Алистар Фет-Фрумос

11-09-2016, 13:26 | Молдавські казки

Мабуть, трапилося це колись, а коли не було б, те люди у миру не казали б.

Не на небі, на землі, у якійсь долині, у одному селі жили-минулого старий з бабою, так такі старі, що ледве вже волочили за собою вантаж років своїх. Надією й опорою їх у ті часи був єдиний син Алистар. Старі доживали вуж останні свої дні й, перш ніж попрощатися з білим світлом, покликали до себе сина й дали йому останній наказ:

- Алистар, дорогою, як проводиш нас у останню путь, пошукай у пучку василька, що за балкою, зелена стеблинка й понюхай його три рази.

- Добре, батько й мати, виконаю, - промовив Алистар. Зі стогонами й плачемо проводив він батьків до могили, а коли вернувся додому, відшукала зелена стеблинка у пучку василька. Був він менше й тонше голки, але ледь тільки понюхав його Алистар один раз, - умить відчув, що сили у ньому прибуло втроє, понюхав другий раз - ще стільки ж сил додалося, а доторкнувся до нзму втретє - могутня кров забилася у його жилах. Та про що б не подумав юнак, усе негайно оживало й з'являлося перед його поглядом. Працював Алистар не покладаючи рук, але Усе-таки не міг проміняти бідність

Свою на достаток. Та одного чудового дня розв'язав він відправитися по білу світу: либонь щастя йому посміхнеться. А коли побрів він, то брів-брів, поки не прийшов до якихось хоромам. Звідки було знати йому, що це за хороми л кому вони належать? Обрадуваний, що зустріло йому, нарешті, житло, постукав він у ворота й негайно побачив перед собою етрашнющего змія-дракона.

- Добрий день, - проговорив подорожанин.

- Здраствуй, - відповідає дракон.

- Не чи найдеться, змій, роботи у твоїх володіннях, хоч у дворі? - запитав Алистар.

- Як же, мені дуже потрібний слуга. Входь.

Увійшов Алистар у двір і побачив тут безліч комор, хлівів - усе, що покладається мати багатому панові. Змій же прийнявся відразу повчати його, як і що він повинен робити, а про себе усе думав: скоріше б вечір, щоб прикінчити подорожанина й з'їсти. За роботою непомітно підкралися сутінки. Звідкись е полів вернувся драконів син; сівши за стіл, усе поїли, а незабаром відправилися спати по різних кутах. Синові своєму дракон послав на одній призьбі, укривши його червоною ковдрою й поставивши поруч запалену свічу, Алистара ж уклав на іншій призьбі, накривши його ковдрою чорним, як сама земля. Свічі йому він не запалив. Став батрак ворожити про себе: "Що надумав цей страховиська-дракон? Ясно, що не даремно він намагається". Не спиться Алистару - усе думає він, а змії тільки прилягли - відразу захропли так, що вікна затремтіли. Ворочається наш молодець із боку на бік, але всі дарма: ні на хвилину не може зімкнути око. " Ляжу-но я на місце драконова сина", - розв'язав він. Та, раз вуж надумав таксі, піднявся швидко, наблизився до призьби сина змії, підняв його легенько на руки, - а той і не шелохнется, - і уклав на своїй призьбі, прикривши чорною ковдрою. Потім улігся на місце змеева сина, і відразу здолав його сон.

Ніч сховала за вершини пагорбів срібний лик місяця, начебто прагне, щоб зміїв сон був глибше й спокійніше. А коли зовсім опустився місяць за пагорб, старий дракон пробудився від сну. Схопив він важкий кинджал і вийшов у двір. Ось і призьба, де він уклав Алистара. Зметнувся кинджал у повітрі, і джжик! джжик! - відлетіла голова сплячого. Не відав змій, що вбив сина свого. Та й звідки було знати йому, коли була така темрява - хоч очей виколи. Потім старий дракон розвів у печі жаркий вогонь і усе підкладав дров, щоб встигнути зажарити свій видобуток до зорі. Алистар же скам'янів від здогаду, що усе це повинне було статися з ним. Підхопився швидко на ноги, схопив свічу й - фью! фью! - задуває її, а вона не гасне; тоді він її об землю, але не може не кинути, не згасити. Не відстає свіча від руки й не гасне, а усе яскравіше розпалюється. Побачивши це, побіг Алистар ладь, тільки п'яти заблискали. Біжить, квапиться, а свіча шлях йому висвітлює. Коли змій отямився й подивився вдалину, побачив він не зірку падаючу, а свічу, що біжить, розгнівався й закричав:

Агов, свіча моя, свіча, Не губися ти у ночі, Відвертай-но краще у будинок -Гостюючи яскраво освіти.

А свіча усе віддаляється й віддаляється. Тоді повернувся старий дракон до будинку так як закричить у сказі:

Е-ге-Гей, син драконів, Сну тяжкого скинь окови Та біжи, біжи скоріше За свічею своєї!

Але як міг відповісти йому син, якщо був убитий? Шукає його дракон у будинку, у дворі, кличе всюди, так даремні старання. - Положука я спершу Алистара на рожен, а потім приведу вогник-свічу, - промовив змій і, схопивши тіло мерця, направився до печі. Іде, квапиться й біля печі раптом довідається лик сина свого. Відкрилося йому, нарешті, що він накоїв. Схопивши кинджал, погнався він за свічею, за Алиста-Ром. Закружився, як перевертень, і всюди, де ступав, скелі із громом розтрощував, дерева з коренем виривав, землю у безодню занурював, Та ось усі ближче й ближче він до втікача, - начебто тьма хмар насувається на Алистара. Той же встигнув до-бігти до великої ріки, широкої й глибокої, кинувся у неї з ходу й поплив. Уже Алистар був на тому бережу, а дракок тільки підбігав до води. Підбігши ж, зупинився, тому що не вмів він плавати, і став кричати так проклинати Алистара:

Еге-Гей, пес Алистар, Це ти свічу стягнув, Сина мого вбив! Алистар же з того берега йому у відповідь:

Угамуй, драконів пес! Станеш поминати про зло, Зле буде й тобі! Повернув змій геть, а Алистар пішов так пішов по стежці нехоженной, квітами прикрашеної, по траві колосистої. Идучи так, ні-ні поглядає він на свічу й прагне задути її, - а вона усе яскравіше розпалюється; пробує згасити полум'я рукою, - воно світиться й руку не палить; наближає його до себе - сорочка не загоряється, - таке вуж полум'я було у тієї свічі: палити не палило, запалювати не запалювало, а світити світило.

Поклав Алистар свічу у торбинку і йде собі далі.

Шагаючи так по стежинках так по доріжках, добрішав Алистар до хором якогось пана, де й знайшов пристановище. А пан той, упевнившись, що він - юнак роботящий і тлумачний, зробив його старшим над конюхами. Виділив йому комірку, як іншим слугам, і став молодець жити там так наймитувати. Усе йшло своєю чергою, так вишукався серед конюхів зла людина.... Одного разу прийшов він до пана з такими словами:

- Ти, вірно, і не знаєш пана, чому намедни похвалявся Алистар?

- Коли скажеш, буду знати.

- Говорив він... е...е... що, коли побажаєш, приведе тобі драконова коня.

- Драконова коня? Клич-но його до мене... Побіг конюх, не пам'ятаючи себе. від радості, знайшов Алистара, і той став перед паном...

- Приведи мені драконова коня. Не приведеш, голова твоя буде там, де зараз твої п'яти.

Робити нема чого, поклонився Алистар панові низько й відправився у шлях. Іде він, іде цілісінький день, пройшов більшу частину шляху й близько напівночі добрався до драконових хором. Тихенько наблизився до стайні, пройшов усередину, а кінь, як учуяв його, заіржав оглушливо три рази. Незабаром після цього почулося: топ! топ! топ!..- те дракон біг до стайні з вогнем у руці. Алистар присів, прокрутился на одній пятке три рази навколо себе, звернувся мухою й полетів під дах стайні.

Оглянув дракон усі кути, пошарив під яслами, обшукав усі навколо

Стайні - нікого. Заспокоївшись, пішов у будинок. Алистар же вилетів з-під даху й праг уже схопити коня, так не отут-те було, - упертий кінь не дається у руки й ірже усе голосніше.

Знову прибіг змій з вогнем, оглянув усі навколо, обшарив кожний кут стайні усередині й зовні, і знову - живого подиху не чує.

- Тьфу, щоб тебе собаки згризли, чортовий кінь, що даремно іржеш,

Спати не даєш? - розлютив змій, схопив здоровенний дрюк, що попалася під руку, і ну перераховувати ребра бідному коневі!

- Спробуй заіржати ще раз, - коли повернуся, шкіру спущу.

Пішов змій у свої Спокої, а коли встановилася тиша, вилетів знову Алистар з-під даху стайні, обернувся людиною, наблизився до коня, - а той більше не іржав, - вивів його у двір, осідлав і... змій у будинку почув, як віддалявся кінь разом з Алистаром.

Розлютований, пустився він щодуху за ними у погоню. Алистар же, молодець, знай собі жене коня, поганяє, але й чудовисько-дракон не відстає. Тільки встигнув Алистар переплисти більшу ріку, як змій добіг до берега. Побачивши, що кінь під Алистаром уже на підйомі, закричало чудовисько що було сил:

Еге-Гей, пес Алистар! Це ти свічу стягнув, Сина мого вбив, Доброго коня позбавив!

Алистар йому у відповідь:

Угамуй, драконів пес! Будеш поминати про зло, Не зносити голови й тобі! Повернув змій назад, кусаючи собі руки від досади й злості. Алистар же полетів швидше вітру до володінь хазяїна. У порога розпріг він коня, передав його хазяїнові, а той був так задоволений і рад, немов піймав самого бога за бороду.

Але давно адже відомо, що зайця хортиця підстерігає, над ховрашком шуліка - у небі літає, а зло добро зі світла сжи-еает.

Не було спокою Алистару, знову конюх-навушник пішов до пана й заявив:

- Пан, багатий ти, сильний і багато знаєш, а що навколо діється й що робиться, до слуху твого не доходить.

- Що ти прагнеш сказати, говори ясніше.

- Намедни похвалявся Алистар: коли побажаєш, драконову кушму тобі притягне.

- Клич його сюди.

Покликали Алистара, і пан наказав йому:

- Принеси мені драконову кушму, не те голова твоя буде там, де зараз твої ноги.

Промовчав Алистар і знову відправився у шлях-дорогу, тому що знав: коли, не барячись, не відправитися, розлютиться пан так, що не минути лиха, забудеш і те, звідки ти родом.

Ішов він ішов, а як став підходити уводити, увести до ладу драконову двору, побачив над собою

Хмари чорні й грізні, піднялася страшна бура, і полив такий дощ, якого не довелося йому бачити ні до того, ні після. Угорі грім і блискавка простромлювали й батували хмари, унизу води борознили землю.

Але молодець прейшов і крізь ураган, і крізь дощ, а біля драконова двору прокрутился три рази навколо себе, обернувся кішкою й прийнявся нявкати і проситися у будинок. Дружина драконова кричить чоловікові:

- Вставай-но, прокинься, мабуть відкрий двері, не те дощ заллє бідну кішку.

Піднявся змій з небажанням, тільки дверей відчинив, кішка - шарк! прошмигнула у будинок і - до грубки. Змій повернувся, глянув кішці у очі так як закричить:

- Це Алистар! Ага, попався ти мені, нарешті!

- Що з тобою, чоловік, ти, мабуть, зовсім з’їхав з глузду, не чи заманулося тобі вбити таку красуню-кішку?!

- Я його по очах довідаюся. Це Алистар обернувся кішкою.

- Лягай-но й викинь із голови мара.

Коли змій заснув, кішка тихо-тихо підкралася до нього, як уміють підкрадатися кішки, і потягнула з-під голови кушму. Тягне-Потягне, так зрушити не може. Обернулася тоді кішка людиною, але ненавмисно зачепила змія, той прокинувся вмить і негайно схопив його.

- Говорив же я, що це Алистар. Вставай, зміюка, затопи пекти, нині нам їсти що зажарити на вечерю.

Затопила зміюка пекти, а потім оглянули вони Алистара й побачили, що він так худий - шкіра так кістки.

- Е-Е-Е, так отут і засмажувати нема чого, - говорить змій. - Гаси вогонь, будемо його спершу відгодовувати.

Та прийнялися вони годувати. його коржами з добірного зерна, горіхами так солодким молоком. Алистар поправлявся, мужнів, а через місяць так розтовстів, що замість очей виднілися одні щілинки.

- Ось зараз саме час посадити його на рожен, - радів змій. - Зміюка, затопи пожарче вогонь у мідній печі, а я піду покличу гостей. Сказане - зроблене. Зміюка затопила мідну піч, загострила її докрасна, поклала на припечек лопату, покликала Алистара й говорить йому:

На лопату вставай, У піч полазай! Алистар побрав і встав на лопату ногами.

- Лягай! - кричить йому зміюка.

Сідає тоді Алистар на край лопати, звісивши ноги.

- Тьфу, недотепа, лягти на лопату не вміє.

- Звідки мені вміти, коли ока мої зроду не бачили ні лопати, ні печі. Покажи, як треба лягти.

- Злазь! - заволала зміюка, влізла на лопату, лягла на спину, витягнула ноги, руки уздовж тіла, а Алистару тільки того й треба. Ледь уляглася зміюка зручніше, він - хвать лопату! - і у одну мить зажбурнув зміюку у самий глиб печі, петом - тррах! - прикрив гарненько заслінкою.

Алистар же схопив кушму змія й - геть. Крокує собі, наспівує, а у цей час змій, задоволений, вертається з гістьми додому, саджає їх за стіл і направляється до мідної печі. Коли відкрив він заслінку й побачив зміюку, його ледве удар не вистачив. Побрав він кинджал і погнався за Алистаром. Мчався він з бистротою блискавки, з очей іскри сипалися, пара йшла з ніздрів, дим валив з вух, і всюди, де ступав, гори у безодню занурював.

Коли дракон добіг до ріки, Алистар уже ховався вдалині. Розгнівався

Змій, закричав:

Еге-Гей, пес Алистар! Це ти свічу стягнув, Доброго коня позбавив, Сина мого вбив, Кушму ладь потягнув Та змієві у печі спік! Алистар обернувся й у відповідь йому:

Угамуй ти, драконів пес, Поминати станеш про зло, - Не зносити голови й тобі!

Потім не поспішаючи побрів до хазяйських хоромам. Віддав панові кушму, але не встигнув відпочити з дороги, як знову пан кличе:

- Коня мені привів, кушму приніс, а тепер самого змія прагну.

Перш ніж відправитися у шлях, знайшов Алистар у дворі панському сокирку, ножівку, долото, струганок, затички, склав усе це у мішок і побрів. Біля змеевих хором обернувся, він старцем з бородою до колін, із сивою головою. Як підійшов до змеевим воротам, прийнявся людей зазивати:

- Хазяї ушановані й люди знатні, кому потрібні бочки, нехай до мене підійде. Майструю я діжки так барила для вина, і більші бочки найдуться у мене.

Змій, як почув, покликав його до себе у двір, і домовилися вони, що бондар змайструє йому кілька нових барил, а інші - підправить. Прийнявся майстер бондарювати й за кілька днів спрацював таку дубову бочку, що око від неї не можна було відірвати. У змія від радості серце застрибало у груди, як побачив, які бочки виходять з-під рук майстра.

- Ну, тепер уже не будуть протікати мої бочки, - говорить він бондареві.

- Не будуть протікати, коли ти допоможеш мені яке у чому, тому що старий - я, погано бачити став і не можу побачити всі дірочки, щоб рогозом їх забити.

- Що ж мені робити, дід?

- Залазь у цю бочку, оглянь її: чи немає де просвіту між клепками. Вліз змій у бочку, оглянув усі клепки від першого утора до останнього, але не знайшов жодного просвіту.

- Ні, дід, клепка у клепку ввійшла - так добре вони покладені й обстругани.

- Перегоди-но, тепер я прикладу ще днище, оглянеш, чи Добре підійшло. Приклав Алистар одне днище, приклав інше.

- Видне що-небудь?

- Ні однієї дірочки.

- А ти надмися, приклади силу, перевіримо, міцна чи бочка. - Змій надувається, розпирає бочку.

- Сильніше! - кричить майстер.

- Уф, уф, уф...- чується з бочки.

- Надувайся, як тільки можеш, приклади міць! - Жоден обруч не мерзнув, жодна клепка з місця не зрушилася на бочку. А змій кричить уже:

- Немає більше моєї сечі!

- Ну, так ухвалюй роботу на здоров'я.

Зрозумів змій, що потрапив у руки до Алистару, але з бочки вилізти не може. Та покотив Алистар бочку, а у ній, як білка у колесі, вертівся змій, відбиваючи собі те боку, то головою про днище вдаряючись. Так котив Алистар змія до самого порога баринова будинку.

Як почув пан, що Алистар вернувся, вийшов у двір, хвилюючись і дивуючись, тому що з тих пір як жив, чув про драконів, але бачити не бачив.

- Алистар, вибий скоріше днище, я на нього глянути прагну.

- Ні, пан, якщо відкрию бочку, прикінчить він нас усіх.

- Зроби тоді отвір, не терпиться мені глянути на нього хоч одним оком.

Алистар побрав свердел, просвердлив отвір, і, як тільки пан приклався до нього оком, змій потягнув у себе повітря, а з ним і пана у дірочку, як нитку, так що від того й сліду не залишилося.

- Ось тобі, - сказав Алистар, - змія праг, на смерть налетів. Підняв Алистар бочку й кинув на купу дров, що найшлися у дворі, підпалив їх і згоріли змій з паном, навіть попелу від них не залишилося. Позбувся, нарешті, Алистар від змія, позбувся й від пана й втомлений, як був, відправився у свою комірку відпочити. Ледь відчинив він двері, - свіча, що горіла увесь час, заколихалася раптом зі сторони убік, запалала яскраво й, начебто у казці, перетворилася у дівчину, молоду й таку прекрасну, що хоч стій увесь день і дивися на неї.

- Скажи, мила, хто ти й тому так. мучишся: ходити не ходиш, говорити не говориш, а тільки гориш увесь час, сама, вірно, не відаючи, тому.

- Дорогою Алистар Фет-Фрумос, скінчилися тепер мої страждання, ти позбавив мене від них, убивши ненависного пса-дракона.

Та прийнялася дівчина розповідати, як украв її змій, бажаючи зробити дружиною сина свого, але вона не давалася, і тоді змій прокляв її: скільки буде він жити, стільки буде вона свічею, що горить безупинно, але нікого не зігріває й нічого не запалює.

- Та так було б багато років, коли б не було на світі тебе, і не розчаклував би ти мене від змеевих чарів.

Алистар обійняв її, поцілував, скликав усіх людей у окрузі, і зіграли вони весілля, так яке весілля!

Багато людей зібралося там - бенкетували так веселилися, був і я серед них, пив-їв, не пам'ятаю скільки. Може, і сьогодні справляв би разом з ними весілля, якщо б не довелося вам казку казати про те, що приключилося з Алистаром Фет-Фрумосом.

Зараз ви читаєте казку Алистар Фет-Фрумос