Жила-Була жінка. Було у неї два сини й дочка. Одного разу навесні виїхали брати у поле землю орати. Орали вони, орали, один загін ще залишився, так здався їм горше всієї колишньої роботи - із сил уже вибилися. Одного разу зранку зібралися вони у поле, поклали на віз плуг так борону й, перш ніж рушити у шлях, сказали матері:
- Матінка, скільки нам ще перебиватися всухомятку? Звари ти нам чого-небудь так пішли із сестричкою на ріллю.
- Ох, рідні мої, так як же я її пошлю, бідолаху, у отаку далечінь; мала адже вона, заблудиться, і не знайдемо її більш.
- Не заблудиться, матінка. Ми ось волів запряжемо так простягнемо борозну від будинку до самого поля, вона й піде усе по борозні так прямо до нас і потрапить. Мати прийнялася куховарити, а сини узялися за плуг і почали прокладати від будинку борозну глибоку, дорогу широку для милої сестрички своєї. Спорилася робота у той день, усе чекали хлопці, що принесе їм зараз, сестричка поїсти горяченького. Адже у поле на роботі і є куди більше полювання, та і юшка куди смачніше, коли сидиш собі на землі-матінці й вітерець прохолодний тебе освіжає.
Усе поглядали молодці уздовж борозни й, чим вище сонце піднімалося над головою, тем частіше вони свої погляди обертали туди, звідки повинна була здатися довгоочікувана сестричка.
Так не завжди бажання виконуються; буває й так, що з однієї сторони сонце пригріє, а з іншого - тінь згущається.
Недалеко від них поля простяглися володіння дракона, старого-престарого, білого, як зима, і хмурого, як осінь непогожа. Дізнався дракон поганий, по якому шляхові дівчина піде, і задумав заполонити її, зробити рабинею при своєму дворі. Вирішив він так і, не гаючись, пустився у дорогу-дорогу. Дійшов до борозни й став її засипати, задувати, затоптувати. А як добрався до околиці села, скинув зі спини плуг з мідним лемешем та й проклав до самого свого палацу борозну глибоку, селянську. Вийшла дівчина за околицю й по борозні пішла, але не до братів прийшла, а прямо до палацу дракона страшного. Схопив її дракон, замкнув у своїх хоромах і став задавати їй роботу що ні день - усе важче. Велике було горі братів і матері, коли, повернувшись додому, довідалися вони, що пішла їхня сестричка так пропала без звістки. До самої півночі вони думали-ворожили, так так нічого путнього не придумали. А ранком старший брат устав, зібрав торбинку та й відправився шукати по білу світу, куди заніс сестричку злий вітер. Побачив він борозну свіжу й пішов по сліду. Як води бурливі несуть тріску легку за течією так на вічне поховання, так і борозна дракона вела хлопця не до життя веселої, а до смерті неминучої. Та нікому було повернути його з дороги цієї. Усе швидше крокував він по свіжому сліду сестри своєї. Закінчилася борозна, і ступив хлопець у царство дракона. Неподалік розкинувся сад прекрасний, точне море зелене, дерева - одне іншого гарніше. А посередині саду цього піднімався палац золочений, самоцвітами прибраний, блискаючи, точне сонечко червоне. Не здрейфив хлопець, а пішов кроком молодецьким прямо до палацу. Отут голос дівочий зупинив його: Хлопець милий, перегоди, Немає до палацу шляху, Не ходи у чарівний сад,
Будеш сам потім не радий. Як побачить пес-дракон, Що ти лізеш на рожен, Горе гірке нас чекає - Він тебе негайно вб'є!
Оглянувся хлопець і побачив перед собою сестричку свою. Вона також довідалася його й підійшла - особа сумна, сльози рікою ллються.
Ох, братик мій, іди скоріше, а то наскочить зараз лютий дракон і коли побачить тебе - на місці прикінчить.
Сестриця, сестра,
Додому нам пора!
Як пішла ти від нас У той недобрий день і година - Сонця світло для всіх згас. Усі ми сльози ллємо рікою, Так ідемо скоріше додому.
- Давай швидше, - сказала вона, і, взявшись за руки, вони кинулися бігти. Але не встигнули вони й трьох кроків зробити, як упала прямо перед ними палиця дракона - така величезна, що не обійти її, не об'їхати; отут і сам дракон-страховиська виріс перед ними й запитує:
- Що ж, хлопчик, боротися будемо або бражничать?
Не потрібна мені твоя брага, Потягаємо у бої! Виходи, дракон-собака, Силу покажи свою.
Покосився дракон на меч, що висів у нього на боці, і прокричав:
Меч мій, вилазь, Піхви залишай, З ніг його збивай!
Вискочив меч із піхов, просвистів у повітрі й відрізав хлопцю ноги.
Схопив дракон палицю свою, покружив над головою так закинув далеко, за палац, за сад, на самий край царства. Ударилася об землю палиця і яму глибоку вирила. Кинув дракон туди хлопця нещасного й ноги його відрізані.
Чи Багато, чи мало часу пройшло, і ось туга так сум, так сльози матері штовхнули й другого брата на ту ж дорогу, пішов він уздовж борозни. Ішов він з ранку до полудня, обійшов яму глибоку, вириту палицею дракона, і дійшов до саду. Тільки праг у цей сад вступити, чує голос дівочий:
Хлопець милий, перегоди, Немає до палацу шляху, Не ходи у чарівний сад, Будеш сам потім не радий. Як побачить пес-дракон, Що ти лізеш на рожен, Горе гірке нас чекає - Він тебе негайно вб'є!
Оглянувся хлопець і сестрицю свою побачив. Та вона його довідалася, підійшла - особа сумна, сльози струмком ллються й мовить:
- Ох, братик, іди скоріше, а то зараз дракон наскочить і не зносити тобі голови.
Сестриця, сестра, Додому нам пора!
Як пішла ти від насв той недобрий день і година -Сонця світло для всіх згас, Усі ми сльози ллємо рікою, Так ідемо скоріше додому. Тільки вони два-три кроки зробили, як звідки не візьмися знову дракон лютий дорогу їм загородив.
- Стій, молодець, і відповідай мені: битися будемо або бражничать? Відрізав йому хлопець:
Не потрібна мені твоя брага, Потягаємо у бої! Виходи, дракон-собака, Силу покажи свою. Наказав тоді дракон мечу своєму: Меч мій, вилазь, Піхви залишай, З ніг його збивай!
Вискочив меч із піхов, просвистів у повітрі так відрізав хлопцю ноги вище колін, Нагнувся змій і закинув його у ту ж яму глибоку.
Та до того горювала дівчина, а тепер її горю межі не було. Почорніла вона, як земля, проливаючи сльози криваві, і щодня пробиралася крадькома до ями глибокої й кидала братикам поїсти.
А матінка усе чекає не дочекається, коли ж повернеться хоч один з дітей. Одного разу, проходячи повз колодязь, захотілося їй випити води студеної. Утамувала
Спрагу свою, присіла відпочити небагато на кремінних каменях та й зачала від цього.
Народила вона незабаром хлопчика, прекрасного, як сонце ясне. Ріс її син на очах: іншої за рік так не виросте, як він за день. Та прозвала його Кремінь-Молодець. Ледь йому два тижні минуло, а він вуж відіграв з десятилітніми-дванадцятирічним хлопцями. Та ніхто з ним по силі змагатися не міг. Якось розговорилися між собою люди, на нього дивлячись і силі його дивуючи:
- Ось цей, коли піде, так братів так сестру неодмінно розшукає. Почув Кремень слова ці й що їсти духу додому прибіг.
- Матінка, хіба є у мене брати й сестри? Затуманилося чоло материнське, задумалася вона й промовила:
- Немає у тебе більше нікого, син мій.
Тільки нелегко матері дитя своє обманювати - сум її так і гризе. А Кремень примітив, як мати засмутилася, і ще пущі повірив поголосці людської. Одного разу під час полювання забрів він на галявину зелену й побачив залізну скелю. "Ось би мені з неї палицю змайструвати!"- подумав він та й відніс її ковалеві.
Викував коваль таку палицю, що дванадцяти мужикам не підняти. Побрав її Кремень, приніс додому так як розмахнеться, як підкине - зникла палиця за хмарами. А хлопець двері відкрив і говорить матері:
- Я відпочити приляжу, а ти, як почуєш, що гуде палиця, розбуди мене.
Проспав він три дні й три ночі. На четвертий день, зачувши свист пронизливий, розбудила його мати. Вискочив він на поріг і підставив палиці коліно. Потім оглянув - зігнулася палиця: "Кувати ще випливає", - подумав він і поніс назад у кузню. А потім покликав матір і говорить:
- Снився мені, матінка, сон, нібито прийшов до мене старий сивої й порадив, щоб полізла ти під хату й звідти подала мені шматок коржа, тобою спеченої, тоді й сили мої потрояться.
Що не зроблять батьки, тільки б їх діти сабоней і красивіше стали! Піддяг Кремінь-Молодець хату близько призьби, підняв її, а мати з коржем у руці під неї забралася й простягає її йому звідти. А він отут став полегеньку опускати хату на матір - усе більше й більше. Терпіла-Терпіла бідолашна так скрикнула нарешті:
- Кремень, Кремень, що ти робиш?
- Скажи мені, матінка, є у мене брати так сестри? Застогнала мати, заплакала:
- Так, мій дорогою, і брати, і сестра у тебе є.
Повідала вона йому, як пішли вони один за іншим та й не повернулися.
- Ну, раз так, заміси мені на твоїх сльозах коржів у дорогу далеку, піду я по білу світу, либонь на їхній слід нападу.
Вибралася мати з-під хати, насипала борошна у діжу й замісила тісто, поливаючи його сльозами горючими. Побрав Кремень свіжі коржі та й пішов уздовж борозни, слідами своїх братів. Ішов він, ішов, обійшов пропасти глибоку, палицею дракона вириту, та й дійшов до саду прекрасного. Тільки праг вступити туди, як почув голос дівочий:
Хлопець милий, перегоди, Немає до палацу шляху, Не ходи у чарівний сад, Будеш сам потім не радий.
Як побачить пес-дракон, Що ти лізеш на рожен, Горе гірке нас чекає - Він тебе негайно вб'є!
Зупинився Кремень і, побачивши дівчину виснажену, бліду, заплакану, пошкодував її й простягнув шматок коржа. Піднесла дівчина корж до рота.
- Звідки у тебе цей корж?
- З будинку. Мені мати її дала.
- Не може бути, адже цей хліб спечений моєю матінкою.
- Виходить, ти моя сестра.
Розповів їй кремінь-молодець, як послала мати двох синів, молоді так гарні, щоб дочка відшукали й додому привели.
- Та ось пішли вони, - говорить їй молодець, - як у воду канули, ні слуху про них, ні духу. Знає матінка лише день, коли вони пішли, а коли додому повернуться - хто відає?
- Це я уздовж борозни з будинку пішла, а за мною слідом і брати мої. Зустрітися-Те ми зустрілися, але додому нам дракон зернуться не дав.
- Сестриця мила, давай утечемо.
- Коли ти мені брат, то вертайся скоріше додому так про матінку подбай, тому що нас чи навряд вона побачить. Скільки раз не намагалася я бігти, а ледь три кроки зроблю, як дракон мене вуж ловить, б'є й назад повертає.
- А як мені його розпізнати?
- При зустрічі із чужим він завжди запитує: "Що ж, будемо боротися або бражничать?" На відповідь "давай боротися" наказує він мечу своєму: Меч мій, вилазь, Піхви залишай, З ніг його збивай!
Так і підкосив він обох братів моїх так закинув у яму. Ну, а якщо відповідь буде іншим так побажає гість незваний "бражничать", веде його змій у палац, за стіл саджає й починає пригощати - трьома волами смаженими, вином так хлібом. Та такий вуж звичай його: як обглодает кістка, так і вперіщить гостя по голові, щоб розбити мосол і мозок з нього висмоктати. А коли хто міцніше й витримає таке звертання,
Те усе одне йому кінець прийде, тому що, поївши, дракон знову до меча звертається:
Меч мій, вилазь, Піхви залишай, З ніг його збивай!
Тільки дівчина оповідання свій закінчила, як раптом піднялася вдалині страшна хмара чорна, загриміли громи грізні, а через хмару блискавкою ринулася на них палиця дракона. Схопив її Кремінь-Молодець одною рукою, повертів над головою та й кинув назад. Почорніла, помутніла ще більше хмара, і пролунав гнівний голос змія:
- Ех, недобрі гості чекають мене!
Та прямо з гори вихром скотився перевертень, пил стовпом навколо себе здіймаючи, стукнувся об землю й обернувся драконом.
- Чого бажаєш, добрий молодець, боротися або бражничать?
- Давай раніше поїмо, за столом посидимо, а потім і поборемося! Увійшли вони у палац, поставив змій на стіл трьох волів смажених, бочку вина й давай уплітати. Обглодал він кістка, схопив її, так хлоп! молодця по голові. Але отут коса на камінь знайшла! Обгриз і Кремінь-Молодець кістка так як вліпить драконові прямо у чоло з такою силою, що у того іскри з очей посипалися. Поки змій прочухався, Кремень вихопив у нього шаблю з піхов, так про коліно - спочатку навпіл, а потім на чотири, на вісім частин розламав і як стукне їх про скелю, розлетілися вони дощенту. Опам'ятався дракон, кинувся, а шаблі вуж не стало. Бачить, що справа погана, не вдалася його хитрість, вийшов він у двір та й закричав що є сили:
- Виходи, молодець, поборемося на току мідному.
Вийшли вони на мідний струм, викуваний дев'яносто дев'ятьма зміями-гориничами за дев'яносто дев'ять днів дев'яносто дев'ятьма молотами на стількох же ковадлах. Отут вони схопилися не на життя, а на смерть, ударили вони палицями, - ущент палиці разлетелися. Схопилися вони тоді врукопаш, хто кого здолає - по праву сабоніше. Скелі кришилися, гори крізь землю провалювалися, від дерев друзки летіли, у небі блискавки блискали так громи гриміли, так боровся дракон проклятий із Кременем-Легінем. Боролися вони, боролися, поки знесилилися, і повалилися додолу від утоми великої. Та так вони розгарячилися, що з пащі дракона виривалося полум'я синє, а з вуст Кременя-Молодця зелене полум'я. Лежать вони так, ледве дух перекладають і раптом бачать високо у синьому небі сокола сизого. Як углядів його змій, закричав що є сили:
Сокіл, злітай На річку Дунай, У бочку найкращої Дзьобом могутнім Воду принеси, Полум'я погаси.
За непослушанье Чекай ти покарання:
Рід твій розтрощу, Життю вирішу Соколов, синиць Та всіх інших птахів.
А сокіл кружляється над ними як ні у чому не бувало. Тоді Кремінь-Молодець попросив його ласкаво:
Ех, соколик мій, Води ключовий Притягни скоріше Так вогонь залий, Напайки мене, Прохлади мене, Будуть люди раді, Та тобі у нагороду Дам я, за законом, Падло дракона. Ти злітай, моє світло, Буде тут обід Соколам, синицям Та всім іншим птахам.
Ринувся сокіл на землю, пошарив де пошарив і з'явився незабаром, несучи у пазурах глечик води студеної, джерельної. Утамував він спрагу добра молодця, побризкав його, освіжив,
Відчувши силу нову, підхопився Кремень, піднатужився, так як схопить дракона лютого, так як стукне про сиру землю - отут і кінець драконові прийшов. Покинули хмари небо ясне, показалося сонечко червоне, вітер на крилах своїх приніс полів пахощі. Вернувся Кремінь-Молодець до палацу, знайшов сестрицю свою, побрав її за руку й мовить:
- Тепер ідемо додому, лютий дракон вуж нас не зупинить. Пройшла дівчина кілька кроків, зупинилася й заплакала.
- Ох, братик, не можу я піти, покинувши тут братів наших нещасних.
- Так де ж вони?
- У прірві глибокої. Дракон покалічив їх так кинув туди. Спустився Кремень у прірву й незабаром виніс на руках обох братів. Бідолахи тримали у руках відрізані ноги й були бліді й худі, життя ледь у них тепліла. Поклав їхній Кремень на траву зелену, оглянувся окрест та й направився прямо на схід. Ішов він, ішов по горах, по долинах, по лісах дрімучим, по високих кручах, і ось зустріла йому у шляху бабуся.
- День добрий, бабуся!
- Здраствуй, добрий молодець! Куди шлях тримаєш?
- Шукаю я мертву так живу воду.
- Багато отут джерел усяких у цій долині, так нелегко буде знайти мертву й живу воду; майже у всіх джерелах вода отруєна. Сіл Кремень так задумався. Та отут джерело, і там ключем вода б'є, а як же довідатися, яка цілюща? Не спробуєш адже: благо потрапиш на гарну, а раптом вип'єш отруту й з життям розстанешся?
Ходить Кремень по цій долині, усе поглядає на джерела й раптом набрів на квіти. Став він рвати їх, зібрав великий букет і повернувся до джерел; побрав та й занурив у воду кожного джерела по квітці. Саме вистачило йому всіх квітів зібраних. Повернув назад Кремінь-Молодець і дивиться: усюди квіти зав'янули, захиріли. Тільки у одному джерелі квітка розпустилася пущі колишнього, а у іншому коріння у землю дав. Наповнив він два глечики водою із цих джерел та й пішов, не оглядаючись. Потім приклав він братам відрубані ноги, побризкав мертвою водою, і срослись ноги, а коли побризкав живою водою, то встали хлопці, як ні у чому не бувало. Щастю їх не було кінця. Обнялися вони, розцілувалися та й пішли всі четверо додому. Як після ночі темної й холодної світло зорі й сонячне тепло пожвавлює всі окрест, так повернулися у душу матері любов і щастя, коли побачила вона дітей своїх. Стали вони жити-поживати так добра наживати. У кожного ез їх був свій будинок, свій стіл, і жили вони так щасливо й мирно багато років, а може, і зараз живуть, якщо не померли.