У деякому царстві, у деякій державі жив-був Іван-царевич; у нього було три сестри: одна Марья-Царівна, інша Ольга-Царівна, третя Ганна-Царівна. Батько й мати у них померли; умираючи, вони синові карали: «Хто перший за твоїх сестер стане свататися, за того й віддавай — при собі не тримай довго!» Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами у зелений сад погуляти. Раптом знаходить на небо хмара чорна, встає гроза страшна. «Підемо, сестриці, додому!» — говорить Іван-царевич. Тільки прийшли у палац — як гримнув грім, роздвоїлася стеля, і влетів до них у світлицю ясний сокіл, ударився сокіл про підлогу, зробився добрим легінем і говорить: «Здраствуй, Іван-царевич! Колись я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; прагну у тебе сестрицю Марью-Царівну посватати». - «Коли люб ти сестриці, я її не вгамовую — нехай з богом іде!» Марья-Царівна погодилася; сокіл одружився й відніс її у своє царство.
Дні йдуть за днями, годинник біг за годинником — цілого року наче й не було; пішов Іван-царевич із двома сестрами у зелений сад погуляти. Знову встає хмара з вихром, із блискавкою. «Підемо, сестриці, додому!» — говорить царевич. Тільки прийшли у палац — як ударив грім, распалася дах, роздвоїлася стеля, і влетів орел; ударився про підлогу й зробився добрим легінем: «Здраствуй, Іван-царевич! Колись я гостем ходив, а тепер прийшов сватом». Та посватав Ольгу-Царівну. Відповідає Іван-царевич: «Якщо ти люб Ользі-Царівні, те нехай за тебе йде; я з неї волі не знімаю». Ольга-Царівна погодилася й вийшла за орла заміж; орел підхопив її й відніс у своє царство.
Пройшов ще один рік; говорить Іван-царевич своїй молодшій сестриці: «Підемо, у зеленому саду погуляємо!» Погуляли трошки; знову встає хмара з вихром, із блискавкою. «Повернемося, сестриця, додому!» Повернулися додому, не встигнули сісти — як ударив грім, роздвоїлася стеля й влетіла ворон; ударився ворон про підлогу й зробився добрим легінем: колишні були гарні собою, а цей ще краще. «Ну, Іван-царевич, колись я гостем ходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-Царівну». - «Я с сестриці волі не знімаю; коли ти полюбився їй, нехай іде за тебе». Вийшла за ворона Ганна-Царівна, і відніс він її у свою державу.
Залишився Іван-царевич один; цілий рік жив без сестер, і зробилося йому нудно. «Піду, — говорить, — шукати сестриць». Зібрався у дорогу, ішов-ішов і бачить — лежить у поле рать-сила побита. Запитує Іван-царевич: « Коли їсти отут жива людина — отзовися! Хто побив це військо велике?» Відгукнувся йому жива людина: «Усе це військо велике побила Марья Моревна, прекрасна королевна». Пустився Іван-царевич далі, наїжджав на намети білі, виходила до нього назустріч Марья Моревна, прекрасна королевна: «Здраствуй, царевич, куди тебе бог несе — з волі аль по неволі?» Відповідав їй Іван-царевич: «Добрі молодці по неволі не їздять!» — «Ну, коли справу не до поспіху, погостюй у мене у наметах». Іван-царевич тому й радий, дві ночі у наметах ночував, полюбився Марье Моревне й одружився на ній.
Марья Моревна, прекрасна королевна, побрала його із собою у свою державу; пожили вони разом скільки-те часу, і заманулося королевне на війну збиратися; залишає вона на Івана-Царевича усе господарство й наказує: «Скрізь ходи, за всім доглядай; тільки у цей прикомірок не могти заглядати!» Він не витерпів, як тільки Марья Моревна виїхала, негайно кинувся у прикомірок, відчинив двері, глянув — а там висить Кощій Безсмертний, на дванадцятьох ланцюгах прикутий. Просить Кощій у Івана-Царевича: «Зглянься треба мною, дай мені напитися! Десять років я тут мучуся, не їв, не пив — зовсім у горлі пересохнуло!» Царевич подав йому ціле цебро води; він випив і ще запросив: «Мені одним цебром не залити спраги; дай ще!» Царевич подав інше цебро; Кощій випив і запросив третє, а як випив третє цебро — побрав свою колишню силу, труснув ланцюгами й відразу всі дванадцять порвав. «Спасибі, Іван-царевич! - сказав Кощій Безсмертний. - Тепер тобі ніколи не мабуть Марьи Моревни, як вух своїх!» — і страшним вихром вилетів у вікно, нагнав на дорозі Марью Моревну, прекрасну королевну, підхопив її й відніс до себе. А Іван-царевич гірко заплакав, спорядився й пішов у шлях-дорогу: «Що не буде, а розшукаю Марью Моревну!»
Іде день, іде інший, на світанку третього бачить чудесний палац, у палацу дуб коштує, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, ударився об землю, обернувся добрим легінем і закричав: «Ах, шурин мій люб'язний! Як тебе господь милує?» Вибігла Марья-Царівна, встрела Івана-Царевича радісно, стала про його здоров'я розпитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював у них царевич три дні й говорить: «Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину мою, Марью Моревну, прекрасну королевну». - «Важко тобі знайти її, — відповідає сокіл. - Залиши тут про всякий випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати». Іван-царевич залишив у сокола свою срібну ложку й пішов у дорогу.
Ішов він день, ішов іншої, на світанку третього бачить палац ще краще першого, біля палацу дуб коштує, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, ударився об землю, обернувся добрим легінем і закричав: «Вставай, Ольга-Царівна! Милий наш братик іде». Ольга-Царівна негайно прибігла назустріч, стала його цілувати-обіймати, про здоров'я розпитувати, про своє життя-буття розповідати. Іван-царевич погостював у них три денька й говорить: «Довше гостювати мені колись; я йду шукати дружину мою, Марью Моревну, прекрасну королевну». Відповідає орел: «Важко тобі знайти її; залиши у нас срібну вилку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати». Він залишив срібну вилку й пішов у дорогу.
День ішов, іншої йшов, на світанку третього бачить палац краще перших двох, біля палацу дуб коштує, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, ударився об землю, обернувся добрим легінем і закричав: « Ганна-Царівна! Скоріше виходи, наш братик іде». Вибігла Ганна-Царівна, встрела його радісно, стала цілувати-обіймати, про здоров'я розпитувати, про своє життя-буття розповідати. Іван-царевич погостював у них три денька й говорить: «Вибачайте! Піду дружину шукати — Марью Моревну, прекрасну королевну». Відповідає ворон: «Важко тобі знайти її; залиши-но у нас срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати». Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався й пішов у дорогу.
День ішов, іншої йшов, а на третій добрався до Марьи Моревни. Побачила вона свого милого, кинулася до нього на шию, залилася сльозами й промовила: «Ах, Іван-царевич! Навіщо ти мене не послухався — подивився у прикомірок і випустив Кощія Безсмертного?» — «Вибач, Марья Моревна! Не поминай старого, краще поїдемо із мною, поки не мабуть Кощія Безсмертного; либонь не наздожене!» Зібралися й виїхали. А Кощій на полюванні був; до вечора він додому ворочається, під ним добрий кінь спотикається. «Що ти, несита шкапа, спотикаєшся? Алі чуєш яку негоду?» Відповідає кінь: «Іван-царевич приходив, Марью Моревну відвіз». - «А чи можна їх наздогнати?» — «Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, стиснути її, змолотити, у борошно звернути, п'ять печей хліба наготувати, той хліб поїсти, так тоді вдогонь їхати — і те поспіємо!» Кощій поскакав, наздогнав Іван-царевича: «Ну, — говорить, — перший раз тебе вибачаю за твою доброту, що водою мене напоїв; і іншим разом вибачу, а у третій бережися — на шматки порубаю!» Відняв у нього Марью Моревну й відвіз; а Іван-царевич сіл на камінь і заплакав.
Поплакав-Поплакав і знову відвертав назад за Марьей Моревною; Кощія Безсмертного будинку не случилося. «Поїдемо, Марья Моревна!» — «Ах, Іван-царевич! Він нас наздожене». - «Пускай наздожене; ми хоч годинка-іншої проведемо разом». Зібралися й виїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається. «Що ти, несита шкапа, спотикаєшся? Алі чуєш яку негоду?» — «Іван-царевич приходив, Марью Моревну із собою побрав». - «А чи можна наздогнати їх?» — «Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, стиснути-змолотити, пива наварити, доп'яна напитися, до відвалу виспаться так тоді вдогонь їхати — і те поспіємо!» Кощій поскакав, наздогнав Івана-Царевича: «Адже я ж говорив, що тобі не мабуть Марьи Моревни, як вух своїх!» Відняв її й відвіз до себе.
Залишався Іван-царевич один, поплакав-поплакав і знову відвертав за Марьей Моревною; у той час Кощія будинку не случилося. «Поїдемо, Марья Моревна!» — «Ах, Іван-царевич! Адже він наздожене, тебе у шматки порубає». - «Пускай порубає! Я без тебе жити не можу». Зібралися й поїхали. Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається. «Що ти спотикаєшся? Алі чуєш яку негоду?» — «Іван-царевич приходив, Марью Моревну із собою побрав». Кощій поскакав, наздогнав Івана-Царевича, порубав його у дрібні шматки й поклал у смолену бочку; побрав цю бочку, скріпив залізними обручами й кинув у синє море, а Марью Моревну до себе відвіз.
У те саме час у зятів Іван-царевича срібло почорніло. «Ах, — говорять вони, — видне, лихо приключилася!» Орел кинувся на синє море, схопив і витягся бочку на берег, сокіл полетів за живий водою, а ворон за мертвою. Злетілися всі троє у одне місце, розбили бочку, вийняли шматки Івана-Царевича, перемили й склали як потрібне. Ворон бризнув мертвої водою — тіло срослось, съединилося; сокіл бризнув живий водою — Іван-царевич здригнувся, устав і говорить: «Ах, як я довго спав!» — «Ще б довше проспав, якщо б не ми! - відповідали зяті. - Підемо тепер до нас у гості». - « Ні, братики! Я піду шукати Марью Моревну».
Приходить до неї й просить: «Дізнайся у Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня». Ось Марья Моревна улучила добру хвилину й стала Кощія випитувати. Кощій сказав: « За тридев'ять земель, у тридесятому царстві, за вогненної рекою живе баба-яга; у їй є така кобилиця, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато у їй і інших славних кобилиць; я у їй три дні пастухом був, жодної кобилиці не упустив, і за те баба-яга дала мені одного жеребеночка». - « Як же ти через вогненну ріку переправився?» — «А у мене є така хустка — як махну у праву сторону три рази, зробиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!» Марья Моревна вислухала, переказала всі Івану-Царевичеві й хустка віднесла так йому віддала.
Іван-царевич переправився через вогненну ріку й пішов до довбні-яги. Довго йшов він не пивши, не евши. Попалася йому назустріч заморський птах з малими дитинками. Іван-царевич говорить: « Знімання-но я одного ципленочка». - «Не їж, Іван-царевич! - просить заморський птах. - У якийсь час я придамся тобі». Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл. « Поберу-но я, — говорить, — скільки-небудь медку». Бджолина матка озивається: «Не торкни мого меду, Іван-царевич! У якийсь час я тобі придамся». Він не торкнув і пішов далі; попадає йому назустріч левиця з левеням. «Знімання я хоч це левеняти; їсти так хочеться, ажно нудно стало!» — «Не торкни, Іван-царевич, — просить левиця. - У якийсь час я тобі придамся». - «Добре, нехай буде по-твоєму!»
Побрів голодний, ішов-ішов — коштує будинок баби-яги, колом будинку дванадцять тичин, на одинадцятьох тичинах по людській голові, тільки один незайнятий. «Здраствуй, бабуся!» — «Здраствуй, Іван-царевич! Почто прийшов — по своїй добрій волі аль по нестаткові?» — «Прийшов заслужити у тебе богатирського коня». - «Прошу, царевич! У мене адже не рік служити, а всього-те три дні; якщо упасешь моїх кобилиць — дам тобі богатирського коня, а якщо ні, те не гневайся — стирчати твоїй голові на останній тичині». Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла й веліла за справу ухвалюватися. Тільки що вигнав він кобилиць у поле, кобилиці задерли хвости й усе нарізно по лугах розбіглися; не встигнув царевич очима скинути, як вони зовсім пропали. Отут він заплакав-зазасмучувався, сіл на камінь і заснув. Сонечко вже на заході, прилетів заморський птах і будить його: «Вставай, Іван-царевич! Кобилиці тепер будинку». Царевич устав, відвертав додому; а баба-яга й шумить і кричить на своїх кобилиць: «Навіщо ви додому відвертали?» — « Як же нам було не відвертати? Налетіли птаха із усього світла, ледве нам око не виклевали». - «Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а розсиптеся по дрімучих лісах».
Переспав ніч Іван-царевич; ранком баба-яга йому говорить; «Дивися, царевич, якщо не упасешь кобилиць, якщо хоч одну втратиш — бути твоїй буйній голівоньці на тичині!» Погнав він кобилиць у поле; вони негайно задерли хвости й розбіглися по дрімучих лісах. Знову сіл царевич на камінь, плакав, плакав, та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця: «Вставай, Іван-царевич! Кобилиці усе зібрані». Іван-царевич устав і пішов додому; баба-яга пущі колишнього й шумить і кричить на своїх кобилиць: «Навіщо додому відвертали?» — « Як же нам було не відвертати? Набігли люті звірі із усього світла, ледве нас зовсім не розірвали». - «Ну, ви завтра забіжіть у синє море».
Знову переспав ніч Іван-царевич, ранком посилає його баба-яга кобилиць пасти: «Якщо не упасешь — бути твоїй буйній голівоньці на тичині». Він погнав кобилиць у поле; вони негайно задерли хвости, зникли з очей і забігли у синє море; коштують у воді по шию. Іван-царевич сіл на камінь, заплакав і заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й говорить: «Вставай, царевич! Кобилиці усе зібрані; так як відвертаєш додому, бабі-язі на очі не показуйся, піди у стайню й сховайся за яслами. Там є паршиве лоша — у гної валяється, ти украдь його й у глуху північ іди з будинку».
Іван-царевич устав, пробрався у стайню й улігся за яслами; баба-яга й шумить і кричить на своїх кобилиць: «Навіщо відвертали?» — « Як же нам було не відвертати? Налетіло бджіл сила-силенна із усього світла й давай нас із усіх боків жалити до крові!»
Баба-Яга заснула, а у саму північ Іван-царевич украв у неї паршиве лошати, осідлав його, сіл і поскакав до вогненної ріки. Доїхав до тієї ріки, махнув три рази хусткою у праву сторону — і раптом, звідки не узявся, завис через ріку високий, славний міст. Царевич переїхав по мості й махнув хусткою на ліву сторону тільки два рази — залишився через ріку міст тоненький-тоненький! Зранку пробудилася баба-яга — паршивого лошати видом не мабуть! Кинулася у погоню; щодуху на залізній ступі скакає, пестом поганяє, помелом слід заметає. Прискакала до вогненної ріки, глянула й думає: «Гарний міст!» Поїхала по мості, тільки добралася до середини — міст обломився й баба-яга чубурах у ріку; отут їй і люта смерть приключилася! Іван-царевич відгодував лоша у зелених лугах; став з нього дивовижний кінь.
Приїжджає царевич до Марье Моревне; вона вибігла, кинулася до нього на шию: « Як тебе бог воскресив?» — «Так і так, — говорить. - Поїдемо із мною». - «Боюся, Іван-царевич! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову изрублену». - « Ні, не наздожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, немов птах летить». Сіли вони на коня й поїхали. Кощій Безсмертний додому ворочається, під ним кінь спотикається. «Що ти, несита шкапа, спотикаєшся? Алі чуєш яку негоду?» — «Іван-царевич приїжджав, Марью Моревну відвіз». - «А чи можна їх наздогнати?» — «Бог знає! Тепер у Івана-Царевича кінь богатирський краще мене». - « Ні, не стерплю, — говорить Кощій Безсмертний, — поїду у погоню». чи довго, чи недовго — нагнав він Царевич-царевича-іван-царевича, зіскочив додолу й праг було сікти його гострої саблею; у ті пори кінь Івана-Царевича вдарив із усього розмаху копитом Кощія Безсмертного й размозжил йому голову, а царевич доконав його палицею. Після того наклал царевич купу дров, розвів вогонь, Спалив Кощія Безсмертного на багатті й самий попіл його пустив по вітру.
Марья Моревна села на Кощеева коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони у гості спершу до ворона, потім до орла, а там і до сокола. Куди не приїдуть, усюди зустрічають їх з радістю: «Ах, Іван-царевич, а вуж ми не сподівалися тебе бачити. Ну, так недарма ж ти клопотав: такої красуні, як Марья Моревна, у всьому світлі пошукати — іншої не знайти!» Погостювали вони, попировали й поїхали у своє царство; приїхали й сталі собі жити-поживати, добра наживати так медок попивати.