У старожитні роки жили-минулого у одному селі два молоді хлопці; жили вони дружно, разом по бесідах ходили, один одного за рідного брата почитали. Зробили вони між собою така угода: хто з них стане вперед одружитися, тому кликати свого товариша на весілля; чи живий він буде, помре чи — однаково. Через рік після того занедужав один молодець і помер; а через кілька місяців задумав його товариш одружитися. Зібрався з усім спорідненістю своїм і поїхав за невестою. Трапилося їм їхати повз цвинтар; згадав наречений свого приятеля, згадав стару угоду й велів зупинити коней. «Я, - говорить, - піду до свого товариша на могилу, попрошу його до себе на весілля погуляти; він був мені вірний друг!»
Пішов на могилу й став кликати: «Люб'язний товариш! Прошу тебе на весілля до мене». Раптом могила розчинилася, небіжчик устав і вимовив: «Спасибі тобі, брат, що виконав свою обіцянку! З радощів зійди до мене; вип'ємо з тобою по склянці солодкого вина».- «Зайшов би, так поїзд коштує, народ чекає». Небіжчик відповідає: «Ех, брат, склянка адже недовго випити». Наречений спустився у могилу; небіжчик налив йому чашу вина, він випив — і пройшло цілих сто років! «Пий, милий, ще чашу!» Випив іншу — пройшло двісті років. «Ну, друже, випий і третю так ступай з богом, відіграй своє весілля!» Випив третю чашу — пройшло триста років.
Небіжчик попрощався зі своїм товаришем; труна закрилася, могила зарівнялася. Наречений дивиться: де був цвинтар, там стала пустище; немає ні дороги, ні сродников, ні коней, скрізь поростила кропива так висока трава. Побіг у село — і село вуж не та; удома інші, люди всі незнайомі. Пішов до священика — і священик не той; розповів йому, як і що було. Священик почав по книгах справлятися й знайшов, що триста років тому був такий випадок: у день весілля відправився наречений на цвинтар і пропав, а наречена його вийшла потім заміж за інший.