Жив-Був на світі людей, і мав він єдиного сина. Як підріс хлопчик, став він батькові по господарстві допомагати. Ось одного разу навантажив батько повний віз мішків пшениці так послав сина на млин борошно змолоти.
- На яку ж мені млин податися?
- На водяну.
- Ти адже знаєш, що там чимало водяних млинів.
- Вибирай будь-яку, тільки червоноокого мірошника бережися. Узявся хлопець за налигач і - цоб, цобе! - потихеньку доїхав до млина. Отут виходить йому назустріч мірошник, увесь від голови до ніг у борошні, та й ласкаво зазиває:
- Під'їдь, загортай, мішки скидай, - А не багато чи на млині народу?
- Нікого ні, давай мішки так почнемо борошно молоти. Як підійшов хлопець ближче до мірошника, глядь, - а у того ока червоні, точно ошпарені.
- Ні, не бажаю я молоти у мірошника червоноокого, - » сказав хлопець та й повернув до іншого млина.
Мірошник же обігнав його й біля другого млина знову виходить хлопцю назустріч.
- Здраствуй, мірошник. - Здорово, хлопчик.
- Великий на млині наплив? - Так, страшна справа.
"Тьфу, лихо! - подумав парубійко.- Та наплив великий" та й цей мірошник червоноокий".
- Ну, раз так, поїду я до іншого млина.
Мірошник, однак, знову обігнав його й біля третього млина знову виходить йому назустріч.
- Як там у тебе, мірошник, великий наплив?
- А ти думав? Повнісіньким млин мішками. "Поки пшеницю змелеш, ока на чоло вилізуть, - говорить про себе хлопець.- Але ж і цей мірошник червоноокий. Повернуся-но я краще до першого, там хоч напливу ні, швидше борошно одержу".
Повернув він підведенню назад, так незабаром і під'їжджає до порога першого млина.
- Повернувся я, мірошник, назад до тебе. Там, у інших млинів, народу тьма тьмуща, та й мірошники всі червоноокі.
- Добре, хлопець, сип зерно у ящик, поки немає нікого. чи Багато, чи мало часу пройшло, і ось коштують мішки рядком, доверху борошном повні.
- Ну, а тепер, - говорить мірошник, - давай спечемо коровай так поїмо.
- Давай.
- Привези-но віз дров, а я тим часом тісто замішу.
Поїхав хлопець по дрова, а мірошник червоноокий притяг діжу, таку величезну, що цілий мішок борошна у ній зник, налив води й прийнявся тісто замішувати. Привіз хлопець дров, розвели вони вогонь, спекли коровай, а як витяглися його з печі, мірошник і говорить:
- Тепер, хлопчик, давай казки казати. Та хто таке понаскаже, що другий йому не повірить, той і побере собі коровай.
Погодився хлопець, і ось мірошник став казку казати:
- Пам'ятаю, був я ще махоньким, коли батько мій городництвом займався. Посадив він одного разу насіннячка кавунове, та й виросло бадилля величезне, розтяглася по всій країні, у одну сторону до Дністра, у іншу до Пруту, на північ до Могильова, а на південь до Дунаю. Хто б не проходив повз, усе кавунів наїдалися й усе ще залишалося. Якось раз один перехожий загубив ножик серед бадилля; став шукати - шукав день, інший, третій, поки з батьком моїм не зустрів.
- Мей, чого ти усе шукаєш?
- Ножик втратив.
- Коли?
- Три дні тому назад.
- Та цілих три дні ножик шукаєш?
- Так.
- Ех ти, я свій табун коней якось загубив, і те не став трьох днів шукати, а ти через жалюгідний ножик так убиваєшся!
- Це й уся казка?
- Уся.
- Ну й що у ній такого? Може, так воно й було насправді.
- Ну, тоді послухаємо, що ти розповіси.
- Пам'ятаю, коли я був крихіткою, батько мій обзавівся безліччю вуликів. Та знав він усіх своїх бджілок наперечет, кожну по імені кликав. Ось примітив якось батько, що бджілка по імені Форноая пропала; день її ні, інший ні, третій і так кілька днів підряд. Чекав він, чекав, не чи повернеться бджілка, - ні слуху, ні духу. А бідолаху піймали боярські служники так у плуг впрягли. Повернулася вона до батька моєму вся змучена, з натертою шиєю - так довго у ярмі ходила. Засмутився батько, став запитувати те одну знахарку, те іншу, як бджілку вилікувати.
Ось і навчила його бабуся одна годувати бджілку серцевиною горіха, на солодкому молоці настояної. Дістав батько й горіх і молочка солодкого, дав їй поїсти, а бджілка побери, та й подавися. Застряг горіх у горлі у неї, - ніяк не витягтися. У теплоті так у вогкості пустив горішок корінці так почав рости. Проріс він, виліз із голови бджілки, так як розпустився вгору так ушир, і перетворився у велике, товсте горіхове дерево; а горіхів на ньому стільки було, що гілки гнулися під їхньою вагою. Поспіли горіхи, стали зі своєї зеленої шкірки вилазити, але налетіли на них ворони чорні так почали їх клювати, знищувати. Ми з батьком прийнялися було ворон гнати, шпурляючи у них грудками землі, так грудки меж гілок застрявали. Стільки ми тих грудок накидали, що на верхівці дерева ціле поле розкинулося. Поліз туди батько, зорав землю та й засіяв пшеницею. Як прийшов час жнив, полізли ми вдвох швидше хліб збирати, щоб не намочив його дощ так гради не побив.
Стисли ми всю пшеницю, зібрали, я зліз на землю, а батько залишився сніп один дов'язувати. Зв'язав він сніп, на скирту поклав і теж зібрався за мною. Сплів із соломи мотузку довгу й товсту, став спускатися, ан не вистачило йому мотузки, кілька сажнів до землі не дістало" Так і залишився він висіти між небом і землею, ні туди, ні сюди рушити не може. Пролітали отут бджоли наші, побачили батька й прийнялися кружляти над ним. Кружляли вони, кружляли, так почали відкладати стільник з медом, усе більше й більше. Обважнів батько від меду, порвала мотузка солом'яна, і впав він об землю, перетворившись у більшу калюжу меду. Стали люди сюди приходити з посудом із усякої так меду собі набирати. Серед них і батько твій прийшов з горщиком величезним. Але до його приходу весь мед уже скінчився. Пошукав він, пошукав, так раптом бачить кінчик постола батька мого. Схопив постол, зрадів, небагато меду там залишилося. Ось, подумав він, хоч небагато принесу синкові моєму, тобто тобі, поласувати.
- Брехню, не могло так бути. - Не повірив ти казці моєї.
- А, так би й сказав, що це казка, тоді...
- Тоді, виходить, виграв я коровай.
Зрозумів мірошник червоноокий, що потрапив у халепу, так подітися йому вуж було нікуди. А хлопець занурив борошно й коровай на віз і поїхав геть.