Жили-Минулого чоловік із дружиною. Змолоду вони жили всім на чудо, а на старість — немов їх хто підмінив. Тільки спустить ранком старий ноги із грубки, як вуж і пішла проміж ним і бабою лайка. Він бабі слово, а вона йому два, він їй два, а вона йому п'ять, він п'ять, а вона десять. Та такий вихорь зав'ється проміж них, хоч із хати геть біжи. А розбиратися почнуть — винуватого немає.
- Так із чого б це у нас, баба, а? - скаже старий.
- Так усі ти, старий, ти усе!..
- Так повно! чи Я? Не чи ти? З довгим-те мовою!
- Не я, так ти!
- Ти, так не я!
Та знову здорово: знову сварка проміж них затіялася. Ось раз слухала, слухала їхня сусідка й говорить:
- Маремьянушка, що це у тебе зі старим-те всі негаразди так негаразди. Сходила б ти на край села до бобилке. Бобилка на водицю шепотить... Людям допомагає, либонь і тобі допоможе.
«А й насправді, - подумала баба, - сходжу до бобилке...» Прийшла до бобилке, - постукала у віконце. Та вийшла.
- Що, — запитує, — старушечка, тобі потрібне?
- Так ось, — відповідає бабка, — пішли у нас негаразди зі старим.
- А почекай, — говорить бобилка, — небагато.
Та сама — у будинок.
Винесла бабі води у дерев'яному ковші так при ній же на ту воду пошептала. Потім перелила її у скляну посудину, подає й говорить:
- Як додому прийдеш так як зашумить у тебе старий - те, так ти водиці-те й сьорбни; так не плюнь, не ковтни, а тримай у роті - те, поки він не вгомониться... Усі добре й буде!
Поклонилася баба бобилке, побрала посудину з водою — і додому. Та тільки ногу за поріг занесла, як старий на неї й напустився:
- Ох уже мені ці баби-стрекотухи! Як підуть, так немов проваляться! Давним-давно самовар настав час ставити, а ти думати забула! Та де це ти поділася?..
Отхлебнула баба зі скляної посудини, так не плюнула, не проковтнула, а, як веліла бобилка, тримає у роті.
А старий бачить, що вона не відповідає, і сам замовчав. Обрадувалася баба: «А Та насправді, мабуть, що водиця ця наговорная цілюща!»
Поставила посудину з водою, а сама — за самовар та й загрими трубою.
Почув це старий:
- Ека нескладна-негарна! Не тем кінцем руки, мабуть, уткнуті!
А баба прагла було йому відповісти, так згадала наказ бобилки — і знову за водицю! Сьорбнула й тримає у роті.
Бачить старий, що баба ні слівця йому супротивного не говорить, дався діву й... замовчав.
Та пішло проміж них з тієї пори всі як по-писаному: знову, як замолоду, людям на чудо жити сталі. Тому, як тільки почне старий шуміти, баба зараз — за наговорную водицю!
Ось вона, сила - те, у ній яка!