У деякому царстві, у деякій державі жив-був мужик; у нього було два сини. Прийшла солдатчина, і побрали старшого сина у рекрути. Служив він государеві верою й правдою, так таке щасливо, що у кілька років дослужився до генеральського чину. У це саме час оголосили новий набір, і впав жеребей на його меншого брата; заголили йому чоло, і трапилося так, що він потрапив у той самий полк, у якому брат його був генералом. Солдат визнав було генерала, так куди! той від нього начисто відмовляється: «Я тебе не знаю, і ти мене не відай!»
Раз якось стояв солдатів на годиннику у полкового ящика, біля генеральської квартири; а у того генерала був великий званий обід, і наїхало до нього багато офіцерів і бар. Бачить солдат, що кому веселощі, а йому — немає нічого, і залився гіркими сльозами. Стали його запитувати гості: «Послухай, служивий, що ти плачеш?» — « Як мені не плакати? Мій рідний брат гуляє так веселиться, про мене не згадає». Гості розповіли про те генералові, а генерал розсердився: «Що ви йому вірите? Сдуру бреше!» Наказав перемінити його з годин і дати йому триста ціпків, щоб не змів у рідню належати. Кривдно здалося це солдатові; нарядився у свою похідну амуніцію й біг з полку.
Чи довго, чи недовго — забрався він у такий дикий, дрімучий ліс, що мало хто туди й захаживал, і став там час коротати, ягодами так коріннями харчуватися. Незабаром після того зібрався цар і виїхав на полювання з большою свитою; поскакали вони у чисте поле, розпустили гончих собак, затрубили у труби й почали тішитися. Раптом звідки не узявся — вискочив гарний олень, стрілою повз пануючи й бух у ріку; переплив на іншу сторону й прямо у ліс. Цар за ним плив-плив, скакав-скакав... дивиться — олень із очей зник, мисливці далеко назади залишилися, а колом густий, темний ліс; куди їхати — невідомо, ні однієї стежки не видне. До самого вечора блукав він і міцно умаялся. Попадається йому назустріч випадний солдат. «Здраствуй, добра людина! Як сюди потрапив?» — «Так і так, поїхав пополювати, так у лісі заблудився; виведи, брат, на дорогу». - «Так ти хто такий?» — «Царський слуга». - «Ну, тепер темно; підемо, краще де-небудь у яру ночуємо, а завтра я тебе на дорогу виведу».
Пішли шукати — де б їм ніч переспати; ішли-ішли й побачили хатинку. «Ева! Бог нічліг послав; зайдемо сюди», — говорить солдат. Входять вони у хатинку; там сидить баба. «Здорово, бабуся!» — «Здорово, служивий!» — «Давай нам пити так є!» — «Сама б з'їла, так нема чого». - «Брешеш ти, стара чортиха!» — сказав солдат і став у печі так по полицях шарити; глядь — у баби всього вдосталь: і вино припасене, і страва всяке виготовлене. Сіли за стіл, повечеряли всмак і полізли на горище спати. Говорить солдат цареві: «Береженого й бог береже! Нехай один з нас відпочиває, а іншої на годиннику коштує». Кинули жеребей, діставалося першому цареві сторожити. Солдат дав йому свій гострий тесак, поставив у дверей, замовив не дрімати, а коли що трапиться — негайно його розбудити; сам ліг спати й думає: «Якось буде мій товариш на варті стояти? Мабуть, з незвички не зможе. Дай на нього подивлюся».
Ось цар стояв-стояв, і початок його у сон хилити. «Що гойдаєшся? - окликає його солдатів. - Аль дрімаєш?» — «Ні», — відповідає цар. « Те - Те, дивися!» Цар постояв зі чверть години й знову задрімав. «Агов, приятель, ніяк ти спиш?» — « Ні, і не думаю». - «Коли заснеш, не нарікай на мене!» Цар постояв ще зі чверть години; ноги у нього подкосилися, звалився він на підлогу й заснув. Солдат підхопився, побрав тесак і давай його пригощати так присуджувати: «Хіба так варту тримають? Я десять років прослужив, мені начальство жодної помилки не вибачило; а тебе, знати, не вчили! Раз-Іншої вибачив, а вуж третя провина зазавжди винувата... Ну, тепер лягай спати; я сам на годинник стану».
Цар ліг спати, а солдат на годиннику коштує, око не стуляє. Раптом засвистали-захлопали, приїхали у ту хатинку розбійники; баба зустрічає їх і говорить: « До нас-де гості ночувати прийшли». - «Добре, бабуся! Ось ми цілу ніч даремно проїздили, а наше щастя саме у хату привалилося. Давай-но наперед вечеряти!» — «Так адже гості наші всі приели, усе випили!» — «Бач, сміливці які! Так де вони?» — «На горище спати забралися». - «Ну, я піду з ними зроблюся!» — сказав один розбійник, побрав великий ніж і поліз на горище; тільки просунув було у двері голову, солдатів як шаркне тесаком — так голова й покатилася; солдат негайно витяг на горище тулуб, коштує-чекає: що далі буде? Розбійники чекали-чекали, і говорять: «Що він довго возиться?» Послали іншого; солдат і того вбив. Ось так-те у короткий час перебив він усіх розбійників.
На світанку прокинувся цар, побачив трупи й запитує: «Ах, служивий, куди ми попалися?» Солдат розповів йому всі, як було. Потім зійшли вони з горища. Побачив солдат бабу й закричав на неї: «Постій, стара чортиха! Я з тобою оброблю. Бач, що видумала — розбій тримати! Подавай зараз усі гроші!» Баба відкрила скриню, повний золота; солдат насипав золотом ранець, набив усі кишені й говорить своєму товаришеві: «Бери й ти!» Відповідає цар: « Ні, брат, не потрібне; у нашого царя й без того грошей багато, а коли у нього є — і у нас будуть». - «Ну, як знаєш!» — сказав солдат і повів його з лісу; вивів на більшу дорогу. «Ступай, — говорить, — по цій дорозі; через годину у місті будеш». - «Вибачай, — говорить цар, — спасибі тобі за послугу. Побувай до мене, я тебе щасливою людиною зроблю». - «Повно брехати! Адже я у перегонах, якщо у місто покаджу — зараз схоплять». - «Не сумнівайся, служивий! Мене государ дуже любить; коли я за тебе попрошу так про твою хоробрість розповім, він не те що вибачить, ще тебе подарує». - «Так де тебе найтить?» — «Прямо у палац приходь». - «Ну, добре; завтра побуваю».
Розпрощався цар із солдатом і пішов по великій дорозі; приходить у своє столичне місто й, не гаючись, віддає наказ по всіх заставах, абвахтам і вартам, щоб не позіхали: як скоро здасться такий-то солдат, зараз віддавали б йому генеральську честь. На інший день тільки здався солдат у застави, зараз уся варта вибігла й віддав йому генеральську честь. Дивуется солдат: що б це значило? і запитує: «Кому ви честь віддаєте?» — «Тобі, служивий!» Він вийняв з ранця жменя золота й дав вартовим на горілку. Іде по місту: куди не здасться, скрізь вартові йому честь віддають — тільки встигай на горілку відраховувати. «Екой, — думає, — базіка цей царський слуга! Усім встигнув разблаговестить, що у мене грошей багато». Підходить уводити, увести до ладу палацу, а там уже військо зібране, і зустрічає його государ у тому самому платті, у якому на полюванні був. Отут тільки довідався солдатів, з ким він у лісі ніч ночував, і міцно злякався: « Це-Де цар, а я з ним, немов зі своїм братом, тесаком попорався!» Цар побрав його за руку, перед усім військом дякував за свій порятунок і нагородив генеральським чином, а старшого брата його у солдати розжалував: не відмовляйся вперед від роду від племені!