Давним-давно восени, коли вже багато листів з дерев обпало, два брати пішли ставити сільця на звіра. Спочатку вони пропливли нагору по ріці, після по берегу небагато пройшли. Там, де ріка звертала, розвели багаття, чаю попили. Потім старший брат пішов у ліс подивитися, які там є сліди. Піднявшись на гору, він побачив сліди великого ведмедя. А ще він побачив дуже багато слідів червоних вовків.
Він швидко спустився до ріки й сказав молодшому братові, що у ліс прийшло лихо - за більшим ведмедем погналися червоні вовки, і, напевно, йому не вдасться втекти.
- Таке вже було, - сказав старший брат. - Одного разу теж на великого ведмедя навалилася незлічима безліч червоних вовків, що йому й кричати недовго довелося - одні білі кістки залишилися. Поплили звідси.
Вони сіли у човен і поплили далі.
Там, у верхів'ях ріки, у тундрі поохотились на диких оленів. Повернулися на берег, знову розвели багаття, поїли м'яса, попили чаю. Потім через ріку зробили міст із двох дерев і лягли спати.
Ороки на своїй мові червоних вовків називали - дяргули. Але це не теперішні вовки, яких кожна людина знає. Це - маленькі звірки, схожі на пещення, тонкі й гнучкі, дуже хижі, жадібні, ненажерливі. Коли вони з'являлися у стійбище, то поїдали і їжу, і речі зі шкір тварин. Тому ороки йшли з жител за ріку - вони вважали, що дяргули бояться води. Ось чому й брати лягли у самої води.
Уночі молодший брат, прокинувшись, запитав:
- Начебто шум якийсь? Старший відповів:
- Гиляцкие собаки гавкають. Щось неспокійно там. Полежали, послухали. Старший сказав:
- Давай-но сядемо на середину мосту.
Сіли. Північ уже. Та ось на березі здалися червоні вовки. Вони стали повзти по мості-деревам до братів. А брати били їхніми ціпками.
Один за іншим злітали червоні вовки у ріку. А по мості повзли всі нові й нові.
Брати били й били їх. До самого світанку. По всій ріці, як осінні листи, плили мертві червоні вовки.
Один тільки залишився. Ватажок. Він утік. А брати богатирями стали.