Мабуть, трапилося так колись, А коли не було б, по світлі Не казали б казку цю.
Жив колись чабан, і було у нього троє синів. Побудував він під пологом лісу загін для овець і пас там овець цілий рік. Трохи нижче, у самому серці кодр, жив Гевеун-Велетень - мерзенний і страшнющий змій, не мабуть би його ні у сні, ні наяву.
Ранками, коли пробуджувалися птахи, і вечорами, коли з долини тягло прохолоддю, Гевзун-Велетень гикав і кричав чабанам, що були у загонах:
- Мей, чабани, луні-хе-хе, Женете-но овець до мене, У трави колосисті, У ліси тінисті!
Але всі чабани знали, що за ласкавими словами таяться страшні справи. Та ніхто йому не відповідав, і ніхто не йшов.
Скільки раз чув чабан гикання й слова велетня-змія, стільки раз повчав своїх синів:
- Боронь боже кого-небудь із вас відповісти змієві - йому тільки того й над: розпрощитеся назавжди й з вівцями, і з життям своєї. Ніхто з тих, хто відповів йому або пішов з оврами у ліс, не урятувався.
Хлопці прислухалися до ради батька. Так ішли роки. Прийшов час, і старий чабан умер. Залишилися сини його у стійбище одні. Набивали у діжки бринзу, клопотали по господарстві, як колись батько, одним словом, справлялися зі справами. Одного чудового дня пішли старший брат із середнім на ярмарок. Купили, чого прагли купити, так, видне, розпиваючи магарич, перехопили малість.
Ідуть, валандаються зі сторони убік, усі камінчики перехарчували на дорозі. Як підходити уводити, увести до ладу куреню, гарний настрій так опанував ними, що стали вони у весь голос виливати, що було на душі, так похвалятися. Коли добралися до стійбища й прийнялися було за справу, почули раптом:
- Мей, чабани, ех-хе-хе, Женете-но овець до мене, У трави колосисті, У ліси тінисті!
- Давай відповімо йому й поведемо овець, - говорить старший брат.
- Давай: хто його знає, може, і неправда те, що говорив нам батько, підемо, подивимося, - у відповідь йому середній.
- Брати мої, отямитеся, загинемо ми всі, - спробував відговорити їх молодший.
- Заткни ковтку, мей, що ти розумієш? Малий ще повчати нас.
У цей час заклик змія почувся ще раз. Старші брати, як почули, піднялися на ноги й у весь голос закричали:
- Юшку-Ух-Ух, Гевеун, Чуємо ми твої слова, Так не бачимо ніколи! Її встигнули вони перевести подих - Гевзун отут як отут:
- Здрастуйте, хлопці.
- День добрий.
- Це ви мене кликали? - Хто ж інший?
- Тоді підемо із мною на пасовище, у ліс. Так спочатку заріжте вівцю - боляче голодний я.
Зарізали парки вівцю, накололи м'ясо на рожен, розвели вогонь, а як утворювалися вугілля - поклали м'ясо жарити. У два-три ковтки проковтнув велетень вівцю разом з костями, а потім повів хлопців з отарою овець у свій ліс. Пасовище там було відмінне, так не на користь і не на радість собі пасли хлопці овець. Змій-Страховисько з них око не спускало й щодня змушував засмажувати по три вівці. Так що у хлопців серце боліло, бачачи, як пішов порохом їх і батьківська праця.
Абияк, із гріхом навпіл, мирилися вони зі своїм лихом. Так страховиська не дав їм спокій на цьому. Одного чудового дня розвів він жарке багаття, підвісив казан і, коли закипіла вода, кинув у казан старшого брата, зварив його й з'їв. Потім з'їв і середнього. Черга була за молодшим, і той, бідолаха, світла білого не взвидел від страху й жаху. Передчуваючи лихо, погнав він овець на пасовище й став там думати-ворожити, що робити, тому що велетень ось-ось схопить його своїми руками. Не знайти б йому рішення, якщо б не виявилося у отарі ясновидющої ягнички, яка, зачувши смятенье хазяїна, прийнялася бекати й метатися та й відбилася від отари. Хлопець, помітивши негарне, запитує її:
- Що приключилося, миоара, що не пасеться тобі?
- Хазяїн, хазяїн, чую я, підстерігає тебе більша небезпека. Гевеун-Велетень надумав і тебе прикінчити. Так не втрачай мужності, не засмучуйся. Поміть: Гевеун, після того, як поставить казан на вогонь, відразу засинає. А ти підклади дров у вогонь і, коли вода закипить, вилий її велетневі між око. Відомо: не із чого іншого, як із самого малюсінького зернятка пускає дерево коріння у землю й тягне до неба галузей.
Так і хлопець, заспокоєний миоарой, став сподіватися на своє рятування, і додалося у нього сил. На інший ранок велетень заснув у багаття, хлопець же
Став напоготові у казана. Коли вода закипіла, він обережно зняв казан і - бултих! - вилив киплячу воду велетневі між око й засліпило його. Підхопився Гевеун - бурхливий вогонь, і був він страшніше скаженого собаки або потривоженої гадюки, - закрутився, як перевертень, так дарма. Потім наблизився до загону, сів на горбок і велів хлопцю доїти овець. Тому й невтямки, у чому справа, а велетень запитує:
- Ну, готовий овець заганяти?
- Так, - відповідає.
Тоді Гевеун кинувся закривати хвіртку загону, однієї рукою тримає хвіртку, іншої - обмацує овець і випускає по одній, щоб схопити хлопця. Але й хлопець був не з тих, що ликом шиті. Підкрався він до великого барана, заліз йому під черево, вцепився руками у вовну й непомітно проскочив. Упустив велетень хлопця. Тепер уже знав він напевно, що нічим йому його не спокусити, не роздобути. Той буде тільки насміхатися й знущатися з нього. Піднявшись у весь свій височенний зріст, прийнявся велетень каятися:
- Дорогою ти мій, хто напоумив тебе на таку хитрість - добре придумав, а якщо ти сам догадався, і того краще. Немає у мене сил тримати тебе поруч себе й, якщо розв'язав ти йти на всі чотири сторони, побери це кільце - буде пам'яттю тобі про Гевеуне-Велетні.
Хлопець, на чуючи лиха, підбіг, підібрав кільце й одяг його на палець. А Гевеун як закричить:
- Колечко, колечко, де ти?
- Тут, тут! - відповідає кодьцо (воно було ке простої, а чарівне). Тоді велетень - хлоп! хлоп! хлоп! - потупав своїми ножищами туди, звідки чулася відповідь, потім знову закричав:
- Колечко, колечко, де ти?
- Тут, тут, - відповідало кільце, і хлопець відчув, що сам собі надяг мотузку на шию.
Гевеун носився з розпростертими руками, щоб схопити хлопця, і усе кричав:
- Колечко, колечко, де ти?
- Тут, тут! - відповідало кільце пряме під носом велетня.
Тоді хлопець обхопив кільце, намагаючись зняти його з пальця. Але воно не знімається, не дається ні у яку. А велетень - усі ближче й ближче.
Схопив тоді хлопець його зубами - дарма намагається. Бачачи, що іншого виходу ні, витягся він ніж, що носив У
Пояса, поклав руку на зруб колодязя, що був поблизу, і-Та - хрускіт! - відрубав палець із кільцем і кинув у колодязь. Велетень же знову кричить:
- Колечко, колечко, де ти?
- Тут, тут! - відповідає кільце з колодязя.
Розсерджений Гевеун-Ненажера - бух! - кинувся головою вниз у колодязь і, виючи, летів у нього, Доки на стукнувся головою об дно. Наковтався він там води, став захлинатися й усе намагався вирватися назовні, поки не випустив дух.
Хлопець, упевнившись, що велетень-громадина віддав кінці, вліз на його п'яти, що стирчали з колодязя, і затанцював від радості. Потім зібрав свою отару овець і погнав їх у код-ри. Коли був він уже під тінню кодр, наздогнали його інші чабани. Розповів він їм, що з ним приключилося, - тоді й інші чабани насмілилися повести овець у кодри. Спочатку йшли вони з побоюванням, потім побудували собі загони на багатих і гарних лісових галявинах і стали там пасти овець. Може, і донині пасуть їх, якщо не вмерли.
Царство змія
Народився я не у ті казкові часи, а пізніше, коли дівчини з Турлуешт носили казки у фартухах. Одного разу простягнув я тихенько руку й - хвать! - украв одну з них. Ось і кажу її вам.
Жили-Минулого колись чоловік із дружиною. Час встигнув оселити гіркоту у їхні серця й звалило багато ваги на їхні плечі, але найбільше засмучувало їх те, що не було у них сина або дочки - підтримки й захисту у важку хвилину. А вони вже почували наближення своєї осені. Гірка доля випала бідним, так ось що якось приключилося. У один прекрасний ранок брела дружина по росі на вершину пагорба зустрічати схід сонця й від цього зачала. Незабаром народила вона дитину - гарного, здоровішого - і радості батьків не було кінця.
Пройшов день-інший, і думає людей: пора й кумів кликати, крестини справити й ім'я дитині дати. Але всі, кого він не запрошував, не прагли йти у куми. Занепокоєння усе більше охоплювало будинок, де народилася дитина.
Якось пізнім вечором, коли всі вже спали, бідна людина ворочалася з боку на бік, усе не міг зімкнути око, охав так зітхав:
Ох, ох, мої лиха, Тяжкі мої лиха, Ніхто їх не чує, Ніхто їх не бачить, Ніхто їм не вірить.
Тільки встигнув проговорити!.. - бах! - хтось смикнув двері й ввалився у будинок:
- Вечір добрий.
- Добрий.
- Почула я, людей, про нестаток і лиху твоєї: начебто не можеш знайти кумів, щоб ім'я дитині дати, і ось прийшла допомогти твоєму горю.
- Милості прошу, але хто ти?
- Смерть.
- Та чому ж ти прагнеш скріпити кумівство?
- Як чому?
- Невже не знаєш, що куми приходять не з порожньою рукою, - потрібне дитину обдарити чим-небудь, щоб він ріс так мужнів.
- Коли так, поберу його із собою.
- Мабуть ладь із мого будинку, страховисько, і щоб не чув я мовлень твоїх. Уже коли не знайшов я кумів дотепер, то знайду надалі, а тобі не віддам дитину.
Побрела смерть ладь, людина ж вийшла у двір (а справа була ясної вночі, у повню), сів на призьбу й прийнявся знову голосити так зітхати:
Ох, ох, мої лиха. Тяжкі мої лиха, Ніхто їх не чує, Ніхто їх не бачить, Ніхто їм не вірить.
Почула його плач і стогони місяць і спустився з небесного царства на землю, зупинилася перед будинком нещасного, посрібливши вмить і двір, до будинок, і стежку. Стала перед ним, поклонилася низько до землі й запитує:
- Не чи завгодно тобі, хазяїн, побрати мене кумою? - А чим ти можеш обдарити нашої дитину?
- Красою й багатством, що на мені. Подивилася людей на неї, подивився й так говорить:
- Твоє багатство ніч з'їдає, врода - із сонцем зникає.
- Коль не дружний ти з добром, залишайся зі злом, - промовив місяць, у мить ока піднялася на своє місце а небі й направилася до заходу. А людина знову прийнялася оплакувати свою долю. До самого сходу сонця усе голосив:
Ох, ох, мої лиха, Тяжкі мої лиха, Ніхто їх не чує, Ніхто їх. не бачить, Ніхто їм не вірить.
Розвидніло. Сонце повільне виплило через вершину холка й побачило не росу на листах трави, на квітах польових, а струмки зліз, що лилися з очей бідної людини. Та тоді покотилося воно по верхівках дерев, по верхівках дібров до самого будинку, де було немовля.
- З добрим ранком, людей.
- Дякую.
- Тому ти зустрічаєш сльозами моє сходження на небо?
- Ох, ясновельможне сонце, як мені не плакати, коли не можу знайти хресного батька, щоб обдарив моєї дитину чим-небудь і дав йому ім'я.
- Не чи прагнеш ти мене побрати хресним батьком?
- А чим ти можеш обдарити мого сина?
- Золотом, що на мені, і красою світла.
-. Бути тому, - промовив - бідняк і повів сонце у будинок, і де воно ступало - яскраво усе висвітлювало, і де проходило - усіх навколо золотило. Наблизилося сонце до колиски дитини, провело пучком променів по його особі, розбудило від сну, після побрало на руки, ніжно доторкнулося вустами й, як покладено за звичаєм, викуповувало його, але не у воді, а у свої ж променях, теплих так ласкавих, потім протянуло його біднякам:
- Поберіть вашого сина Фет-Фрумоса, нехай виросте легінем сильним так здоровішим і буде вам допомогою й опорою на старості років. Поклонилися чоловік і дружина сонцю, віддячили, як уміли, за таку радість. Воно ж, попрощавшись із ними, знову стало шлях тримати від одного краю землі до іншого. А чоловік із дружиною стали жити-поживати у своєму золоченому будинку.
Фет-фрумос мужнів, ріс сильним так гарним, і батьки не могли на нього нарадуватися, так він їм був доріг. Прийшов час, і син став ходити на полювання, спочатку у місця, що ближче, потім і у віддалені. Якось раз відвертав він з полювання з багатим видобутком, батько йому й говорить:
- Син дорогою, дозволяю тобі обійти хоч усе біле світло уздовж і поперек, тільки границю змеева держави не переступай.
- Тому, батько?
- Усі, хто переступив його границю, назад не повернулися. Фет-фрумос хаживал з тих пір на полювання всюди й, вертаючись додому, завжди обгинав змеево держава, - не тому, що був він боязким, а щоб не засмучувати батьків своїх, не праг змушувати їх чекати й турбуватися про нього. Одного чудового дня розв'язав він відправитися на полювання у місця більш віддалені, і - чи довго, чи коротко йшов він крок за кроком, - попався йому на приціл заєць. Джжнк! - полетіла у нього одна стріла, - джжик! - інша слідом, закульгав заєць на одну ногу - ось-ось молодець його схопить... але кульгавий заєць знай собі перевалюється з боку на бік, так біжить, що пил стовпом піднімає. Фет-фрумос - за ним, заєць віддаляється й мисливець теж. Отямився Фет-Фрумос у самому серці змеева держави. Зайця й сліду нема, - перед ним, на узліссі лісу, між дерев, видніється терем, так такий прекрасний, що око не відвести.
Наблизився Фет-Фрумос і бачить: вікна, двері навстіж розкриті, а навколо - нікого, ні однієї живої душі не чутно й не видне. Переступив він поріг, і запах смаженого м'яса, плацинд і різних інших страв ударив йому у ніс, хвилюючи апетит. Переступив інший поріг - бачить на столах усілякі страви, наповнені чаші. Коли це був не рай, близько до раю зто було. Фет-фрумос, голодний, як вовк, усі б очима так і з'їв, так без будь-чийого ведена якось не по собі було йому ось так, відразу, сісти за стіл. Став на поріг, оглянувся навколо - ні душі. Тоді розправив він груди молодецьку й крикнув:
- Мей, люди! Хто отут хазяїн, з'явися?
Крикнув так три рази підряд, але ніхто не здався. "Коли так, - розсудив він, - сяду-но я за стіл. Чому бути, того не минути, а голодним залишатися - не справа". Поїв він усього, чого душу побажала, уже підніматися через стіл зібрався, як раптом чує: топ! топ! топ! - хтось наближається. Фзт-фрумос тільки обернутися праг, як побачив перед собою чудовисько - потворне, виродливе: шия гвинтом, ніс калачем, волосся скуйовджені, зуби ощеренние. Як глянув на нього молодець, похолодів від страху.
- По чиєму дозволу ти отут бенкетуєш? - заволало чудовиська.
- Кого ж мені було запитувати, якщо навколо ні душі.
- Та тобі, недотепі, заманулося копошитися у моїй їжі?! - Ось уже не думав голодувати, бачачи перед собою стільки страв.
- Виходь-но на бій!
- На який?
- Який побажаєш.
Розвернувся Фет-Фрумос, розмахнувся мечем, щоб знищити змія одним ударом, так удар-те довівся у порожнечу, так що молодцю ледве було руку не вивернуло. А страховисько тільки посміюється - меч його не торкає й прохбдит крізь нього, начебто крізь тінь. Тоді Фет-Фрумос схопив шаблю, прокрутив її безліч раз над головою, щоб почикрижити змія й зрівняти із землею, так усі дарма: і шабля проходить крізь тіло чудовиська, як крізь дим. Томиться Фет-Фрумос, намагається щосили, а змій знай тобі посміхається так дражняться:
- Агов, безголовий молодець, ти, видне, з тих, хто прагне засліпити сліпого.
Дражнить його потвора й ", що ловлять вітер у кушму" і "водовозом із цебрами-решетами". Фет-фрумос землю готовий гризти від досади й злості.
- Га-Га-Га, хоробрий витязь, великі твої старання, так мала буде нагорода: борешся ти не з дурнем начебто тебе, а із самим драконом цього царства.
Та зрозумів Фет-Фрумос, що не здолати йому змія й даремно гризе його досада, даремно витрачає він сили. Відійшов він у сторонку, щоб віддихатися, а змій - хмара-хмарою, як насупиться так як ударить ногою об землю, стала нога вмить такий великий так товстої, одні тільки пальці - що пагорби.
- Охох-Ох, проклятий змій, - діву дався Фет-Фрумос, - ну й гора замість ноги у тебе виросла!
- Нею й роздавлю тебе, розтопчу й кості роздрібню.
У Фет-Фрумоса від страху волосся сторчма встали, кушма піднялася - довелося її на чоло натягати.
Труснув зхей правим плечем, зробив коло правою рукою - і у мить ока нею вже можна було стягти воєдино всі хмари небесні.
- Ох-Ох-Ох, вогнедишний змій, ну й руки ж у тебе!
- Як штовхну тебе ногою, а рукою схоплю й зімну у грудку, як мамалигу. Застиг на місці молодець від подиву й страху, а змій затрясся раптом, і
Голова його зробилася такий страшної й величезної, що наскрізь протикала небо.
- Мей, мей, ну й голова виросла у тебе!..
- Знімання нею тебе. - Та підняв він ногу, щоб роздавити молодця. Фет-фрумос витягнув кинджал і - рраз! - замахнувся, але, зачепивши ногу змія, кинджал розлетівся на шматочки, начебто про залізну гору стукнувся.
- Дарма захищаєшся, однаково роздавлю тебе ногою своєї, зімну рукою своєї, не урятуєшся й від гострих зубів моїх.
Фет-фрумос відступив небагато, змій теж зробив крок назад і говорить:
- Коли прагнеш урятуватися й піти живим з моєї держави, приведи мені Фрумоасу-Фрумоаселор, дочка пануючи держави садів, і тоді не тільки знайдеш волю, але ще й нагороду від мене одержиш.
Та розв'язав Фет-Фрумос відправитися на пошуки, щоб урятуватися від чудовиська, побачивши якого у нього від страху піджилки тряслися й серце стрибало у груди.
- У якій же стороні потрібне шукати її?
- На південь іди.
Та пустився він у дорогу-дорогу. Ішов так ішов по прикметах землі: по зірках на небі, по мерехтінню світлячків на пагорбах, Доки не добрішав одного чудового дня до вітряного млина.
У місцях тих дул страшний вітер, і крила млини вертілися так швидко, що їхнє не було видне. У входу на млин побачив він не кого-небудь, а старого мірошника, що укладав у мішки борошно, зігнувшись над ними у три погибелі.
- Доброї зустрічі, мірошник!
- Ласкаво просимо, молодець! - вітали вони один іншого: перший, пригноблений дорожніми негодами, другий - важкою роботою, і присіли на призьбу передохнути..
- Кому ти борошно мелеш?
- Мелю, дорогою мій, Фрумоасе-Фрумоаелор із царства садів.
- Правду говориш? - підскочив, начебто вжалений, Фет-Фрумос.
- Що це з тобою?
- Я туди шлях тримаю.
- У та держава? Побійся,, молодець, слів своїх і кроку, який робиш: щоб дійти до тих місць, потрібне пройти царство глибинне, скелями засіяне, царство гір, царство морів і ще безліч тридев'ятих держав, де ні подиху людського, ні птаха небесної не почуєш і не зустрінеш. Не вистачить людині одному життя, щоб дійти уводити, увести до ладу нього!
- А як потрапить туди борошно, що ти перемелюєш?
- Не люди її доставляють, тварини небесні переправяя ют. Два орли, як дві хмари, прилітають, захоплюють пазурами мішки й швидше блискавки несуться у царство садів.
Подивувався Фет-Фрумос такому чуду, але відразу подумав, що звідси тільки й зможе добратися до держави садів. Викликався він допомагати старому мірошникові витрушувати мішки, накладати й утоптувати борошно, зав'язувати їх. Старий же радий-радісінек був, що може на дозвіллі погладжувати свою бороду так ремствувати на прожиті роки. Тільки встигнув Фет-Фрумос винести два мішки з борошном у двір, як побачив: два гігантські орли, спустившись із небесної височіні, захопили по мішкові у пазурі й полетіли до півдня. Помалу загубилися орли у блакитній далечіні, і Фет-Фрумос, заслонившись рукою від сонця, довго проводжав їхнім поглядом.
Як прийшов час прилітати орлам іншим разом, Фет-Фрумос вліз у один з мішків. Старий же був підсліпуватий і нічого не помітив, - він побрав пучок конопельних стебел, висушених осіннім сонцем, звив мотузки, зав'язав Мішки й виніс їх у домовлене місце. Ось і орли знижуватися сталі, умить обхопили пазурами мішки й... - шш! шш! шшш! - відірвалися від землі й полетіли убік держави садів.
Зі свого мішка Фет-Фрумос чув тільки шелест крил так завиванье вітру. Через якийсь час один з орлів, тримаючись на лету з останніх сил, простогнав:
- Ох, братик, ось-ось випущу мішок.
- Тримай його міцно, ми летимо над морем-океаном.
- Немає сечі моєї, ноги тремтять, пазурі розтискаються.
- Так що зто з тобою приключилося, ніколи адже ти колись не скаржився на вагу ноші!
- Не знаю, що у цьому мішку, але тяжчай він, чому звичайно. Ох-Ох, ось-ось упущу.
- Коли так, протримайся ще небагато з останніх сил, а потім лети стрілою вгору й випускай мішок: поміняємося ними. Ти вцепишься у мій, я - з твій.
Так і зробили. Злетіли обоє стрілою вгору, випустили мішки й кинулися ловити їх. Так міняли вони важкий мішок кілька раз і долетіли до царства з більшим запізненням. Борошно, що там була, давно вся вийшла, печі охололи, і голод залишив уже від деяких людей шкіру так кістки. Як тільки орли привезли борошно, пекарі швидко стали топити печі, тісто місити й... у одному з мішків знайшли Фет-Фрумоса. У розпалі роботи так у поспіху змусили вони його дрова колоти й воду носити. Боляче квапилися цього разу пекарі й погано намагалися: хліба осіли у жаркій печі, не вийшли пишними так рум'яними, і був у них колір золи.
Фет-фрумосу веліли вони зскрібати з корит залишки тесту. Скачав він тісто, що відскреблося наостанку, у один хліб, поставив у піч, і випікся такий пишний так рум'яний коровай, що побачивши його серце раділо. Вийнявши теплі хліба з печі, пекарі віднесли їх у хороми, але там були облаяні й осміяні, тому що борошно-те вони всю витратили, а хліб не можна було у рота побрати. Тоді Фру-Моасе-Фрумоаселор піднесли на рушник хліб, випечений Фет-Фрумосом. Та так обрадувалася вона цьому хлібу.- не. тому, що голодної була, а тому, що навіть по великих святах не випікалося у них такого хліба.
- Пекар-Те хто?
- Слуга.
- Кличте його до мене.
Та стали кликати його до царівни, щоб вона віддячити його віддячила, обдарити обдарила й попотчевала. З'явився Фет-Фрумос і, думаєте, казці кінець? Як би не так!
Отож, пригощаючи його, побачила дочку пануючи, як у очах його промені сонця відіграють, морок-темряву розганяють, і серденько її затріпотіло, на особі посмішка заграла, у очах запалився жар любовний... і довелися вони по душі один одному. Сидячи на чолі стола, побачив старий цар по тому, як дочка Фет-Фру-Моса дякувала, обдаровувала так пригощала, що готова вона й корону царську віддати цьому пекареві.
Озлобившись, зробив він непомітно знак двом стражникам, і ті відразу поволочили Фет-Фрумоса у двір, пиная й сварячи, де й змішали його із землею. Смуток-Туга затуманила особу Фрумоаси-Фрумоаселор, болем нестерпної обпалило її серце, і, як була, убита горем, обливаючись сльозами, вийшла вона за ворота, де й побачила знівечене тіло Фет-Фрумоса. Зупинилася на мить,
Не у силах удержати горючих сліз і стогонів, потім побрела з важким серцем по стежинці до молодого лісочка. Присіла вона там, щоб утішити себе, так отут глянула ненавмисно на траву й побачила двох мурах, що із труднощами тягли зернятко, вдесятеро більше їх самих. Один з мурах уперед зерно волок, інший же усе норовив відіпхнути його вбік. Від досади так від злості, що у справі немає пуття, мураха, що тяг зерно вперед, кинувся на другого й - хрускіт! - перегриз його надвоє. Залишився бідолаха сохнути під сонцем, перший же мураха, скільки не бився, не томився, не у силах був зерно з місця зрушити. Зупинився він і прикидає: дорога далека, одному нічого не вдасться зробити. Товариш, хоч коли й потягне назад або вбік, і Усе-таки помічник - на місці вони не стояли, полегеньку так потихеньку вперед посувалися. Довго ворожив він так прикидав, потім залишив зерно, уполз кудись і, довго - чи, чи коротко, відвертав з якоюсь травинкою у роті. Склав він мурашині половинки разом і, тільки провів травинкою по місці зрізу, як підхопилася мертва мураха на ноги, цілий і непошкоджений, начебто нічого з ним і не приключилося Схопилися вони за зерно, і, смикаючи у усі сторони, поволочили далі.
Дівчина дивилася на них у усі очі. Спочатку дивувалася, а як побачила, що мураха ожила, зрозуміла, що потрібне їй тепер робити. Але як? Де знайти зцілювальну траву? Мурахи ж - топ! топ! - волокли потихеньку зерно й усе віддалялися..
Важке випробування було ниспослано їй, так ось і щастя посміхнулося. Надумала вона, що потрібно робити. Нагнулася, піймала воскреслого мураху, розірвала його навпіл і поклала біля зернятка. Друга мураха, побачивши, яке нещастя знову звалилося на його голову, залишив зерно й знову відправився ка пошуки чарівної травички. Фрумоаса-фрумоа-селор же око з нього не зводила. Повзла мураха від травинки до травинки, від кустика до кустику, Доки не набрів на травинку, яку шукав. Корінь у неї був неглибокий і стебло невисоке, сама ж вона - непоказна й зів'яла. Згризла мураха травинку й заквапився до свого товариша. Чудо повторилося. Ожила мураха. Знову схопили вони зерно й покотили-потягли до своїх засіків.
Несказанно обрадувавшись, вирвала Фрумоаса-Фрумоасе-Лор з коренем кущик трави, зів'ялої й пожухлої, і прийнялася проводити цим пучком по тілу нещасного Фет-Фрумоса. Шматки тіла юнака емиг приростали друг до друга. Як із глибин землі всемогутнє сонце еиводит до світла вроду й багатство полів, так мудра дівиця своєю живлющою травою воскресила Фет-Фрумоса до життя. Та став він у сто крат прекрасніше й желаннее. Піднявся, оглянувся юнак і простогнав:
- Ох, як довго я спав!
- Спати б тобі вічним сном, мій милий, коли б не воскресила я тебе. Та пішло у них слово за слово, і народився серцевий потяг від вогню їх поглядів. Довго б милувалися вони так розмовляли, якщо б не закрався у них душі страх, що виявить старий цар ненароком Фет-Фрумоса й тоді тільки вогню, або воді, або вітру, або землі буде ведено, що з ним станеться.
- Утечемо звідси, - говорить він дівиці.
- Як?
- На батьківських орлах.
- Добре б, дорогою мій, так зробити. Але чи знаєш ти, що вони будь-який вантаж можуть переправити, тільки не людський?
Став тоді думати Фет-Фрумос, ворожити, так нічого придумати не може. А прекрасна дівиця ллє так ллє сльози й. нарешті, крізь стогони мовить:
- Чула я якось розмова у нас у палаці, начебто орлиний шлях може проробити тільки кінь баби Жгивери із трьома кобилами. Стара відьма змушує парубків пасти своїх кобил, які кожні три дні приносять трьох лошат. Вони ростуть, мужніють, стають добрими скакунами прямо на очах. Та немає на світі кращих коней, чому ці. Ось їм-те й під силу цей небезпечний шлях.
Але нелегко добути такого коня: занадто важкі завдання чаклунки. Скільки хоробрих до неї не ходило, слід їх так і загубився. Баба умудряється живцем нікого не випускати. Силою же й серцями коней розпоряджається вона, як їй заманеться. Здебільшого ховає їх у хворий і кволій шкапі, яку можна довідатися, лише давши їй замість сіна й вівса палаючих вугіль. Так говорила дівиця, і вони розсталися з надією зустрітися. Дівчина залишилася чекати, а Фет-Фрумос пустився у шлях-дорогу й усе йшов так ішов по полях квітучим, кодрам зеленіючим, по долинах і стежкам із джерелами ключової води. чи Довго, чи коротко, зустрів він на шляху дерево високе, на верхівці якого виднілося гніздо. У цім гнізді були дві пташинки, і так вони шуміли так галасували, начебто прагли світло біле перевернути. Оглянувся навколо Фзт-Фрумос і побачив змію, яка тяглася до пташиного гнізда. Пташенята ж, збившись до краю гнізда, жалібно пищали: гш-і... і... і..:
- ПРО, добра людина, зглянься й урятуй моїх пташенят від змії проклятої, - заговорила раптом пташка людським голосом, змахнувши крильми перед самою особою подорожанина.
Фет-фрумос не змусив себе довго просити - зламав величезну гілку й так ударив нею змієві-гадюку, що та відскочила невідомо куди. Молодець - за нею й не відступив, поки не прикінчив. Як обрадувалися бідні пташки! Опустилися на його плечі, зі сльозами на очах дякували, а наостанку та, що сиділа на правому плечі, сказала:
- Подорожанин, велика справа ти зробив, і за добро ми тобі добром же й відплатимо. Висмикни перинку з мого крила й, коли зустрінеш які труднощі на своєму шляху, тільки побери перо у руку, подумай про мене, - і я буду з тобою. Дбайливо сховав Фет-Фрумос перо й знову пустився у шлях, щоб скоріше добратися до баби Жгивери. Усе убистрял він крок
І скорочував шлях, ішов-ішов і зупинився передохнути у джерела. Тільки нахилився, щоб води випити, як побачив на воді бджілку, яка ось-ось втопить. "Боже, скільки горя на білому світлі", - подумав наш молодець і, дбайливо вийнявши бджілку з води, поклав її на зелений аркуш, зігрітий сонцем. Утамував він спрагу й піднявся, щоб відправитися далі. Бджілка ж, на той час прийшовша у себе, звернула до молодця слова дяки, порадувавши його серце. Та ще попросила відірвати у неї шматочок крильця, щоб могла вона, коли буде нестаток, прилетіти до нього на допомогу.
- Спрягти його у надійному місці й не втрачай, тому що воно тобі придасться, якщо лихо трапиться.
Фет-фрумос сховав шматочок бджолиного крильця й знову став шлях тримати до баби Жгивере.
Брів він так по квітучих полях так по тінистих лісах, Доки одного чудового дня не опинився на березі моря. Стояла тут така виснажлива жара, що всі навколо горіло. Отут впору було й людині висохнути прямо на ногах. Идучи так по палючій землі, побачив він на піску рибу, яка вже ледь дихала від спеки.
- Ох, ох, будь милосердний, подорожанин, кинь мене із припека у воду, якщо ж не зглянешся, прийде мені зараз кінець.
Фет-фрумос не порахував більшою працею для себе кинути рибу у воду, щоб урятувати її від смерті. Умить тоді вона занурилася, забилася, потім зринула й говорить подорожанинові:
- Більшу милість ти створив. Скільки доведеться на світі жити, добром поминати буду. Та на у образу тобі прагну запропонувати свою допомогу, коли трапиться з тобою нещастя. Нахилися до мене, побери одну лусочку, і, якщо буде нестаток, тільки подивишся на неї - я виявлюся поруч.
Сховав Фет-Фрумос риб'ячу лусочку разом із крильцем бджоли й перинкою птаха й, попрощавшись, пішов своєї догорой. Ішов він через гори й долини, через яри й путіни, Доки не прийшов до хатинки, жалюгідн, що покосився, з оконцами не більше лисих нір. Обгороджена була хатинка дерев'яним забором, на колах якого бовталися людські черепи. Тільки на одному з колів не було голови, і він, гойдаючись на вітрі зі сторони убік, жалібно просив: "Голову, голову! Голову, голову!" Фет-Фрумос постукався у двері хатинки, і на поріг вийшла кощава баба- брудна, зігнута у три чорна, як земля, з розпущеними волоссями. До того вона була виродлива й страшна, що втік би наш молодець куди ока дивляться, тільки б її не бачити. За нею три кобили нетерпляче били копитами; навострив вуха, вони трусили гривами - ось-ось готові були вирватися на простір. Уьл-Дівши на порозі людини, прийшовшого найматися, баба ніг під собою не учуяла від радості: Та-Га, і-ха!
До баби Жгивере йди, На кобил її глянь, Так наймися до неї у батраки пасти кобилок до зорі.
Після повних трьох днів, - Сам про це знаєш, - Побереш із добрих скакунів, Якого побажаєш.
Фет-фрумос, теж обрадувавшись, їй у відповідь:
Випускай-но стара, кобил, Випускай скоріше на волю, Бідолахам світло вже не миле, Піду пасти їх у поле.
За працю мій нелегкий, думаю я, Виконаєш, що обіцяєш, сповна.
- Але запам'ятай, якщо згубиться хоч одна кобила, висіти твоїй голові на тому колі, що давно вуж плачеться й просить: "Голову, голову! Голову, голову!" Увечері, як тільки сонце зникне за вершиною пагорба, повинен ти бути будинку разом з кобилами.
- Добре, - погодився Фет-Фрумос, - буду стежити за ними, око не спускати.
Баба Жгивера винесла тоді зі своєї халупи шматок мала так дві-три цибулини, поклала у торбинку й зібралася було розв'язувати кобил. Побачивши таке, Фет-Фрумос викликнув:
- Перегоди, не відпускай! Не надягнеш кобилам вузлу, я пасти не буду. Оаба від злості зубами заскрипіла, стала лаятися й. щось бурмотати про себе, однак простягнула руку під дах і витягнула три вуздечки. Фет-фрумос надяг їх на кобил, зв'язав разом, осідлав і поскакав на пасовище. Відчувши себе на волі, кобили стали стрибати, гратися, піднімати морди до вітру, навострять вуха й ще бог знає що витворяти. А як добралися до молодої зеленої трави, одягненої у колосся, квітами засіяної, прийнялися вискубувати всю її підряд так, що за ними залишалася тільки гола земля. Фет-фрумос спішився, але тримав кобил за вуздечки й усе любувався, як вони тихо й сумирно пасуться. Час ішов, перевалило вуж за полудень. Фет-фрумосу дуже захотілося їсти, і він, витягшись із торбинки краюху мала, відламав шматок і прийнявся уплітати. Наївся, а через якийсь час став долати його тяжкий сон, подібний смерті.
Справа у тому, що у той малай покладено було заколисливе зілля, і тому так захотілося йому спати, що очі сліпалися й не бачили білого світла. Опустився він, як був, у зелену траву, смежил віка й заснув мертвецьким сном. Сонце ж наближало свій шлях уже до заходу. Прокинувся Фет-Фрумос - ні вузди у руках, ні кобил. Став шукати їх отут і там, свистить, кличе - де там: знайди кобил, коли немає їх. Від страху перед Жгиверой затрясло бідного, як у лихоманці, і став він обливатися холодним потом, а як згадав, що кіл ео дворі у баби чекає-не дочекається голови, ледве було не заридав. Так не даремно говориться: немає худа без добра. Згадав Фет-Фрумос про пташину перинку й, тільки-но тільки витягся його із заповітного місця, пташка - отут як отут і ласкаво так запитує:
- Що за лихо з тобою приключилася хазяїн?
- Так ось, найнявся я у услуженье до баби Жгивзре, і послала вона мене кобил пасти, але заснув, - вони й розбігалися.
- Не горюй, хазяїн, ти мене у лиху не залишив, постараюся і я тобі бути корисної. Умить покличу всіх птахів із усього білого світла й, будь кобили на землі або у царстві небесному, приведемо, недовго тобі прийде чекати, до заходу сонця встигнеш і нагодувати їх і напоїти.
Зникла пташка, літала, літала десь, і, чи довго коротко чи, почувся бачили тупіт і голосні іржання. Здалися на обрії кобили Жгивери, бігли, не пам'ятаючи себе, від страху, у полоні у зграї птахів, з карканням їх, що клювали, так що кров сочилася.
Коли наблизилися вони на таку відстань, що могли почути його,
Фет-фрумос потряс вуздечками й крикнув:
Геть, кобили чаклунські, На стайню до Жгивере!
І із цими словами вуздечки вмить виявилися на кобилах.
Дуже вдячний він був птахам за їхнє добро. Коли сонцю прийшов час зникнути за вершину пагорба, повів Фет-Фру-Мос кобил додому. Баба намагалася видатися доброї й привітної, але після того, як молодець улігся на призьбу, схопила вогневий бич і прийнялася сікти їм кобил, присуджуючи:
- Завтра сховаєтеся у саму хащу лісів, куди й черто-ва нога не ступала. Зрозуміли?
- Зрозуміли, зрозуміли, так і зробимо, - запевнили її кобили зі сльозами на очах.
На світанку кобили принесли трьох красенів-лошат, міцних, немов кремінь. Як підійшов час сонцю сходити, вивела баба Жгивера кобил з лошатами у двір, я коштувало лошатам три рази посмоктати молоко матері, як отряхнулися вони й обернулися кіньми сильними, ставними, такими гарними, що око від них не можна було відвести. Баба оглянула коней, довольнешенька, засміялася й зелит їм:
Марш, кобили чаклунські, На стайню до Жгивере!
Коні ввійшли у двері хатинки й зникли у підземній стайні.
- Такого ж коня одержиш, якщо ще два дні будеш пасти кобил, - говорить баба Фет-Фрумосу й посилає його ранком знову. Відправився він і на другий день, з ранку стеріг добре, а як поїв того,
Що баба дала, знову заснув мертвим сном. Кобили вирвалися з вузди й поскакали невідомо куди. А Фет-Фрумос пробудився від сну, коли сонце було вже на вершки від землі. Смятенье й страх охопили його. Шукає у одній стороні, шукає у інший, але навіть слідів кобил не видне. Зажурився Фет-Фрумос, так згадав про шматочок бджолиного крила, і, як витягся його на світло божий, умить стала перебуд. їм бджілка. Пам'ятаючи про вчинений їм добрі, запитує:
- Чому засмучений, хазяїн?
- Втратив я кобил баби Жгивери.
- Про це не журися. Подумала я саме сьогодні: кому б це ламати дерева у хащі лесов - а це кобили. Умить приведу їх тобі, ти тільки потряхивай вуздами так клич їх.
У мить ока бджілка зникла, і незабаром загуділа земля від тупоту ніг, і почулося кінське ржанье. Бджолиний рій вів кобил і так кусав, що тих за серце вистачало.
Фет-фрумос, як побачив їх, затряс вуздечками й закричав: Геть, кобили чаклунські, На стайню до Жгивере! Потім сіл верхи й поскакав до халупи баби. Діву далася, що розлютила Жгивера, побачивши його, але у очі виявляла радість. Потім нагодувала юнака й спати уклала на призьбі. А вночі Фет-Фрумос чув тільки посвист батога так прокляття баби:
- Ось вам, вовки б вас подрали, не могли сховатися, не могли втекти!
- Утекли ми, матінка, зникли у лісі, так напав на нас бджолиний рій і доти кусав, поки до батрака не привів.
- Завтра сховаєтеся на дні морському. Зрозуміло? - і знову стібати їх, тільки бич свистів.
На світанку знову, усі три кобили ожеребилися, і, як дозріло сходити сонцю, вивела баба лошат у двір, вони три рази молоко посмоктали й обернулися распрекрасними скакунами, краше колишніх. Якщо б заманулося їм бігти, не встежити за ними нікому. Жгивера око з них не зводить, - усе любується, потім окликнула їх:
Марш, кобили чаклунські, На стайню до Жгивере!
Вони стовпилися у дверей і подалися у підземну стайню.
- Бачиш, які красені? Попаси й сьогодні кобил і одержиш одного з них, - говорить баба Фет-Фрумосу, який, тримаючи кобил на вуздечку, зібрався вести їх на пасовище.
Тепер-Те він розв'язав не засипати нізащо на світі. Уже за полудень, а Фет-Фрумос не їсть, тримає кобил поблизу й пасе їх у морогу. Так не витримав під кінець і поїв знову, чого баба дала, і знову став долати його тяжкий сон, так що не міг він зрозуміти, що з ним робиться. Заснув, коштуючи, і спав доти, поки сонцю прийшла настав час ховатися за пагорб. Ох і страху ж натерпівся молодець і цього разу! Від жаху він так тремтів, що сорочка стала підстрибувати на ньому. Але, згадавши, який наказ дала баба кобилам - сховатися на дні моря, - блискавкою понісся до морського берега, витягся із заповітного місця лусочку й відразу почув:
- Що за лихо приключилося з тобою, хазяїн?
- Розгубив я кобил баби Жгивери.
- Не тривожся, лихо поправне. Думала я всі, кому б це замутити воду так на дні морському, а це її кобили. Умить прижену їх до берега, ти будь напоготові.
Не встигнув Фет-Фрумос і оком моргнути, вода забулькала, забурлила й - приг! - усі три кобили виявилися на березі. Фет-фрумос потряс вуздечками й прикрикнув на них:
Тпрр! кобили чаклунські, Поведу вас до Жгивере. Надягши вузди, осідлав кобил і погнав до баби. Як дозрів час краєчку сонця зникнути за вершиною пагорба, зупинився Фет-Фрумос перед халупою Жгивери, яка побачивши його ледь не лопнула від досади й злості. Пройшла й третя ніч. Кобили ожеребилися, і Жгивера проробила з лошатами те ж, що й з колишніми. Після того як загнала їх у стайню, увійшла слідом, начебто приструнити їх так прибрати там, насправді ж, поглинь її пустеля, зайнялася чаклунством і ворожінням. Невідомо нам, що робила відьма, як заклинала, але витяглася вона серця з восьми коней і вклала їх у один, перетворивши його у худу, хвору й паршивеньку шкапу, яка не має сил була й на ноги піднятися. Інші коні були гарними, ставними, сильними й швидкими, як вогонь.
Фет-фрумос же сидів на призьбі й не ловив мух, а думав про те, що розповіла йому при прощанні улюблена. Коли баба Жгивера покликала його у стайню, щоб він вибрав собі коня, юнак знайшов у куті совок, наклав у нього гарячих
Вугіль і пішов вибирати. Коні стояли у ряд. Як тільки Фет-Фрумос наближався до них з вугіллями, вони фиркали, струшували гривами й усе норовили його вкусити. Тільки шкапа, що тихо лежала у куті, потягнулася за совком.
- Ось цього й поберу, - говорить Фет-Фрумос.
- Як же так, дорогою мій, невже не вважаєш свою службу працею? Що ти з ним робити будеш, коли він і з підлоги-те не піднімається? Вибери собі доброго коня й не криви, душею.
Подивився Фет-Фрумос ще раз на шкапу, і стали його долати сумніву, так не піддався їм.
- Ні, тіточка, іншого не. поберу. - Та раз вуж так розв'язав, дарма його баба вмовляла так просила. Робити нема чого, коли обіцяла дати коня, якого вибере, - так тому й бути.
Вивів Фет-Фрумос коня у двір і праг було вуж відправлятися у шлях-дорогу, як бачить: зробилася Жгивера еся багрово-червоної від досади й злості. Не стрималася вона й еа-говорила:
- Перегоди, молодець, посаджу тебе за стіл, підкріпишся малість: негоже голодному пускатися у шлях.
- Не проси й не проси, баба, шматок у горло мені не піде.
- А ти не впирайся, грішно було б з моєї сторони відпускати тебе голодного - після того, як ти стільки наймитував у мене. Фет-фрумос же знав, що нема чого чекати добра й благодіянь від Жгивери. Дав він коневі ще совок вугіль, і той - хс-п! хоп! - швидко впорався з ними, потоп струснувся, зробився сильним і круглим, як огірочок, а з боків його виросли шість рядів крил, - таких довгих і широких, що тільки вітер у них завивав.
- Сідлай, хазяїн, - говорить кінь Фет-Фрумосу.
Сіл він верхи, і кінь, злетівши стрілою вгору, як блискавка понісся над хмарами.
У мить ока опинився вершник у терема Фрумоаси-Фрумоаселор і, уже летячи на чарівному коні, побачив її у оконце - смутну й бліду. Вона не зводила очей з дороги, очікуючи милого друга, - усе журилася й сльози лила. Не ворожила вона, що із цього дня сонце прожене її суму й щастя зійде над нею.
Легше подиху вітру опустився кінь перед теремом, і Фет-Фрумос, гаряче пригорнувши дівчину до грудей, мовив коневі:
- Жени, мій кінь, до будинку жени, наречену скоріше вези. А кінь, рвонувшись нагору, важко застогнав:
- Хазяїн, хазяїн, повезти повезу з нареченою-вродою, так не до тебе додому, а у царство змія, як ти заприсягся.
- Зупинися, дурнів кінь!
- Не можу, летимо над морями. - Зупинися, коли говорю!
- Не можу: летимо над царством глибинним, скелями засіяним. Тоді рвонувся Фет-Фрумос уперед, щоб схопити коня за гриву, і з
Голови його злетіла кушма.
- Зупинися, кінь, кушма злетіла з голови.
- Не можемо зупинитися, хазяїн. Поки ти проговорив, що кушма злетіла
У тебе з голови, ми проробили шлях, на який пішоходові знадобилося б шість місяців. А поки я говорив зараз про неї, вона залишилася позаду на цілий рік шляху.
Таким був політ коня. Не встигнув Фет-Фрумос розповісти нареченій про дракона, як опинилися вони перед його палацом.
Страховисько, як побачив таку гостю, Фрумоасу-Фрумоа-Селор, на порозі, зрадів несказанно. У'юном завився перед нею, сподіваючись скорити її серце, так де вуж! - дівиця відразу ж прикрикнула на нього:
- Мабуть ладь із око моїх, потвора, пес проклятий! У змія серце любов спалює, а дівиця йому:
- Не наближайся до мене, виродок, що приносить людям сум і горі! Хитрістю й угодами намагався чудовисько-дракон влізти у душу дівчини, кланявся їй до землі, так усі дарма. Дівиця його знищити готова поглядом, насміхається над ним, а під кінець плюнула йому у особу й прокляла: Сгинь, нечиста сила, з особи землі, Як трава у'яне від лютої зими! Увивався він так за прекрасною дівицею, увивався, так тільки зла й злості набирався, і стільки зллився й гарячився, що лопнули у ньому від досади серце й жовчний міхур.
Фет-фрумос, як побачив, що змій звалився намертво на землю, назбирав дров більшу купу, зверху поклав змія, підпалив дрова, чудовиська й згоріло. А попіл його розвіяли по вітру, щоб ніяких слідів від нього не залишилося на землі.
Потім Фет-Фрумос подав руку своїй распрекрасной нареченій, повів її у палац, прикрашений рідкими каменями, і затіяли вони бенкет на увесь світ. Привели на весілля й батьків Фет-Фрумоса, царів запросили й двірських з віддалених держав і багато ще людей із усього білого світла, тому що рознеслася звістка й ушир і навскіс, що покінчене із псом-драконом. Та мене наречений на весілля кликав - Там я багато пив так бенкетував, А про казку як довідався, Через стіл, попрощавшись, устав Та побрів по білу світу, розповів вам казку цю.