Жив у давню пору одна людина, і був у нього єдиний син Іон. Незадовго до своєї смерті батько сказав Іону:
- Іон, я помираю, а ти йди куди ока дивляться, шукай своє щастя. Хлопець ти роботящий, трудися. Покажи, що ти не гірше інших.
Іон поховав батька, зібрав торбинку й відправився щастя шукати. Ішов він чи довго, чи недовго й ось у зеленій долині чабана зустрів.
- Куди йдеш, хлопчик? - запитав чабан.
- Роботу шукаю, - відповів Іон.
- А не чи підеш працювати до мене у кошару?
- Чому ж немає? Піду!
- А яку плату ти прагнеш?
-Восени даси мені вівцю, яку я сам виберу.
- Ну що ж, нехай буде по-твоєму, - відповів чабан.
Усе літо Іон пас овець, а восени одержав вівцю й відправився у шлях. Тільки на дорогу вийшов, а вівця впала й здохла на місці.
Не везе мені з вівцями, - подумав Іон і пішов шукати нову роботу. Ішов він чи довго, чи недовго й зустрів старого мірошника.
- чи Далеко зібрався, хлопчик?- запитав мірошник.
- Я, дяденька, щастя своє шукаю.
- А не чи попрацюєш ти із мною на млині?
- Чому ж немає? Спробую.
- А що ти побереш за це?
- Небагато: ти мене годувати будеш, а восени віддаси мірошницький камінь, який я захочу.
- На що тобі мірошницький камінь? Побери краще мішок борошна.
- Борошна мені не треба, давай Усе-таки камінь, відповів Іон.
- Добре, нехай буде по-твоєму.
Восени побрав Іон камінь і тільки з ним на дорогу вийшов, камінь упав і розколовся надвоє.
Що за напасть! Та отут мені не повезло, - подумав Іон і пішов далі. Ішов він чи довго, чи недовго й зустрівся з попом.
- Куди, хлопчик, шлях тримаєш? - запитав піп.
- По світлі ходжу, роботу шукаю.
- Не попрацюєш чи у мене?
- Ну що ж, можу й у тебе попрацювати. А що ти мені заплатиш? - запитав цього разу Іон.
- Дам тобі восени хліба. А робота буде така: орати, сіяти, молотити, по господарстві мені допомагати.
- Добре, згодний я.
Увечері піп привів Іона додому й показав попаді. На інший день побрав він його із собою поле орати. А у попа були такі воли, що вчотирьох з ними не впоратися. Словом, були воли з норовом. Попрацювали небагато, а піп і говорить Іону:
- Я піду додому, а ти поганяй потихеньку. Воли, я бачу, сьогодні смирні.
- Іди, іди, я один упораюся. Тільки піп відійшов, один з волів раптом і говорить Іону:
- Слухай, Іон, - ми воли не прості, а чарівні. Допомагаємо ми добрим людям, чим можемо. Піди відпочинь, а ми самі поле зоремо.
За полем ліс починався. Іон забрався у тінь і лежить-полеживает, а воли орють, намагаються.
А піп додому не пішов. Він сховався, щоб подивитися, як буде орати Іон, коли один залишиться. Побачив він, що воли орють самі, і подумав: тут справа нечиста. Увечері він і говорить Іону:
- Побери за роботу що прагнеш, тільки йди від мене.
Побрав Іон гроші й пішов геть. Раптом доганяють його воли. Хлопець повернувся й говорить попові- Замкни своїх волів, а то вони йдуть за мною немов усе життя мене знають.
Замкнув піп волів, але тільки Іон відійшов - вони зламали ворота й знову наздогнали його. Ну, цього разу Іон їх відводити не став, а пішов з ними далі. Привели його воли у великий ліс, і став він отут їх пасти. Дивиться - чиясь коза травичку щипає. Підійшов Іон так подоїв її. А це була коза старого змія - змій у лісі жив. Змій помітив увечері, що коза без молока додому прийшла, і закричав на весь ліс:
- Агов, який пустун мою козу доїв?
- Це я, Іон Молдавану, - відповів хлопець.
- Ну-но, іди сюди. Чув я, що молдаване борці міцні. Покажи-но мені свою силу.
Що отут робити Іону? Дістав він сир, який тільки що зробив з козячого молока, і стис його у руці. Змій запитує:
- Що це ти робиш?
- Так ось стискаю камінь, щоб воду добути, а то до колодязя далеко йти. Побачив змій, що вода й насправді потекла, і злякався. А що, - думає, - якщо він і мене зараз так само стисне!
- Знаєш, - сказав він Іону, - давай краще подружимося. У мене тут у лісі замок так господарство велике, а живу я один. Ось ти мені й будеш начебто брата й сина.
- Добре, нехай буде по-твоєму, - погодився Іон. Тижня дві йому не довелося й пальцем поворухнути.
Але ось одного разу змій послав його води принести. А цебра дав такі більші, що Іон їх і порожніми ледве несе, а повними їх і не підняти. Що робити? Розв'язав Іон схитрувати. Став він обкопувати колодязь навколо. Змій води не дочекався й пішов Іону назустріч. Прийшов і запитує:
- Що ти робиш, Іон?
- Так ось прагну цей колодязь додому принести.
- Ти що, розуму втратився? - закричав змій. - Тільки цей колодязь і є у мене, а ти його завалити прагнеш. Дай-но я краще сам води наберу, а то із твоїми витівками я без колодязя залишуся!
Змій побрав цебра, і вони пішли додому. А дихав змій так сильно, що при видиху Іон відлітав далеко вперед, а при вдиху його притягало до самої пащі змія.
- Ти чого бігаєш туди-сюди? - запитав змій.
- Сердить я так, що місця собі не знаходжу. Як піду вперед, згадаю всі, вертаюся, і хочеться так тебе тріснути, щоб іскри з очей посипалися.
- А чим же я провинився?
- Як чому? По твоїй милості мені доведеться щодня цебра тягати. Хіба не краще було весь колодязь додому принести?
- Добре, - говорить змій, - воду я сам буду носити, тільки ти колодязь не займай!
На інший день змій посилає Іона у ліс за дровами. А Іон побрав мотузку й став нею обв'язувати усе дерева у лісі. Побачив змій, що Іона досі немає так ні, і пішов подивитися, що він робить.
- Слухай, що ти затіяв? - запитав він у Іона.
- Прагну ліс додому віднести.
- Тьфу, щоб тобі порожньо було! Адже цей ліс дістався мені у спадщину від батька, а ти прагнеш його знищити!
Вирвав змій дерево побільше, щоб додому віднести, а Іон говорить:
- Послухай, змій, ти неси стовбур, а я понесу гілки. Бачиш, їх як багато: тобі з ними не впоратися.
Підняв змій дерево, а Іон сів серед галузей і спокійно поїхав додому. Скоро після того зібрався змій до брата своєму у гості. Залишив він Іону ключі й сказав:
- Ось тобі ключі. Можеш заходити куди прагнеш, тільки не заглядай у льох так ось цих дверей не відкривай. Зрозуміло?
Коли змій пішов, Іон став ходити всюди, дивитися його багатства. Зупинився Іон у льоху й подумав: Що ж там таке? Побрав і відкрив двері. Дивиться - а там повним - повно людей.
- Хто ви такі, люди добрі, і чому тут сидите? - запитав Іон.
- Ми гайдуки лісові. Змій нас посадив сюди за те, що ми проти злих багатіїв, боеров, піднімалися, добро у них віднімали й бідним роздавали.
- Виходите й відправляйтеся по будинках. Ось змеева скарбниця: поберіть із неї золото й роздайте бідним людям.
- Спасибі тобі, Іон!
Коли вони пішли, Іон відкрив і ті двері, які не велів відмикати змій. А за дверима стояв красень кінь, такий, що око не відвести. Це був кінь хороброго гайдуцького отамана Кодряна. Змії піймав цього коня у лісі, коли гайдук стриножив його й відпустив пастися. Сказав кінь Іону:
- Виведи мене звідси так побери з полки щітку, хустку й шапку.
Іон Молдавану побрав з полки щітку, хустку й шапку й вивів коня у ліс.
- А тепер, - сказав кінь, - ступай відпусти волів, що тебе привели сюди. Далі я тобі допомагати стану. А воли тепер підуть до нового хазяїна - на узліссі лісу бідний старий живе.
Збігав Іон, знайшов волів - вони усе це час, поки Іон у змія жив, на зеленій галявині паслися. Попрощався Іон з волами, і вони пішли до бідного старого, що без худобин томився.
А Іон повернувся туди, де його кінь гайдука Кодряна чекав.
- Сідай на мене!-крикнув кінь. Іон сів. Чарівний кінь заіржав так, що земля затремтіла, і помчався швидше вітру.
Почув змій іржання коня й кинувся доганяти його. Коли він був уже так близько, що від його подиху Іон у сідлі захитався, кінь крикнув:
- Кидай щітку!
Та він кинув щітку, і вона перетворилася у великий, густий ліс. Змій почав гризти дерева, щоб прокласти собі дорогу. Ось він вибрався з хащі й знову став Іона наздоганяти. Тоді кінь сказав:
- Кидай хустку!
Іон кинув хустку, і на тому місці, куди хустка впала, розлилося море. Поки змій через це море перебирався, Іон далеко від'їхав. Але скоро змій знову став утікачів наздоганяти, і, коли він був уже зовсім близько, кінь крикнув Іону:
- Кидай шапку!
Упала шапка й обернулася залізною стіною, а змії з розгону вдарився об неї й відразу здох Зупинився кінь, зстрибнув Іон на землю Коли вони небагато відпочили, кінь говорить - Ось що. Іон, я повернуся до свого хазяїна Кодряну-Гайдукові, а ти побери цей дзвіночок. Коли я тобі буду потрібний, подзвони у нього - я примчуся до тебе швидше вітру. Та ось тобі моя рада: не ходи з відкритою особою. Дуже вже ти гарний і від цього з тобою може лихо трапитися. Закрій особа телячою шкірою, вона тебе від лихого ока вбереже. Кінь поскакав, а Іон пішов до пастухів, дістав у них телячу шкіру, накинув її на себе й відправився далі.
Почув Іон, що у царя є три дочки й молодша з них така красуня, що око не відірвати. Та говорили люди, начебто вона племінницею Кодряну-Гайдукові доводиться, а у палац її побрали, щоб не засмучувати царя. Молодша-Те царська дочка сліпої народилася, батько про це дотепер нічого не знав. Ось і вважав цар племінницю Кодрянову своєю молодшою дочкою, а цариця не вирішувалася йому правду відкрити.
Прийшов Іон до царських воріт і запитав, не найдеться чи для нього робота яка. Послали його гусаків пасти.
Вивів Іон гусаків на зелену лучку, скинув телячу шкіру, і гусаки весь день на нього дивилися, так що й про траву забували. А всьому провиною була
Краса Іона. Так день пройшов, два, три - гусаки усе дивилися на Іона, не їли й стали від голоду подихати.
Розсердився цар і послав старшу дочку перевірити, як гусаки у нового пастуха пасуться. Але Іон відразу почув, що наближається царська карета з бубенцами, закрив особу шкірою, і гусаки стали щипати траву. Під'їхала царська дочка, дивиться - усе у порядку. Вернулася у палац і сказала про це батькові. А ранком трохи гусаків знову були знайдені мертвими, і цар послав до пастуха середню дочку.
Осідлала царівна коня й поїхала. Тільки вона на дорозі здалася, а Іон уже помітив її. Накинув він на себе шкіру, і гусаки стали спокійно пастися. Повернулася дочка до царя й розповіла, що Іон добре за гусаками доглядає. На третій день цар послав до пастуха молодшу дочку, тому що знову подохло багато гусаків. Вона була розумніше старших, накинула поверх царського плаття рвана хустка й пішла не по дорозі, а через терновий чагарник. Вибралася на луг, а Іон і бровою у її сторону не повів - сидить собі, особа відкрита, і гусаки на нього дивляться. Скинула отут дівчина хустка, і побачив Іон, що перед ним царівна.
- Ти, Іон, не бійся мене, - сказала вона.- Чула я про твою красу й прийшла на тебе подивитися. Та так ти мені сподобався, що прагну я бути твоєю нареченою.
- Але я людей бідна, пастух простій, ти ж-дочка царська, а царі й бідняки терпіти один одного не можуть. Ти мабуть чула про Кодряне-Гайдуку?
- Я навіть один раз у очі його бачила, - відповіла дівчина, - він гарний такий і хоробрий.
- А чи знаєш, хто ти сама?
- Я молодша дочка пануючи.
- Ні, ти племінниця Кодряна.
Та розповів їй Іон усе, що від людей чув.
Дівчина веліла йому й далі від усіх особа своє ховати так нікому не розповідати, що вони люблять один одного.
А вночі паную сон приснився - мол, повинен він скоріше видати заміж усіх своїх дочок, інакше з ним лихо приключиться. Ранком цар покликав дочок, дав їм по золотому яблуку й велів на балкон вийти. Усі бажаючі проходили під цим балконом, а царівни повинні були кинути яблуко тому кого прагнуть собі у наречені. Дві старші царівни відразу вибрали собі чоловіків - боеров знатних, а молодша ні у перший, ні у другий день нікому не кинула свого золотого яблука. Дивувалися всі, а цар повелів довідатися, хто ще залишився незваним до двору, і його вказали на пастуха у телячій шкірі. Покликали Іона, пройшов він під балконом, і кинула йому дівчина золоте яблуко. Сильно розсердився цар на свою молодшу дочку, але подітися було нікуди, і довелося йому видати царівну за пастуха.
До себе цар їх не прийняв, да Іон і сам був не з тих, що у царських палацах живуть. Зробили вони землянку на самому краї міста й стали там жити. Почали вони дружно працювати у поле, тому що адже й дружина Іона була дочкою бідного селянина, а у палац вона потрапила випадково. Ось одного разу на країну напали вороги, і цар зібрався у похід із двома зятями й військом своїм. Іон Молдавану говорить дружині:
- Сходь до царя й попроси для мене коня. Я теж на війну поїду.
Але чоловіки старших царівен посміялися над нею й дали Іону стару кобилу, яка давно вже тільки воду возила. Раніше всіх відправився у шлях Іон на царській кобилі, так на підлогу дорозі у болоті застряг. Там його й нагнав цар з військом.
- Подивитеся-но, і цей неумитий теж воювати поїхав, - сказали царські зяті.
Під'їхали вони до Іону й запитують:
- Агов, ти, куди зібрався?
- На війну, - спокійно відповів Іон.- Прагну і я країну нашу захищати.
- Ти що ж, не чи нас захищати здумав?
- Ні, країна наша - це народ, люд бідний, і для нас навала ворогів страшніше, чому длятаких, як ви.
- Так він з розуму з’їхав з глузду, нещасний!
Він, здається, уважає себе рівним нам, царським зятям! Дали вони йому по ляпасу й відправилися далі. Тільки вони від'їхали, Іон подзвонив у чарівний дзвіночок. Та відразу прискакав кінь гайдука Кодряна. Іон увійшов до нього у ліве вухо й вийшов із правого одягненим у панцир, із шаблею й списом. Швидше вітру помчав його кінь. Обігнав Іон царське військо, урізався у ряди ворогів і став їх рубати ліворуч і праворуч. Поки підійшов цар з військами, усі вороги вже були побиті. Повернув Іон назад, а коли повз царських зятів проїжджав, шльопнув їх так, що вони захиталися. Добрався він до болота, відпустив чарівного коня й прикрив особу телячою шкірою. Під'їхали до нього зяті й давай знову насміхатися, а він ним і відповідати не став. Повернувся Іон додому й послав дружину у палац сказати, що це він ворогів побив. Але зяті над нею лише посміялися:
- Це був Божий ангел, і він нам перемогти допоміг, а не твій пастух.
На інший день Іон знову один вороже військо побив і надавав ляпасів зятям царським. А вони зустріли його знову у болоті, верхи на старій кобилі, і не догадалися ні про що. Дружина Іона знову до царя пішла:
- Мій чоловік говорить, що це він розбив вороже військо.
- Помовчи ти, не осоромлюйся краще! Адже це ангел був.
На третій день військо ворогів було набагато сильніше. Коли цар з військом під'їхав до місця битви, Іон ще бився з ворогами. Та ранили його у праву руку. Кинув цар йому свій шовковий шарф, і перев'язав їм Іон свою рану. А потім усіх ворогів побив, дав царським зятям по шість ляпасів і умчався на своєму коні. А по дорозі назад царські зяті знову його у болота знайшли: бився він ніяк свою стару кобилу з болота витягтися не міг. Незабаром війна скінчилася, а Іон Молдавану всі жив у своїй землянці на самому краї міста.
Але ось одного разу цар скликав до себе всіх сусідів дивитися, як будуть двох гайдуків стратити. Вони у лісі напали на багатого й знатного боера. Понаїхало гостей сила-силенна.
Вивели гайдуків з темниці й поставили поруч на площі. Прийшов туди й Іон. Стали гості насміхатися над гайдуками. Один із царських зятів указав на гайдука й сказав:
- Не чи той це богатир, що ворогів переміг?
Усі так і покотилися зі сміху, а Іон не стерпів, вийшов уперед і крикнув:
- Це я, простий пастух, допоміг вам ворога побити, але ви мені не повірили.
А сьогодні прагнете стратити людей, які билися разом із мною! Ось тобі, цар, твій шовковий шарф, що ти дав мені під час битви. Кинулися отут до Іону, щоб схопити його, але він побрав і задзвонив у свій дзвіночок. Прибіг кінь, Іон увійшов у ліве вухо, вийшов із правого у панцирі так при зброї, схопив шаблю й розправився із царем і його зятями.
Звільнив Іон гайдуків, побратався з ними, побрав дружину, і виїхали вони у ліс. А ліс завжди був надійним другом гайдука.