На дереві у гнізді сиділа пташка. У гнізді чотири пташеняа було. Бігла повз лиса, побачила пташку й говорить:
- Дай мені, пташка, одного пташеняа – мені їсти хочеться.
- Як я можу дати тобі свого пташеняа? Шукай у іншому місці, я не дам, – відповідає пташка. Лисиця говорить:
- Якщо не даси, я зрубаю твоє дерево. У мене шабля у хутряному мішку.
Підняла лиса свій хвіст і стала їм розмахувати, точне дерево рубає.
Злякалася пташка, заплакала:
- Не рубай, лисиця, дерево, дам я тобі пташеняа. Та із цими словами викинула із гнізда пташеняа. А лисові цього й треба було. Схопила пташеняа й віднесла у ліс.
Сидить пташка й плаче. Жалко їй свого пташеняа. Летить повз ворон і запитує:
- Про що, пташка, плачеш? Або горі у тебе велике? Пташка говорить:
- Як мені не плакати! Лисиця з'їла одного мого пташеняти. Ворон здивувався й говорить:
- Як лисиця могла твоє пташеняти з'їсти? Адже гніздо твоє високе на дереві.
- Я сама їй кинула його: лисиця прагла, дерево зрубати, у неї гостра шабля у хутряному мішку. Ворон говорить:
- Дурна ти, дурна! Це не шабля, а хвіст. Іншим разом прийде, нехай рубає, сама відступиться. Після цього ворон полетів. На інший день лиса знову прийшла, говорить:
- Дай ка мені ще одного пташеняти, проголодалась я. Пташка говорить:
- Ні, не дам я свого пташеняа. Лисиця говорить:
- Тоді я дерево рубати буду.
Та стала отут лиса хвостом по дереву бити. Била била, усі волосся із хвоста повидрала, а дерево не ворухнулося. Присіла лисиця близько дерева й запитує:
- Хто це тебе навчив мене не слухатися? Не чи ворон тобі про мене насказал? Пташка відповідає:
- Сама я догадалася, хоча й пізненько. Адже є ж у мене свій розум! Лисиця говорить:
- Ні, тобі своїм розумом до цього не дійти. У цьому тобі ворон допоміг.
Побігла лиса по лісах і долинам ворона шукати. Багато днів так бігла. Та ось до великої ріки підійшла. На березі ріки виявилося кілька чумів. Отут, близько людей, і розв'язала лисиця чому небудь поживиться. Вирила лисиця яму й лягла у ній нагору черевом. У ямі зарилася, тільки одна мова назовні висунула. Мова червона далеко видне.
Лежить так лиса, лежить, раптом бачить ворон летить. А ворон побачив червону мову й думає: Еге, ось мені й вечеря!
Підлетів ворон до лисиці й вцепився дзьобом у мову, а лисиця отут схопила його за голову, сміється:
- Ага, ти пташку розуму розуму вчив, а тепер я тебе провчу.
Ворон просить лисові:
- Ой ой, не вбивай мене так ганебно. Якщо так уб'єш, ніхто тебе не похвалить. Підніми краще мене на скелю, постав над обривом, розбіжися й зіштовхни.
Лисиця думає: Насправді, так його треба провчити, нехай упаде так кісточки свої переламає!
Так лисиця й зробила: поставила ворона на скелю, разбе жалася й прагла його штовхнути. А ворон розправив свої крила й полетів. Лисиця з ходу не стрималася й упала з обриву й розбилася.