Петро Перший багато випивав, багато гуляв і багато працював. Він усе-усе сам робив і після кожної роботи любив піти пополювати. Любив він російський народ, а солдат і мандрівників особливо. До нього раз приходить мандрівник, Васабо Кессарийський. Це була справа у Петербургові. Прийшов Васабо Кессарийський до Петра Першому, він налив йому чару вина й сказав: «Васабо Кессарийський, за ваше здоров'я!» — « За ваше щастя».
Васабо виплеснув чару за вікно. Петро налив іншу. Він також поздоровив царя й виплеснув за вікно. Петру це не сподобалося. Він говорить: «Васабо, я тобі нали ваю, щоб ти випив, навіщо ти вихлюпуєш?» А Васабо відповідає: «Ваш сіятельство, Москві пекуче, місто треба залити; ось бачите, я виплеснув дві чарочки, усі й потухло».
Петро налив третю чару, він його поздоровив і випив. Поговорили який про що, закусили, і Васабо пішов.
Петро Перший побрав гусяче перо й книгу, у якій він усе відзначав, і записував, правда чи ні, що Москва горіла такого-те числа, і послав гінця довідатися. Коли гонець у Москву приїхав і доклав, що приїхав від царя довідатися, чи горіла Москва, йому сказали: горіла дуже пекуче, дружина працювала дуже добре, і потухло відразу. Коли вернувся гонець і доклав, що правда горіла Москва, Петро побрав гусяче перо й записав усе це у свій щоденник. Та ще пущі полюбив Василя.
Приходить раз Васабо, а дружина Петра говорить: «Покажи Василеві мою брошку (а вона золота, більша, з діамантами) — нехай він оцінить». Вони саме у ту пору обідали. Петро побрав брошку, підкликав Василя: «Васабо, оціни Катину брошку, скільки вона приблизно коштує?»
Васабо подивився брошку, побрав хліба з полфунта: «Ось цей шматочок хліба коштує, а то й навряд».
Екатеринах піднялася через стіл і пішла. Вона образилася, що вона, цариця, і носить такі дешеві брошки. Л Петро сказав Василеві й моргнув на дружину: «Неправабоно ти оцінив!» А Васабо говорить: « Ні, правабоно, Петро Олексійович, я ось живу дев'ятий десяток без золота, а якщо не дати вам три дні хліба, і ви цю брошку на третій день за нього віддасте. Ви люди заможні, нічому не вірите, а ми люди бідні, усьому віримо, адже може так трапитися. Ось, наприклад, ви багатий цар і можете забеднять, нічого не мати й умерти без шматка хліба».
Петро цьому не повірив. Поговорили який про що, посиділи, потім Васабо пішов, а Петро зібрав своїх вершників, сіли й поїхали на полювання.
Коли вони у'їхали у ліс, Петро побачив кабана дикого, прицілився й поскакав за ним. Скакав-Скакав, зробилася хаща темна, і кабан зник у хащі. Коли Петро втратив його з виду, він зліз із коня й. пішов розшукувати дорогу.
Ходив-Ходив, дороги немає. А чує, голос лунає, начебто пісню співає. Пішов на цей голос, вийшов — широка дорога, а на цій дорозі сидить солдатів і співає. Петро притих і слухає, що він співає, а солдат співає:
Уже доріженька, ти доріженька широка,
Ішли по тій доріженьці солдатики новолайливі,
На чи ту службу, на царську,
Так на війну на ту, на шведську,
Уже устревали-те вони ворога-недруга,
Устревали його багнетами-рушницями.
У ту пору кінь захріп, солдат глянув — неподалік коштує незнайома людина. Підходить Петро швидким кроком до нього й запитує: «Хто ти такий?» Солдат відповідає: « Як будтъ людей».- «А як далеко ти йдеш, куди шлях тримаєш?» — «На службу, цареві послужити так шведів побити. Ви хіба не чули, війна зі шведами?» — «Так чув щось». Солдат запитує Петра: «А ти хто такий?» — «Я царський мисливець, із царем на полювання їжджу, при палаці живу».- «А як "тебе кличуть?» — « Мене звуть Григорій, а тебе?» — «А мене просто солдат».- «Ну, солдат, підемо, куди ти йдеш».- «Так куди я йду, підеш — не знайдеш, я заблудився». Петро говорить: «Та я. Підемо разом дорогу шукати!» — «А як же так, - говорить солдат, - я пішки, а у тебе кінь».- «А ось як: я поїду, а ти підеш, а потім ти поїдеш, а я піду, а потім коня у привід поберемо, утрьох підемо».- «Ну, тоді добре, підемо». Петро запитує: «Ти у перший раз на війну?» — «Так ні, я вже сім років воюю, за гарну службу у відпустку відпущений, а тепер іду знову шведів бити».- «А пануючи ти бачив?» — «А ось царя-те я жодного разу не бачив. Говорять, лютий?! Нікого не милує,.сам генералам вилиці набік звертає». Петро відповідає: « Так, це у нього така звичка є. Ну, а як, служивий, на війні страшно?» — «Ех, друже, погано на війні, наприклад, восени: ночі темні, як сукно чорне, дощ мрячить, усе сире, а ти лежиш у окопах, прислухаєшся, як би шведи не підкралися, і чуєш, хто що говорить. Ось солдати й говорять: побили б шведів так скоріше б до батька з матір'ю, а інші говорять: скоріше б до дітей своїм, а хто говорить: повоював би Петро сам, скоріше б мир зробив. А інші говорять: він сам і воює, ми його на позиції бачили. Ну, а я не бачив, а полювання подивитися. Йому служимо-служимо, а бачити не бачимо».- « Як, йому служимо? Ми служимо своєму народу, свою землю опікуємо, а що йому служити!» — «Ну як же, я б погодився ще сім років служити, сорок шведів убити так у палаці побить, пануючи подивитися!»
Ідуть вони, а вже справа до вечора. Петро говорить: «Слухай, служивий, лізь на дерево, подивися, чи немає де вогника. Ми, повинне, зовсім з дороги збилися».- « ПРО, - говорить солдат, - це я майстер, враз влізу».
Вліз солдатів на високе дерево: «Агов, Григорій, близько вогник».- «Примічай ліпше!» — « У мене око такий: як гляну, так уже пам'ятаю. Отут зовсім близько, кроків на п'ятдесят у ліс».
Зліз солдат, пройшли вони у ліс; пройшли небагато — будинок коштує. Колом обгороджений забором. Тускніло вогник горить. Постукали — вогонь згас, ні слуху ні духу, а собаки у дворі так і. рвуться. Солдат брякав-брякав — не відкривають. Він, недовго думаючи, стрибнув через забір у двір і собакам усім голови поотрубал. Відчинив засув: « Будь ласка, Григорій, заходь».
Увів коня; виходить стара баба й запитує: «Що вам завгодно?» — «Переночувати треба». Баба їх пустила. Солдат і запитує: «Баба, не чи буде чого поїсти? Їсти хочеться».- «Немає нічого».- «А що у шафі?» — «Так ключі від шафи втратила».
Солдат розмахнувся, вибив замок, берет смаженого гусака, посуває ослін: «Сідай, Григорій, давай вечеряти!»
Випили, закусили. Солдат говорить: «Відкрий хатинку».- «Ключів ні». Солдат знову розбив двері у іншу хату, а там повно кинджалів закривавлених, чоботи, сідла. Виявляється, вони до розбійників потрапили. Солдат усе це зміркував. «Де ж нам ночувати?» — запитує бабу. «Прагнете отут, а прагнете — на сіннику». А Петро сидить, нічого не бачить. «Підемо, Григорій, на сінник».
Приходять на сінник, дали коневі сіна. «Григорій, поліземо на горище».- «Полізли».
Петро, як вморився, і заснув відразу, а солдат зняв з коня аркан, убив три гвоздочка у вікно горищне й прив'язав аркан. Чує — гудуть, верещать, скакають розбійники. Ворота на розмах, ні одному собаки немає. Зійшли у хату: «Баба, руки мити!» Бабка на стіл збирає й розповідає. «Нічого, зараз ми з ними попораємося». Один розбійник говорить: «Навіщо всім, я зараз один з ними зроблюся».
Один розбійник поліз на сінник. Тільки на жердину головою, а він солдат — цап, голова відлетіла. Закопав його.
Вони розбійники чекають: «Що він там з ними завозився?» — «Дай, - говорить інший, - я піду».
Іде іншої. Пішов. Тільки туди голову, а солдат — цоп, голову бух, і цього прибрав. Ці розбійники говорять: «Що це вони двоє з ними возяться? Один поліз, іншої за ним пішов — і немає їх».
Пішов третій, четвертий. Солдат усіх їх перебив. «Григорій, - кричить, - вставай, подивися, скільки я голів нарубав, підемо! Дивляться — старший розбійник сидить п'яний. Він солдат і його, і бабку прирубил. Стали з дівкою розмовляти дівка там була, а у неї й мови ні, вони розбійники їй відрізали. Дівка повела їх. Дивляться — там дівчина лежить без пам'яті. Петро побрав, облив її, потер, привів у почуття. Служниця повела їх у двір, указала на серединці двору чавунну дошку, показує, щоб вони її відкрили. Солдат став відкривати, ніяк не підніме. «Григорій, допоможи мені». Удвох з Петром підняли. А там золото, гроші. Солдат став брати, а Петро коштує. «Ти що не береш?» — « У нас там грошей досхочу, мені не потрібно. Підставляй кишені, я тобі насиплю».
Солдат насипав повні кишені, сорочку насипав — і пішли. Вийшли на дорогу вже до обіду, небагато пройшли. Ось тобі й місто Петербург. Петро говорить: «Ти йди на постоялий двір з дівчиною, а я піду цареві оголошу. Після обіду приходь у палац, запитай царського мисливця».
Після обіду солдатів приходить у палац. Тільки підходить, вартові запитують: « По якій справі?» — «Я до Григорія, царьова мисливцеві».
Вони йому віддали честь і ведуть його. Виходить Петро, і весь у царському уборі. ff так і впав, забоявся: він адже й лаявся чорними словами, і людей убивав, і у сумочці харчі всі приел. Петро говорить: «Не бійся!»
Дав йому обмундирування нове, усі царські речі, повів його государині показувати. Нагородив і відпустив додому.
Говорять, цар цього солдата женив. Та були у нього діти всі бойові, і правнуки були, не одному чужому козлові хвіст накрутили.