Жив-Був старий з бабусею. У них було три сини: великий був Миколенька, а другий синок Петинька, а третій — Іванко-Дурень. Займалися вони хліборобством; посіяли у поле пашенички десятинку, при великій дорозі. Пашеничка дуже гарна: росте, розстеляється, колосок з неї вибивається. Занадилася у пшеницю невідома яка худобини або звір який, пашеничку мне й колосся рве.
Ось цей же дідок приїхав пашеничку подивитися — иашеничка пом'ята й колосся порватие. Приїжджає додому, каже своїм дітям: «А ось, ребяти, пашеничка дуже у нас гарна, тільки хтось її боляче мне й колосся рве; треба її вартувати». Ну, синовья йому говорили: «Треба, панотець, покараулить». Та стали вони збирати, кому дістанеться колись вартувати, у поле потрібно буде йти, там ночувати й усю темпу ніч не спати.
Дісталася перша ніч іти синові Миколеньке. Він бере вила й сокира, відправляється у поле, у дозор. Він далеко не біг: у суседа під забором пролежав. Біла зоря зайнялася, і він додому зібрався. Сходить на ґанок, бере за кільце: «Світло вже! Відмикайте вартовому дверей!» «Світло вже» почули, двері відмикали, вартового пущали. Запитують його: «Не бачив чи у поле, Мпколенька, кого?» (Так де ж Миколенька побачить? Він у поле не бував і пшеницю не бачив, а у суседа під забором пролежав!) Ось хазяїн дідок запрег лошадушку й поїхав скоро у поле. Дивиться — ранком по росі пом'ята пшениця! Приїжджає додому й говорить: «Ах, Миколенька, ти проспав! Дуже пшеничка пом'ята».
Приходить друга ніч. Так само Петинька сипок бере вила й сокира, відправляється у поле, у дозор. Він далеко не біг: у суседа на сушилах пролежав і т. д. Зранку батько проїжджає у поле — більш того поле пом'яте! Приїхав додому й говорить: «Петя, ти, знати, зовсім не був? Ще боле пом'яте! »
Ось Ванюшка-Дурень лежить па печі, соплі на клубок мотат і говорить: «Хіба ось я, панотець, піду, так ука раулю». Батько й говорить: «Де тобі, дурному, укараулить! Розумні — ті проспали, нічого не бачили, а тобі вуж і зовсім не мабуть».
Як прийшов пізній вечір, Ванюшка зліз із печі, підходить уводити, увести до ладу столу, не умаливат нікого, побрав хліба коровай, відрізало коло короваю скиба й пішла у чисте поле. Сидить за кущем, управляється зі скибою (кружляє його). Та раптом на пшениці осяялося: прибігає кобилица-латиница. Ось він до неї ближче й ближче, поповзом так поповзом. Вона пшеницю мне й колосся рве, а Ванюшка ближче повзе — цоп її за гриву! Скочил на неї верхи, сідає до голови спиною, а до хвоста особою; лівою рукою піймав за хвіст, а правою рукою б'є по крутих стегнах. Ось ця ж кобилиця по полю літала, шпарко стрибала й бігла: хотілося Ванюшку із себе упустити й до смерті його вбити. Ні, Ванюшка сидить пі у чому непошкоджений. Скільки не нишпорила — зупинилася, Иванушке скорилася. Іванко зліз, обратал і додому повів.
Ішла, ішла кобилиця за Иванушкой-Дурачком і стала йому говорити: «Пусти, Іванко, мене: я тобі подарую два коні — яка я сама, а третього коня дам маненького». Ванюшка й говорить: «Обдуриш!» — « Ні, тільки мене пусти — зараз вони перед тобою з'являться». Він подумав та й пустив. Ось кобилиця полетіла, хвостом завертіла. Раптом є два коні — любо на них подивитися й не можна нічим їх оцінити; третій з ними ковзан коштує маненький: сам шість вершків височиною, а вуха три аршини долиною.
Ванюшка сидів за кущем і управлявся зі скибою; прив'язав цих коней до куща, пішов до панотця додому. Прийшов до панотця додому, запитав його батько: «А що, Ванюшка, не чи бачив кого?» Ванюшка застрибав: «Ех, панотець, я пимал трійку коней!» Брати дивляться на нього й запитують: «А де, Іван, вони?» — «У куща прив'язані». Пішов Ванюшка поснідати. Поколе він снідав, брати у полі побігли, коней пари украли; сіли й поїхали у Китай-Місто, на ярманку продавати. Залишили йому тільки маненького коня. Ванюшка говорить батькові: «Підемо, панотець, за кіньми».
Пішли Ваня зі своїм панотцем, прийшли — у куща пет коней, один тільки маненький ковзан коштує. Ванюшка так рассерчал, плакав і ридав! «Та хто цих коней украв?» Він їх боляче лаяв. Маненький же ковзан-горбунок говорить Ванюшке: «Не лай, Ваня! Твоїх коней повели брати твої рідні — тобі гріх буде!» Маненький ковзан говорить: «Гайда, сідай на мене! У погонь ми поженемо, на дорозі їх наздоженемо!» Сіл Ванюшка на ковзана, полетіли по великій дорозі — не поспіє Ваня версти вважати, і наздогнали їх на великій дорозі, і Ванюшка закричав: « Стійте, злодії! Не ваші коні! Навіщо ви у мене їх украли?» Брати ті були розумні, говорять йому: «Ми, Ванюшка, коней не украли, а так їх побрали, ведемо їх у Китай-Місто продавати. Коней, братик, продамо, а грошика панотцю віддамо». Ванюшка лаятися перестав, і сіли разом, поїхали.
Пристигла їх на дорозі темна ніч. Ось їм потрібно ночувати; говорять між собою: «Треба б, братики, нам вогника пошукати!» Дивляться на всі чотири сторони — від дороги осторонь вогник видніється. Ванюшка й говорить: «Поїдь, Миколай, за вогнем! Хоч кашку зваримо». Той сіл і поїхав. Їздив, їздив — назад приїхав, вогню не знайшов. Другий брат поїхав, і цей не знайшов. Ванюшка сіл на ковзана й поїхав сам за вогнем. Під'їжджає до вогника, а отут не вогонь горить, а жар-птиці перо лежить. Ванюшка зліз із маленького коня, бере перо й кладе у пазуху. Ковзан-Горбунок говорить Вані: «Не бери це перо: від цього пера велика буде лихо!» Ванюшке перо хворе здалося — він побрав його й поїхав; на те місце приїхав, так хвать — місце знати! Брати знову виїхали, крадучи. Він сіл і полетів за ними у погонь. Наздогнав їх у Китай-Місті. Вони бачать — справа погана, думають собі: « Це ж місто — він, дурень, нас зв'яже й у кутузку посадить». Вивели коней на базар; людей за людину, Ванюшку кидали, а самі втекли. Ванюшка маненького коня відвів на квартиру, а цих вивів на базар продавати.
Підходять уводити, увести до ладу ньому покупці, запитують його: «Що, молодець, коні твої?» — «Мої». - «Ти що за них просиш?» — «Сім коробів обиов». Вони думають, думають: яких обнов? Якщо гарних, так адже багато треба. Ніхто не міг цих коней оцінити й ніхто не міг купити. Пішли, доклали Китайському цареві, що ось у нас, на кінній площі, вивів молодець пари коней, не може що за них побрати, а ми не можемо чого дати. Цар велів кучерям лошадушку закласти; кучері заклали, панотець-цар оболокся, на кінну площу понісся. Ванюшка коштує з кіньми, отпрукивает і батіжком поплескує. Під'їжджає до нього цар: «Що, молодець, коні твої?» — «Мої, пан». - «Що за них просиш?» У нього була худенька шличонка; він у грошах рахунку не знав, одне сказав (поставив, знашь, на землю, у ямочку, худеньку свою шличонку): «А ось, царська величність, насипте мені її полну золота». Цар наказав насипати; Ванюшка грошика брав, коней паную віддавав.
Ванюшка у лист грошика поклав, на свою сторону до панотця послав. Ось цар приводить коней, віддає конюхам. Вони й конюхів не ухвалюють: кусають, і лягают, і близько до себе не підпускають.
Ну, це скоро казка позначається, так не швидко справа робиться — пройшло день і два. Коні води не пивали й корму не едали. Доповідають цареві конюхи його: «Ваша царська величність, коні корму не едают і нас до себе не підпускають». Цар і говорить їм: « Як же із цією справою бути? Треба старого хазяїна шукати й запитати, чому нам їх годувати».
Пішли, старого хазяїна у кабачку знайшли: винце попиває — і каблучок на бочок. Побрали його, за руки підхопили, у палац до царя потягли. Вийшов цар до нього на особу, запитує: «А чим же нам, Ванюшка, буде ваших коней годувати? Вони нас не знають і близько пас не під пускають». Ванюшка встав і у конюшенку пішов. Зійшов — вони голосним голосом заіржали, тому що Ванюшку побачили. Ванюшка погладив їх, і попоил, і корму дав. Вони так корм їдять, а ні па кого зовсім не дивляться. Ванюшка близько них ходить тихохочко, і гладить, і чистить їх, і так вони швидким часом перемінилися.
Ось цар призиває своїх стародавніх конюхів: «Що ж ви, братики, не вмієте так Ванюшкиних коней годувати, не вмієте за ними ходити?» Ось цар Ванюшку призвав і всі йому розповів: «Будеш ти, Ванюшка, у мене за всіма кіньми ходити й за старими конюхами дивитися».
Як приходить темна ніч, усі конюхи запалюють сальні свічі, у конюшенки йдуть нові. Ванюшка вогню не бере, світла не має; зійде у конюшенку, вийме з кишені жар-птиці перо — уся конюшенка у вогні горить. Коней напоїть, нагодує, вигладить і почистить. Зранку на широке подвір'я виводить, тільки його вони стеклянеются, а у старих конюхів усі коні у бруді заваляються.
Ось виходить панотець-цар коней подивитися; Ванюшку дякує, а старих конюхів по шиї б'є: вони не намагаються. Та так старі конюхи на Ваню боляче серчали й думають собі: «Вогню не бере, світла не має. Як він уночі за кіньми ходить?» У нічний час Ванюшка у конюшенку ночувати забрався, застромив перинку у стінку — як однаково вогонь горить; а старі конюха у дірочку дивляться.
Зранку встали, пішли до царя, усі йому розповіли: иаш-де новий конюх нині з нами погуляв і який-чого багато нам розповів, що у нього є жар-птиці перо. «Так я, - говорить, - не те що перо, - похваляється, - і саме дістати можу». Той же година посланника цар посилає, на особу Ванюшку приводять; цар і говорить: «Ну-но, Ванюшка, де у тебе перо?» — « У мене, ваше. царська величність, немає». - « Як?! Конюхи мені розповіли — ти у конюшенку ходиш, свічок не Б'єш і вогню не маєш; із чим же ти за кіньми ходиш?» Надніс шаблю востру й прагне йому голову зрубати: «Якщо не віддаси це перо, то голову геть, а віддаси — представлю старшим конюхом!» Ванюшка вийняв перо з пазухи й подав цареві у білі руки. Цар перо побрав, а Вані склянка горілки наливала й говорив: « Як же ти, Ваня, ось цим конюхам, коли горілку випивав, їм слова випускав, що не те що це перо, ти й самою праг дістати?» Ванюшка клявся й божився: «Я у шинку з ними не бував, і горілки з ними не пив, і нічого не говорив. Не знаю, що й за птах є». Ванюшка був один, а конюхів було багато. Вони усе у голос закричали: «Говорив, ваша царська величність!» Цар на пего зі страхом закричав і говорить: «Заранок дістань, а то з живого голову зрубаю!»
Ванюшка гірко заплакав; іде у конюшенку, гірко плаче, а ковзан-горбунок: «Що, — говорить, - не весел, Ваня, буйну голову повісив?» — «Ех, яке лихо па мене, конечек! Велить цар дістати саме жар-птицю!» Кінь п говорить: «А ось те-те ж, Ваня! Я тобі говорив: не бери це перо — від цього пера, велика буде лихо. СіДай-но на мене так бери мішок». Він сіл на ковзана; ковзан залився, як птах, відвіз Ваню у дрімучий ліс далече. У дрімучому лісі була велика галявина, і середи галявини стояло одне древо, і близько цього древа трава була вм'ята й утолочена. Ось же цей ковзан став Вані розповідати: «Ось я, Ванюшка, отут устану, а ти ось отут сиди, усю темну ніч дивися — і трохи жар-птиць на цю галявину злетяться й посядут усе на це древо, і вся галявина як загориться. Ти сиди, не устрашися. Ось вони на древі посидять і на землю спустяться й будуть відіграти; пограють і ляжуть спати — ти отут зараз цоп-царап та й у мішок! Та як можна міцніше тримай, і як піймаєш — мене кричи».
Ось Ванюшка вислухав наказ. Прийшла темна ніч, пташка по пташці стали літати, і налетіла їхня безліч. Ось вони на древо усе осели; як усе злетілися й сталі відіграти, награлися — лягли спати. Вапюшка тихохочко поповзом підповз, одну цопнув та й у мішок. Вона, отака сабона, його з мішком по галявині возить. Ванюшка закричав: « Ковзан-Горбунок! Піймав, так не удержу!» Ковзан-Горбунок перед ним є: «Сідай на мене!» Ванюшка сіл, а ковзан полетів. Прилетів у царство, ковзана у конюшенку поставив. А цар темні ноченьки не спить, на усе на чотири сторони у підзорну трубу дивиться.
Ванюшка ранком іде й у мішку жар-птицю песет Він від нього гостинець ухвалював, і горілочкою пригощав, і старим конюхам сказав: «А що ви у мене живете як свині, тільки хліб їсте?!» Та велів Ванюшке бути над усіма набольшим. Ось від нього було їм жити моторошно: він їх лупив чому не потрапило.
Цар трохи сили своєї втратив — наречену діставав: за тридев'ять земель, у тридесятому царстві їсти Олена Прекрасна, і так він її бажав за себе заміж побрати — тільки день і ніч про неї й думає. Ось ці старі конюхи зібралися, пішли до царя, доповідають, що ваш новий конюх був з нами у трактирі й розхвалився: прагне вам дістати Олену Прекрасну. Ну, цар зараз призиває Ваню: « Як, Ванюшка, ти прагнеш дістати мені Олену Прекрасну? Якби ти мені її дістав, я б тобі половину царства дав. Перше місце — поруч мене живи, а друге, місце — насупротив мене, а третє місце — де тобі завгодно. Та скарбницю дам незліченну; а якщо не дістанеш; те з живого голову симу!» Ванюшка й говорить: «Знати нічого не можу». Цар говорить, щоб заранок був зроблений.
Ванюшка не весел, буйну голову повісив. Іде у конюшенку, гірко плаче. Ковзан-Горбунок запитує його: «Що ти, Ванюшка, не весел, буйну голову повісив нижче могутніх своїх плечей?» Він так плаче, не може у сльозах промовити! «Велів цар мені Олену Прекрасну дістати».- « Те-Те ось, Ваня, я тобі говорив: не бери це перо — від цього пера велика буде лихо. Це ще не лихо, а лихо спереду! Лягай спи, а ранком до царя йди й вели йому тридев'ять пар зшити різних черевиків, і волі йому накупити три рази по дев'ять пляшок разних. хмільних пойлов».
Ванюшка пішов, паную доклав. У царя через годину усе поспіло. Ванюшку приводять і Ванюшке черевички віддають: «Черевички бери, а пляшечки у кошик клади!»
Сіл Ванюшка на коня та й полетів. Його ковзан-горбунок усі гори-доли перестрибував, темні ліси між ніг пускав (а ноги-те як у їжака). Якби на чималому коні — було їхати три роки, а він на маненьком доїхав о третій годині й приїхав до синього моря. Через це море мосту не буває, а за морем Олена Прекрасна живе. Та він, де вона переїжджає на легкому човні у лугову сторону гуляти, він до цих місць під'їжджав, полаточку розставляв тонкого білого полотна. Полаточка так біліється, як білий сніг. Різні черевички як червоні квіти цвітуть; різні напиточки розставив у полатке на полички — парфумами усе синє море покрило (геть склади-те каки склав!), а ковзана за полаточку поставив.
Ось раптом вітерець потягнув на ту сторону синього моря, як Олена Прекрасна уздовж синього моря вийшла погуляти й бачить — полаточка на тій стороні біліється, і так дивиться, як у її лугах немов квіти розцвіли. Як цвітуть квіти лазоревие, а з них парфуми малинові. Закричала своїм голосним голосом наближеного слугу, сіли у легку човник та й поїхали; на ту сторону переїхали, підходять уводити, увести до ладу полаточке. Вона думала — квіти цвітуть, а то розфарбовані черевички висять; від пляшечок усякими парфумами опахує. Вона Ванюшку не довідалася, за купця його почитала, черевички у нього купувала; при покупочке пляшечку з Ванею різної горілочки випивала й так голівонькою захитала, словечушко йому сказала: «А ти, незнамий купець, добрий молодець, почастуй ще мене, і поїдемо із мною до мене на ту сторону, додому». Ось Ванюшка, будь недурний, пляшечку міцніше виймав, ось стаканчик-те повніше наливав, сам по всій випивав та й сказав: «Ох, так Дай-но з горя вип'ю!» А Олені Прекрасної іншої наливав. Олена Прекрасна як другий стаканчик випивала — і ручками замотала й не знає, чого робити. А ковзан говорить, за полаткою коштує: «А ось у баби-те волось-те довгий, а розум-те короткий! Мотрі, Ванюшка, самому тобі, роззяві б, у рота не виїхало!» Ванюшка скоро догадався, як за хмільну Олену сохватался та й цоп у мішок!
Ванюшка Олену посадив у мішок, сіл на коня та й возвился, як ясний соколок, - і слід його простиг! Полетів добрий молодець; приїжджає до панотця до свого царя. Цар зрадів, до Олени на шию кидався, з Оленою цілувався: « У нас не пиво варити, не вино курити — зараз і за свадебку!» Ось Олена Прекрасна його до себе близько не підпускала, мовлення йому одну сказала: « Ні, цар, не повинна я з тобою вінчатися: я украдена. У мене немає вінчального плаття. З'їздь, привези мені його, тоді обвінчаюся». (А вуж де ж йому їхати? Він за ворота-те боїться.) Відповідає панотець-цар: «А куди же я поїду? Де його знайду?» — «Хто мене дістав, той і плаття моє привезе».
Зараз цар призиває Ванюшку-Дурачка. Ванюшка відпочиває у конюшенке з устатку, нічого не знає. Привели до царя. «Ванюшка, послужи мені службу, а не службу — дружбу: з'їздь, нареченій моїй нареченій привези плаття!» — « Панотець-Цар, я не знаю, де побрати». Олена Прекрасна Ванюшке усе розповіла: «Ступай, - говорить, - до того синього моря, де ти мене піймав, там, середи моря, па дні коштує скриня; у скрині плаття лежить. Відімкни й побери, тоді я буду вінчатися». Цар зі страхом па його закричав: «Жваво щоб дістати! З живого голову зніму!»
Ванюшка гірко заплакав; у конюшенку йде, у три ряди сльози біжать. Ковзан-Горбунок запитує його: «Що, Ваня, гірко плачеш?» — «Більше лихо на мене!» — «Яке лихо?» — «Олена Прекрасна наказала дістати плаття подвенечно». - « Те - Те, Ваня, - сказав ковзан, - я тобі говорив: не бери це перо!.. Добре, лягай спи: справа буде справно». Ваня ліг, пе спить — з очей сльози ллють. Ковзан-Горбунок через швидкий час підходить і говорить: «Буде, Ванюшка, спати! Настав час вставати, нам з тобою їхати горі горювати!»
Сіл так полетів добрий молодець. Де його полаточка стояла, отут тільки пепелок повіває. Під'їхали до синього моря; сказав ковзан-горбунок: «Ванюшка, зажмурся! Сиди крепше!» Пірнув ковзан у море, на саме дно, і дійшли до скрині; відкрили його, плаття вийняли, у вузлик зав'язали. Сіл добрий молодець та й полетів.
Скоро казка позначається, так не швидко справа робиться. Пройшло справи три роки. Приїхали до царя, поставив Ванюшка свого ковзана у конюшенку, сам пішов до царя; вони сидять із Оленою Прекрасної, чайок їдять, перед чайком горілочки попивають. Ванюшка прийшов, цветно платтячко приніс, Олені Прекрасної подав, а цар Ванюшку по голівоньці погладив і не знає, чому його дарувати. Посилає Ваню у конюшенки нових коней закласти: хочеться з Оленою покататися, щоб. скорехонько обвінчатися. Олена ж Прекрасна цареві говорить: « З вас із двох буде один мій наречений». Наказала цареві розвести посереди широкого двору вогонь і навісити три казани: у перший палити смоли, а у другий — молока, а у третій казан — простої води й скип'ятити всі три казани, та й сказала Олена Прекрасна: «Ось хто у цих казанах викупається — той мій наречений буде!» Ванюшка гірко плакав: купатися не бажає й наречену не бере, а вона йому відповідає: «Ти їздив і страждав — я, можливо, твоя буду». А панотець-цар — у нього ноженьки тремтять — і думає: « Як же можна у вару викупатися?»
Вона змусила їх покониться, кому колись лізти. Дісталося колись поринати Ванюшке-Дурачку. Ванюшка-Дурна чок гірко заплакав і говорить Олені Прекрасної: «Я ось піду сходжу до ковзана-горбункові, распрощусь, і у ніжки поклонюся, і відпущу його на свою сторону додому».
Прийшов Ванюшка до ковзана-горбункові, гірко плаче, у сльозах свого ковзана не бачить. «Що, Ваня, плачеш?» — «Більше на мене лихо! Зараз скінчиться життя моя: змушують мене у трьох казанах купатися: у кипячей смолі, у молоці й у вару». - «Ну, я б тільки був живий, а ти будеш живий! Іди, я — за тобою. Без побоювання поринай! Я у смолу ліву ногу вмочу — холоду пущу, у молоко праву вмочу — льдушечку пущу, а у вар фиркну ніздрями — повний снігу буде».
Ванюшка підійшов до казанів — Олена Прекрасна коштує із царем, на краю. Цар чекає, коли Ванюшка пірне. Ванюшка перекстился — бултих у смолу! Увесь, як головяшка, оттоль зринув чорний! Як у молочко пірнув — побелее став, а водою обмився — став добрий молодець: не здумати, ні взгадать, ні пером написати!
Ось Олена Прекрасна посилає царя: «Поринай за ним!» Він думає собі: «Ванюшка поринав, і мені треба». Як у смолу пірнув, і тепер там сидить. Вони з Ванюшкой обвінчалися, стали жити так бути, більше худа проживати, дітей наживати. Та казці весь кінець отут.