Був у одного батька син. Батько був мужик багатий, сина напував-кормил. Виріс син — віддали його у солдати. Став він писати батькові, щоб той грошей надіслав. Послав йому батько грошей. Три рази посилав. Син усе писав, що йому чини йдуть, а сам, як був солдатом, так їм і залишався.
Ось зібрався батько відвідати його, ще й сотню захопив для нього. Приїхав у місто, зупинився на постоялому дворі. А отут військо повз марширує. Довідався батько сина — отямитися не може! Писав син, що він генерал, а сам бруд місить перед полком і у барабан б'є.
Надвечір іде військо назад, і знову батько сина у барабанщиках бачить.
Ось пройшло військо, а один капрал зайшов на постоялий двір. Став його батько запитувати, під яким іменем цей барабанщик у них значиться. Капрал сказав. Тоді батько запитав, немає чи у них у полицю генерала під тим же іменем. «Ні», — говорить. Заплакав батько. Запитує капрал: чого, мол плачеш?
- Так як же! - говорить батько. - Синок-Те мій, Игнась, писав, що у вас генералом став, просив грошей надіслати. Я йому три сотні послав, приїхав його відвідати, а виходить, він простий барабанщик. А я йому ще сотню привіз! Не дам йому більше грошей.
Розпрощався батько з капралом, сіл на віз і назад поїхав. А капрал пішов до того солдата й говорить;
- Віддавай гроші, три сотні. Я їх твоєму батькові відправлю. Він приїжджав і бачив, що ніякий ти не генерал, а барабанщик.
Та став над ним насміхатися.
Вихопив солдатів шаблю, відрубав тому капралові голову, пішов до генеральського денщика й став у нього генеральський мундир просити. Просив, просив — випросив. Усі гроші, усі три сотні за нього заплатив. Переодягся, сіл на капральського коня й навздогін за батьком! Наздогнав його, поставив коня поперек дороги й говорить:
- Давай гроші, батько, ту сотню, що мені віз. А не даси — уб'ю!
Батько, радий не радий, дав йому гроші.
- Тільки ти, — говорить, — більше мені не син і додому не показуйся.
Та поїхав до себе у село.
А той солдат у генеральському мундирі поїхав до сусіднього короля й видав себе за самого старшого генерала. Повірили йому, військо доручили. Та став він їм командувати, як покладено.
Була у того короля дочка. Дуже їй захотілося подивитися, як новий генерал командує, поголоска про нього добра йшла. Приїхала вона, подивилася, і дуже він їй по серцю довівся. Пішла вона до батька й стала просити, щоб дозволив він їй заміж за нього вийти. Батько дозволив, одружилися вони, а як рік прожили, обіцяв король, що залишить йому усе королівство.
Ось прожили вони ще рік і говорить генерал своїй дружині-королевне:
- Живеш ти тут і щодня своїх рідних бачиш. А я у своїх давним-давно не бував. Прагну я до них з'їздити.
Побрав він із собою п'ятьох міністр-міністрів-нопітан-міністрів, грошей набрав і у шлях-дорогу відправився. А дружині покарав:
- Якщо ми через рік і шість тижнів не з'явимося, то їдь за нами, тільки побери із собою ще п'ятьох міністр-міністрів-нопітан-міністрів, їх начальника так війська побільше.
На тому й розпрощалися.
Їхав він, їхав, заїхав у густий ліс, а у лісі корчма. Заночували вони там. Тільки лягли спати — виходять із лісу розбійники.
- Добрий вечір, — говорять корчмареві. - Що нового?
- Добрий вечір, — відповідає корчмар і шепотить: «П'ять капітан-міністрів і з ними шостий, начальник».
Веліли розбійники вечеря готовити, сіли у кружок, зговорилися й напали на них, на сонні. П'ятьох капітанів порубали, а той генерал без мундира, без грошей через мале віконце виліз, руки-ноги покалічив, але втік.
Добрався він до своєї тітки, став просити, щоб вона сходила до батька. Пішла вона й говорить:
- чи Повірите, приснилося мені, що повернувся наш Игнась.
- Бачити його не бажаю, — відповідає батько. - Нехай він мені на очі не показується. Він убити мене праг.
Тітка тлумачить:
- А якщо б він і справді прийшов, ви б його додому пустили?
- Бачити його не бажаю!
- За провину-те побити можна, — говорить тітка. - А з будинку гнати не годиться.
Повернулася вона, розповіла про весь Игнасю, а на інший день знову пішла до його батька й говорить:
- чи Повірите, прийшов-таки Игнась. Гол, як сокіл, роздягнений, разут, увесь покалічений.
- Бачити його не бажаю! Він убити мене грозив.
А тітка знай просить:
- Прийміть його. Це ж син ваш.
Нарешті батько змилостивився.
- Добре, пускай приходить. Пошлю його кіз пасти.
Пішла тітка за ним, привела, упав він батькові у ніжки. Побрав батько дрюк потовще, витягнув його разу три уздовж спини й послав кіз пасти. Одежонку дав саму худу, латану, своя череду доручив і ще з міста кіз нагнав. Паси, мол, усіх.
А синок дізнався, де шкіри дістати, зробив барабан, і давай кіз муштрувати! Більшу до великої, меншу до меншої, рогатих — праворуч, безрогих — ліворуч. Та — кроком марш під барабан!
Прижене до вечора кіз додому — батько на нього кричить:
- Ти що мені кіз мориш?
- Пасу, як ведеться, — син відповідає. - Із травою нині зле, сухо у поле.
А сам-те година їх пасе, година муштрує так кланятися вчить. Ось вони всі й охляли, бідолашні.
Пройшов рік і шість тижнів. Чекає Игнась, ось-ось за ним приїдуть.
Та справді дружина його побрала п'ять капітан-міністрів, начальника їх так усе військо й поїхала за ним. Добралася до тієї самої лісової корчми й там з капітан-міністрами заночувала. А військо у лісі зупинилося, у корчмі-те його й не бачили.
Розбійників-Те було там одинадцять, корчмар — дванадцятий, вони його за отамана почитали. Та куховарка ще була у корчмі. Ось королевнин слуга вечеря збирає, з куховаркою заговорює й бачить, що вона сама не своя. А вуж темніє. Ось слуга й запитує:
- Ти чого, начебто сама не своя? Чого сльози ллєш? Від мене тобі ні худа, ні добра. Що плакати-те?
- Я б, — шепотить куховарка, — сказала, тільки краще у сторонку відійдемо.
Відійшли вони у сторонку, вона й тлумачить:
- Рік шість тижнів тому назад проїжджали тут п'ятеро капітан-міністрів і з ними шостий — начальник. Заночували тут. Отут з'явилися одинадцять розбійників так дванадцятий — хазяїн мій. Убили вони п'ятьох, шостий невідомо куди подівся.
Побіг слуга до королевне й усе розповів. Сповістили війську, щоб стояло напоготові, вухо востро тримало — не те усе загинуть. Та таємна варта навколо корчми виставили.
До напівночі ввалилися у корчму одинадцять розбійників, запитують хазяїна:
- Як вечір? Добрий?
- Добрий-Добрий, — відповідає хазяїн. - Доголи, чому рік і шість тижнів тому назад.
Та домовити не встигнув, як — бабах! - з усіх боків солдати напали й усіх поубивали. Тільки ту куховарку пощадили. Показала вона їм, де підвали. У одному підвалі грошей повнісінько, у іншому — одяги всякої, а у третьому — усі вбиті лежать. Довідалися вони одяг з тих капітан-міністрів і їх начальника, а хто саме вбитий, хто живий залишився — уже неможливо було довідатися. Королевна й говорить:
- Уж я не знаю, чи коштує далі їхати. Так добре вуж, поїдемо. Може, хоч батьків його побачимо.
Ось під'їжджають вони, а козопас їх здалеку примітив, кіз по-воєнному побудував, рогатим вінки надяг, безрогим букети прив'язав і повів назустріч війську своя череда — більші спереду, менші — за. Іде через місто, сам у барабан б'є. Люди повибегали, дивляться, що за військо, хто тарабанить.
- Це ж, — говорять, — козопас наш! Те-Те наші кози такі заморені! Він їх, виявляється, марширувати змушував!
Зійшлися два війська: королевнино й козяче. Довідалася королевна чоловіка. Поспішає назустріч, а кози-те кланяються, кланяються. Капітан-міністри ледве з коней не попадали зі сміху. Привіталася вони, повернувся Игнась до своїх кіз, скомандував. Та пішли вони: він спереду, а кози за ним, що твоє військо.
Підійшли вони до будинку батька, військо у поле зупинилося, а королевна із двома капітан-міністрами, слугою й тем козопасом у двір увійшли. Игнась кіз заганяє, а вона у його батька нічлігу просить. Батько їй відповідає, що, мол, соромно йому таку пані ухвалювати, у хаті у нього-де брудно. А гостя вечеря велить готовити. Игнась кіз загнав і у хату входить. Подивилася на нього королевна й говорить його батькові:
- Поступися мені цього молодця. Прагну його до себе на службу побрати.
Батько сердито відповідає, що він-де неслухняний син, убити його грозив; куди, мол, йому служити у такої пані, коли він кіз, і тих переморив, ще платити за них прийде!
Тоді королевна просить, пускай-де козопас хоч їй на стіл подасть. Батько відговорюється. Куди, мол, такому драному так перекірливому на стіл подавати!
- А ми йому й такому раді, — говорить королевна.
Набрав Игнась тарілок з їжею, приніс, поставив. Потім м'яса поклав, поніс тарілки, так побачив стеблинку на підлозі, задивився на нього, спіткнувся, упав і усе побив. Батько на нього кричить, а королевна знай сміється.
А ранком козопас надягло своє генеральське вбрання, яке він дружини привезла. Батька й запитують:
- Ну що, довідаєшся свого сина середь нас, міністрів?
- Що йому середь вас робити? - гарчить батько.
- А ви довідайтеся. Мабуть не довідаєтеся.
Не довідався його батько. Виступив син уперед, попросив у батька прощення.
- Вибачите, — говорить, — панотець, мене за дурне баловство. Та поедемте з нами, якщо буде таке ваше бажання.
- Не поїду, — говорить батько.
- Воля ваша. Як прагнете, — відповідає син.
А королевна запитує:
- Скільки потрібно, панотець, вам грошей за образу вашу й за тих кози?
Мовчить батько.
Вийняла вона цілу тисячу й на стіл поклала.
- Прагнете — віддайте кіз людям. Прагнете — заплатите за них.
Розповів йому син про своє одруження, розпрощалися вони й виїхали. Заїхали по шляху у лісову корчму, де розбійники засідку влаштовували, забрали там з підвалів, що захотіли, а корчму підпалили. Та далі поїхали.
Приїхали до себе, бенкет улаштували, усіх панів запросили. Розповів їм Игнась, що з вам у дорозі приключилося. Віддав йому король усе королівство, і він до цього дня тем королівством править.