Жила летяга. У неї було п'ятеро дітей. Одного разу до летяги прийшла лисиця й говорить:
- Летяга, віддай своєї дитину!
- Ні, не дам!-говорить.
- Якщо не даси, заколю! Тоді летяга свого дитинчати лисиці віддала. Лисиця пішла. Назавтра знову прийшла:
- Летяга, віддай своєї дитину!
- Не дам, не дам!-говорить.
- Якщо не даси, заколю!
Знову летяга свого дитинчати лисиці віддала. Лисиця пішла. Наступного дня знову прийшла й говорить:
- Летяга, віддай своєї дитину!
- Не дам, не дам!-кричить летяга.
- Якщо не даси, заколю!
Знову летяга дитинчати свого віддала. З тим лисиця пішла. Ось назавтра знову приходить:
- Летяга, віддай своєї дитину!
- Не дам, не дам!-говорить.
- Якщо не даси, заколю!
Знову віддала дитинчати лисиці. Після того як пішла лисиця, дідусь-сова приходить до летяги. Дідусь-Сова запитує летягу:
- Летяга, чому плачеш? Летяга говорить:
- Лисиця дитинчат моїх поїдає.
- Добре, не плач. Якщо лисиця прийде, скажи: Трав'яних твоїх рогів я не боюся. Потім, якщо запитає: Хто сказав? - скажи: Дідусь-Сова сказав. Ось лисиця знову приходить і говорить:
- Летяга, віддай своєї дитину! - Не дам, - відповідає летяга.
- Заколю!
- Трав'яних рогів твоїх я не боюся! Лисиця запитує:
- Хто сказав про трав'яні роги?
- Дідусь-Сова сказав, - відповідає летяга. Потім лисиця говорить:
- Де перебуває дідусь-сова?
- Та-Ам, геть, подалі, на горі перебуває.
Лисиця пішла. Дідуся-Сову побачила, підкрадається. - Лисиця, до кого підкрадаєшся?-запитує дідусь-сова.
- Дідусь-Сова, злякаєш, злякаєш: за тобою пташка сидить!
Лисиця стрибнула до дідуся-сови. Дідусь-Сова лисицю за шию пазурами схопив. Потім полетів з нею вгору. Лисиця плаче у пазурах у сови. Ось дідусь-сова до моря долетів і говорить:
- Скажи: Сало дідуся-сови їсти йдемо. Лисиця говорить:
- Сало дідуся-сови їсти йдемо. Отут дідусь-сова роняє лисицю. У морі впала лисичка. Пливе вона по морю й плаче. Потім говорить:
Зуби, морським білим каменем станьте! Язие, морським аркушем стань! Мізки, морською глиною станьте! Зринула нерпа з води й говорить:
- Лисиця, чому плачеш?
- Нерпушка, двоюрідна моя сестриця, я не плачу, а співаю. Я ті пісні повторюю, які співали, коли сватали мою матір і мого батька. Нерпа, а твій
Народ чи великий? Глянь-но на зірки - це мій народ. Твого народу чи багато?
Нерпа говорить:
- Дуже багато.
Потім нерпа пірнула й вийшла знову, а за нею безліч нерп здалася.
Усе море нерпами покрилося. Лисичка прийнялася вважати:
Од-дин-два - пропустимо, Од-дин-два - пропустимо, Три-Чотири-Пропустимо, П'ять-Шість-Пропустимо.
Так прийнялася стрибати лиса по нерпах. Нерпа запитує:
- А чому ти не всіх уважаєш? Лисиця говорить:
- Коли назад піду, порахую. Лисиця по нерпичім головам на землю знову вибралася й запитує:
- Коли ми родней по матері були? Отут нерпа говорить:
- Брехунець, наприкінці свого шляху вмреш! Лисиця говорить:
- Я не вмру!
Лисиця побігла. Коли бігла, миня зустріла.
- Минь, куди пливеш?-запитує.
- Куди? Додому. А ти, лисиця, куди біжиш?
- Я у ту ж сторону, куди ти. Ну, минь, підемо! Так ішли, ішли, лисиця кричить:
- Минь!
- Егей! - відгукується той.
Так ідучи, наприкінці одному закруту ріки знову окликає лисиця:
- Минь!
- Егей!-відгукується минь через два закрути. Так іде лисиця. Нарешті підходить уводити, увести до ладу місцю, де одна бабуся сушить черемшину. Підійшла й почала черемшину є. Наїлася, повне черево набила. Тоді заснула. Прийшла баба й побачила сплячу лисицю. Повернулася бабуся додому, побрала ніж і знову прийшла до місця, де вона сушила черемшину. Підійшла, а лисиця усе ще лежить. Убила баба лисицю, оббілувала й розіпнула шкіру. Коли шкіра висохнула, баба
З неї зшила собі шапку. Шапку надягла й пішла щенят своїх годувати. Підходить уводити, увести до ладу їй вовк і говорить:
- Баба, мені доручи стерегти, шапку свою позич - вуха у мене мерзнуть. Баба шапку свою вовкові дала, додому пішла, посиділа й пішла подивитися своїх щенят. Підійшла до собачої будки, а вовка немає. Баба заплакала й сказала: - Брехун же вовк, мою шапку потяг.
У той час ворона прилетіла:
- Кар-нор, баба, про що плачеш?
- Про що плачу, - вовк шапку мою потяг, по ній плачу.
- Баба, кар-нор, Дай-но я сходжу за твоєю шапкою! Баба говорить:
- А як скажеш? - За шапкою старої прийшла - скажу!
- Залиши, нехай буде так, як трапилося, даремно підеш за нею! Полетіла ворона. Баба плаче. Коли вона так плакала, прилетіла пташка:
- Баба, чому плачеш, чвік-чвік?
- Шапку свою жалуюся-плачу.
- Дай-но я за нею сходжу, чвік-чвік!
- А як скажеш?-говорить.
-Баба, як-небудь вуж скажу, чвік-чвік! Полетіла пташка. Баба більше не плаче, стала чекати пташку.
Чекає. Пташка долітає до одного зимника й у кругле віконечко влітає. А у тому зимнике й зайці, і лисиці, і вовки, і ворони, і тхори, і старий з бабою перебувають. Мати крестовки-лисиці камлает. Старий говорить:
- Агов-Агов, крестовка-матуся, хвіст свій спалиш! Тоді пташка стала камлать:
- Чвік, Чвік, - цвірінькнула, через віконечко порх - і випурхнула й назад впорхнула.
Старий говорить:
- Нашу шапку дай їй надягти-напевно, це великий шаман! Шапку свою пташці дали.
- Чік-Чік!-цвірінькнула, по підлозі топ-топ-топ, по нарах скік-скік, у куті. приг-приг, через віконечко порх-порх-випорхнула.
З тою шапкою назад прилетіла до баби й шапку їй віддала.
Баба обрадувалася, пташці ножичок маленький для рукоділля дала, голку дала. На цьому кінчається.