Жив старий сова з, своєю бабою, і був у них один єдиний син.
Прийшов час сина женити. Сказав тоді старий сова своїй бабі:
- Треба женити нашого сина. Не чи знаєш ти для нього дружини?
Відповіла баба сова:
- Я цілими днями у чумі сиджу. Що я знаю? Ти всюди ходиш. Тобі краще відомо, де знайти дружину для нашого сина.
Сказав на це старий сова:
- Ну, якщо ти не знаєш, то я знаю. У воронів є молодша сестра. Прийде нам перекочувати у їхню землю.
Ось пустилися сови у шлях. чи Довго, чи коротко кочували, тільки доїхали без усяких подій. Молодшу сестру воронів у дружин своєму синові побрали. Зіграли весілля. Потім сови назад у свою землю відправилися. Проїхали близько семи денних перекочівель. Зупинилися, чум поставили. Кілька днів на одному місці живуть.
Сестра воронів вуж дуже чорна. Та характер у неї запальний. Ніякого поперек їй сказаного слова не стерпить. А баба сова буркотлива, завжди на своєму поставити прагне.
Стала одного разу молода невістка волосся розчісувати.
- Бабуся, – говорить вона, – мені голову змазати треба б. Немає чи у тебе мозку з ноги дикого оленя? Баба сова забурчала у відповідь:
- Мозок з ноги дикого оленя тобі знадобився! Звідки його побрати? Твої рідні не поклали мозку у твої нарти. Та й чорну голову, чому не змаж, однаково не стане вона білої.
Невістка відповіла:
- Моя чорність разом із мною на світло з'явилася. Так, слово за слово, і посперечалися. Розсердилася невістка на свою свекруху й говорить:
- Поки видні ще мої сліди, піду ка я назад у свою землю.
Пішла сестра воронів, а сови перекочували у свої місця. Треба їм для сина нову дружину шукати.
Ось настала весна. З теплих країн прилетіли канюки. Сказала тоді баба сова:
- У пошуках нареченої ми по лісах кочували. А отут дівчини нареченої самі до нас приїхали. Можна побрати у дружин нашому синові дочка птахів канюків.
Побрали сови у дружин своєму синові дочка птахів канюків. Зіграли весілля. Разом жити сталі. Невістка всім гарна: добра, роботяща, воду й дрова для чуму заготовляє, ніколи слова грубого не скаже.
Тільки одного разу занедужала у невістки голова. З кожним днем усе гірше стає.
Говорить старий сова своїй бабі:
- Гарна наша невістка, як би не вмерла вона. Сказала баба сова:
- Недалеко від нас живе, говорять, шаман мишолов. Потрібно його покликати, може бути він вилікує нашу невістку. Пішов син сови за шаманом мишоловом. Прийшов шаман мишолов, сказав:
- Зробіть для хворий чум з дерну. Поки я лікувати буду, у цей чум не входите.
Зробили сови чум з дерну. Внесли туди хвору. Разом з нею шаман мишолов увійшов. Сім днів лікує. Сови й близько до чуму підійти не сміють.
Через сім днів стих голос шамана мишолову. Потім він сказав:
- Відкрийте дверей чуму.
Відкрив старий сова дверей чуму, і шаман мишолов звідти стрілою вилетів. Послухала баба сова й говорить:
- Не чутно більше стогонів нашої хворий. Напевно, вона поправилася.
Увійшли сови у чум, а від дочки канюків тільки кісточки залишилися.
У старого сови, у його баби, у їхнього єдиного сина сльози так і полилися. Немов аргиши течуть у них сльози по обидва боки дзьобів.
Стали канюки перекочовувати у теплі країни, побачили, як плачуть сови, і говорять:
- Чого ви так плачете? Є у нас адже ще жіночі шапки, наречені є. Якщо одна вмерла, іншу дамо. Сказав старий сова:
- Із дружинами з інших місць нам не пощастило. Будемо ми зимувати у своїй тундровій землі на тернистому хребті. Може бути, у цих місцях знайдемо наречену своєму синові.
Полетіли канюки, а сови знову плакати сталі. Так плакали, що ока у них закрилися. З тієї пори й не бачать сови денного світла.
Цій казці кінець.