Жив-Був старий з бабою; був у них синок Лутоня. Ось одного разу старий з Лутонею зайнялися чимсь надворі, а баба була у хаті. Стала вона знімати із гряд поліно, упустила його на загнетку й отут превеликим голосом закричала й заволала. Ось старий почув лемент, прибіг поспішно у хату й запитує бабу: про що вона кричить? Баба крізь сліз стала говорити йому: «Так ось якби ми женили свого Лутонюшку, так якби у нього був син, так якби він отут сидів на загнетке
- я б його адже ушибла поліном-те! Ну, і старий почав разом з нею кричати про те, говорячи: «Та те адже, баба! Ти ушибла б його!..» Кричать обоє що не є сечі!
Ось біжить знадвору Лутоня й запитує: « Про що ви кричите?» Вони сказали про що: « Якби ми тебе женили, так був би у тебе синок, і якщо б він давеча сидів отут, баба вбила б його поліном: воно впало прямо сюди, так таке різко!» — «Ну, — сказав Лутоня, — исполать вам!» Потім побрав свою шапку у оберемок і говорить: «Вибачайте! Якщо я знайду кого глупее вас, то прийду до вас знову, а не знайду — і не чекайте мене!» — і пішов.
Ішов-Ішов і бачить: мужики на хату тягнуть корову. «Навіщо ви тягнете корову?» — запитав Лутоня. Вони сказали йому: «Так ось бачиш, скільки виросло там трави-те!» — «Ах, дурні набиті!» — сказав Лутоня, побрав заліз на хату, зірвав траву й кинув корові. Мужики жахливо тому здивувалися й сталі просити Лутоню, щоб він у них пожив так повчив їх. « Ні, — сказав Лутоня, — у мене таких дурнів ще багато по білу світу!» — і пішов далі.
Ось у одному селі побачив він юрбу мужиків у хати: прив'язали вони у воротах хомут і ціпками вганяють у цей хомут кінь, умаяли її до півсмерті. «Що ви робите?» — запитав Лутоня. «Так ось, панотець, прагнемо запрягти конячку». - «Ах ви, дурні набиті! Пустите-но, я вам зроблю». Побрав і наділ хомут на коня. Та ці мужики з дива далися йому, сталі зупиняти його й ретельно просити, щоб залишився він у них хоч на недельку. Ні, Лутоня пішов далі.
Ішов-Ішов, утомився й зайшов на постоялий двір. Отут побачив він: господарка-бабуся зварила саламату, ухвалила на стіл своєму хлопцям, а сама раз у раз ходить із ложкою у льох за сметаною. «Навіщо ти, бабуся, даремно топчеш постоли?» — сказав Лутоня. « Як навіщо, — заперечила баба захриплим голосом, — ти бачиш, панотець, саламата-те на столі, а сметана-те у льосі». - «Так ти б, бабуся, побрала й принесла сюди сметану-те; у тебе справа пішла б по маслечку!» — «Та те, рідний!» Принесла у хату сметану, посадила із собою Лутоню. Лутоня наївся донезмоги, заліз на полатки й заснув. Коли він прокинеться, тоді й казка миючи далеві почнеться, а тепер поки вся.