйте!»
Ось побрав на праву руку двері відчинив і пускає Савелія багатого: «Лягай, тут тобі спокій!» Та до того ця кімната прибрана: чиста, більша, ліжко більше, пухові подушки! Та замкнув його.
Дідок ходить по кімнаті й говорить: «Господи! Дійсний Христос! Це як царство небесне!»
Походив, походив так утомився, побрав та й ліг на ліжко. А отут у ліжка як забір, а у заборі щілинка, а він у щілинку й дивиться; а там кімната ще краще прибрана.
Потім Микола Милостивий розбійника пустив; двері відчинив на ліву руку, впустив і двері на замок. «Лягай!» — говорить. Немає нічого, тільки дві прості дошки замість ліжка.
Той походив, походив так на дощечки-те й ліг. Як повалилися на нього зі стелі шаблі, тесаки, пістолети, рушниці, сокири, ножі! Усе на нього валиться і його коле. Який отут сон! Усю ніч продрожал.
Микола Милостивий і мужика пустив у кімнату: «Ступай, лягай ось там!» Та двері замкнув на замок.
У мужика також дві дощечки. Ось він і ліг на дощечки. Як напала на нього спрага! «Нудно, нудно! Пити прагну, їсти прагну!» Бігає так стіни гризе зубами. Потрапила б яка тварина, з'їв би! Усю ніч не спав, прогриз усі стіни.
Ранком випускає Микола Милостивий Савелія багатого: « Яке тобі, дідок, було спати?» — «Ох, Микола Милостивий! Як царство небесне!» Він говорить: «Це вічне місце твоє! А там за стіною, у щілинку дивився, краще кімната, це — бабі твоєї!» Та говорить: «Ступай з богом додому! Із цих пор більше багатий не будеш!» Старий побрав так перехрестився: «Слава тобі, господи, слава тобі, що більше багатий не буду!»
Потім розбійника випустив: « Яке тобі, розбійник, було спати?» — «Добре й тепло було, Микола Милостивий! Усю ніч продрожал, не міг спати: повалилися на мене зі стелі рушниці, тесаки, шаблі, пістолети, ножі, сокири!» — «Ось це, - говорить, - вічне місце твоє! Як від тебе безневинні душі тряслися, умаливали тебе, просили — ти їх бив, колов, рубав, давив!»
Мужика випустив: « Яке тобі, мужик, було спати?» — «Добре було, Микола Милостивий, спати, тільки всю ніч не міг заснути: така напала на мене спрага, нудно було — пити прагну, їсти прагну! Потрапила б яка тварина — з'їв би. Усю ніч стіни гриз».- «Заговорить, - вічне місце твоє!»
Усе пішли.
Ось прийшов Савелій багатий додому й також усе як і раніше живе, напуває й годує бідних, позичає, але усе, що віддасть, того й ні, і немає. Ніякому прибутку немає! Усе роздав, і хліб роздав, худоба весь роздав, Увесь маєток роздав. Давав і давав, нічого у будинку більше немає.
Залишилася тільки краюшечка на столі, тільки вкусити малешенько тому й іншому. «Ну, ось, - говорить, - баба, слава тобі, господи, слава тобі, у нас нічого тепер немає! Тепер давай закусимо краюшечкой та й підемо у мир! Ми як добрих людей годували й напували, так пускай нас тепер мир хрещений годує!»
Закусили краюшечкой, перехрестилися й пішли з будинку.
Ось ідуть повз своє віконце, а у будинку-те кілька голосів плачуть, ревінням плачуть. «Ой, - говорять, - хто там? Пішли — нікого немає! Подивимося у віконце!»
А у будинку мертві два тіла й лежать. Це — душі, виходить, пішли до дійсного Христа. Обоє тіла-те лежать рядочком, преставилися. А над ними - те, над тілами, усе-те катаються, усе-те ридають: «Отакі адже були добрі! Отакі були благодійники!»