Жив так був один солдатів, і зажився він довго на світі, попросту сказати — чуже століття стало заїдати. Однолітки його потроху відправляються на той світло, а солдат собі й вухом не веде, знай собі тягається з міста у місто, з місця у місце. А по правді сказати — не збрехати: Смерть давно на нього зуби точила. Ось приходить Смерть до бога й просить у нього дозволу побрати солдата: долго-де зажився на світі, пора йому й честь знати, пора й умирати! Дозволив бог Смерті побрати солдата.
Смерть злетіла з небес із такою радостию, що ні у казці сказати, ні пером описати. Зупинилася у хатинки солдата й стукається. «Хто отут?» — «Я».- «Хто ти?» — «Смерть».- «А! Навіщо подарувала? Я вмирати-те не прагну». Смерть розповіла солдатові всі як випливає. «А! Якщо вже бог велів, так інша справа! Проти волі божией не можна йти. Тягни труну! Солдат на казенний рахунок завжди вмирає. Ну, повертайся, беззуба!»
Смерть притягла труну й поставила посередині хати. «Ну, служивий, лягай; коли-небудь треба ж умирати».- «Не растабаривай! Знаю я вашого брата, не надуєш. Лягай-но колись сама». « Як сама?» «Так так. Я без артикула нічого але звик робити; що начальство покаже: фрунт чи що, там аль інше що, те й робиш. Уже так звик, сударка моя! Не переучуватися ж мені: старенек став!» Смерть поморщилася й полізла у труну. Тільки що розташувалася вона у труні як випливає, солдат побери та й нахлопни труна-те кришкою, зав'язав мотузкою й кинув у море. Та довго, довго носилася Смерть по хвилях, поки не розбило бурою труни, у якій вона лежала.
Першою справою Смерті, як тільки вона одержала волю, знову було прохання до бога, щоб дозволив їй побрати солдата. Бог дав дозвіл. Знову прийшла Смерть до гол датській хатинці й стукається у двері. Солдат довідався свою колишню гостю й запитує: «Що потрібно?» — «Так я за тобою, друже! Тепер не вивернешся».- «А брешеш, стара чортиха! Не вірю я тобі. Підемо разом до бога».- «Підемо».- «Почекай, мундир натягну».
Відправилися у шлях. Дійшли до бога; Смерть прагла було йти вперед, так солдат не пустив: «Ну, куди ти лізеш? Як смієш ти без мундира йти? Я піду вперед, а ти чекай!» Ось відвертав солдат від бога. «Що, служивий, правду я сказала?» — запитує Смерть. «Брешеш, збрехала небагато. Бог велів тобі раніше ще лісу підстригати так гори рівняти, а потім і за мене ухвалюватися».
Та солдат відправився на зимові квартири вільним кроком, а Смерть залишилася у страшному горі. чи Жарт! Хіба мала робота — лісу підстригати так гори рівняти? Та багато, багато років трудилася Смерть за цією роботою, а солдат жив собі так жив.
Нарешті й втретє прийшла за солдатом Смерть, і нема чим йому було відговоритися: пішов солдатів у пекло. Прийшов і бачить, що народу багато чого безліч. Він те поштовхом, те бочком, а де й рушниця на перевагу й добрався до самого сатани. Подивився на сатану й побрів шукати у пеклі куточка, де б йому розташуватися. Ось і знайшов; негайно наколотив у стіну цвяхів, розвісив амуніцію й закурив трубку. Не стало у пеклі проходу від солдатика; не пускає нікого повз своє добро: «Не ходити! Бач, казенні речі лежать, а ти, може, на руку нечистий. Тут усякого народу багато!» Велять йому чорти воду носити, а солдат говорить: «Я двадцять п'ять років богу й великому государеві служив, так води не носив, а ви із чого це здумали... Убирайтеся-но до свого дідуся!»
Не стало чортам життя від солдата; хоч би вижити його з пекла, так нейдет: «Мені, - говорить, - і тут добре!» Ось чорти й придумали штуку: натягнули свинячую шкіру, і тільки влігся солдат спати — як забили тривогу. Солдат підхопився так бігти, а чорти зараз за ним двері й причинили, так так собі обрадувалися, що надули солдата!..
Та з тієї пори тягався солдат з міста у місто, і довго ще жив на білому світлі, так ось якось минулого тижня тільки помер.