Жив-Був старий з бабусею, і у них було три сини. Старий став помирати й ноги у стіну впирати й голосним голосом кричати, синовьев своїх скликувати: «Сини мої розумні, сини мої розумні, я став помирати, але якщо я помру, то самі мене не короните, а що не дайте, так кого-небудь найміть». Та той же година скінчилася.
Сини зійшлися й думають: а кого б небудь так найняти, так кому б небудь скоронить віддати. Та той же година й саме є солдат. Сказав солдат: «Мир вам, хлопці! А що ви коштуєте так думаєте?» — «Ось коштуємо ми, - сказав хлопці, - думаємо: помер у нас панотець, не наказав нас самим коронить, а що не дати так найняти, скоронить його віддати». Солдатик і говорить їм: «А що мені дасте, скороню я його?» — «А що завгодно побери, тільки ні».- «Трійку коней з упряжкою!» Те сини думали й на тому согласилися. «Тільки, будь ласка, скорони!» Солдат і говорить: «А де лежить він у вас? Скороним його зараз!»
Приводять його у кімнату, де батько мертвий лежить. Лежа стар у гробу, що Походив солдатів коло труни й сказало: «Запрягайте трійку коней з упряжкою своєї!» Ось ребятки зібралися, трійку коней впрягли, поклали труну на віз і повезли його у кузню.
Солдатик сіл на труну верхи, під'їжджає до кузні. «Пан коваль, розлучай-но вогник, навари мені кілець! А набий-но, - говорить, — на труну три обручі більших!» Коваль негайно й саме розвів вогник і наколотив три обручі товстих, більших і заклепав їм кінець.
Солдат був молодець, сіл на труну верхи й полетів на трієчці у шлях-доріжку, у великий ліс. Доїжджає аж до лісу; пізно ввечері трапилося: приходить глуха напівніч — лошадушки його стали потіти, а колеса стали скрипіти. Як прийшла глуха напівніч, лошадушки його стали, а колеса до землі пристали, а обручья із труну геть злазили, той же мрець показав свій живий зразок. Солдат бачить — справу погано. Коштує у лісі, при край дороги — три білі берези, солдатів зстрибнув з воза й вліз на березу. Мрець кричить голосним голосом: «А де ж ти, солдат?» — «Я — тут, — говорить, - сиджу на березі».
Підбігає мрець до берези й давай гризти березу. Березу підгриз, вона звалилася; солдат на другу перестрибнув. Як береза звалилася, підбігає мрець до вершини, думає: солдат отут упав. На вершині пошевирял і солдата не бачив. Каже мрець: «Так де ж ти, солдат?» — «На іншій березі». Він іншу — став і іншу підгриз. Інша повалилася — солдатів на третю переліз. Мрець кинувся до другої вершини й думає, що солдат отут лежить, а солдат на третій березі сидить. Та цим справа скінчилася. Глуха північ пройшла; кочета запекли, святий дух по землі пішов, а нечистий дух скрозь землю пройшов, а мрець у труну зійшов і лежить — як спить.
Солдатик з берізки злазив, труна кришкою закривав і мотузкою зав'язав; трійку коней у селенье назад обрачал, знову до кузні під'їжджав. «Пан коваль, зроби-но обручики поздоровше! Заклепай, будь ласка, покрепше!» Коваль негайно самі здоровіші зробив обручі й здорово їх заклепав, і солдатик обернув своїх трійку коней і знову полетів.
Ну, це скоро тільки казка позначається, а це не швидко справа робиться. Уже це на іншу ніч довелося. Їде солдатик дрімучим лісом, і раптом коні його притупели. Прихвативат його глуха напівніч, і колись зіскочив з ніг залізний обручок, потім кришка хлоп геть! Солдат испужался, на конячку на пристібну верхи кидався. Виходить мрець із труни й запитує: «Солдат, де?» — «Тут, сиджу на лошаде». З лівого боку пристужную конячку мрець з'їв. Солдатик на другу перестрибнув. Запитує мертвий старий: «Ти, солдат, де?» — «Сиджу на другий лошаде».- «Ах, протакая мати! Тебе ніде не знайдеш!» Кочети запекли, мрець бряк у труну й лежить, як мертвий спить.
Солдат бачить: справа погана — ні день, ні ніч не спить і у ліс далі везе — і далі, і далі, і знову його прихопила темна ніч. Мрець встає із труни; солдат бачить: справа погана, бросатся на кореневий коня і їде. Мрець кричить: «Солдат, ти де?» — «На кореневий лошаде!» — «Ну, тепер же доберуся!» Та почав лупити із хвоста й лупити до гриви. Шкіру лупить, м'ясо жере, а солдата до себе чекає. А солдат був прозванням Лоха, а бачить погано; скидовал одяг і кидав її на доріжку, а сам бігцем гайда так гайда по дорозі! Мрець конячку обдер і запитує: «Ти, солдат, де?» Хвать, тільки одне місце знати!
Солдатик гайда так гайда по доріжці. Ну, цей мрець був не простец — чаклун і еретник, гіркий п'яниця: понюхав його следочки й гайда так гайда! Солдат біжить прудко, як тільки п'яти у зад утичуться; зупиниться так послухає, як мрець біжить — уся земля тремтить. Солдат бачить спереду вогник і біжить так біжить — индо з очей сльози ллють. Мрець його доганяє й міцно йому приг раживает: «Так не підеш, солдат! З живого шкіру їжі ру! Живого не пущу!»
До вогника солдатів підбігає: отут келейка коштує. У келії вогник горить, а на мертвій крамниці труна коштує; у труні другий мрець лежить. Солдатик мик у двері! Під поріг-т у хат, що превеличающий кобель, под названием
Раптом кочети запекли, мрець і говорить: «Ну, так помни ж, вшиваючи губа, так не забудь, як по трійці коней беруть!» Та відразу провалився скрозь землю, верх ногами пройшов.
А солдатик у хаті коштує, світла вільного чекає. Як день розвиднювалося, солдат вийшов з келейки й не знає куди йти, що робити. Де він біг — дорога травою заросла й не можна не пройти, не проїхати. Та коштує, думає: «Що я, дурень, зробив? Не жилося мені на вільному світлі. Куди зараз піду?» Звернувся знову у цю келію й вирішився отут ночувати. Ліг собі на грубку, і прийшла темна ніч. Солдат темну ніч не спить, у усі глазиньки дивиться.
Як прийшла глуха північ, встає мрець, зубами скрехчет, слюнями прищет. «Ех, солдатик, тепер ти мені попався! М'яса наїмся й крові твоєї нап'юся!» Та зараз солдат лежить ні живий, ні мертвий. «Вибачите, - говорить солдатик, - мої срочнички! Мені зараз живому не бути». Та лізе мертва людина до солдата на піч. Превеличезний кобель підхопився й цоп так цоп мерця! Побрав його за шиворот і давай битися, як із собакою. Доти билися, индо обоє у кров порвали. А солдат на печі сидить — і ні живий, ні мертвий. Кочети запекли, і мрець у труну забрався. Та раптом розвиднювалося. Собака знову на колишнє місце лягла, як лежала, і солдатик виходить геть із келейки, і раптом йому здалося, де він біг колись — доріжкою, і вдарився по ній бігти. Вибіг на чисте поле й набіг на мертвих коней. «Слава ті богу! Замовлю топерь дітям і внучатам трійку коней не брати й мертвих людей не коронить!»
Відправився додому й у своєму будинку став жити так бути й лошадушек своїх добувати.