Кирмиза

Про що розповідь поведу, хлопці, усі так і було колись, а коли не було б, по світлі не казали б казку цю.

Жив-Був великий пан, мав він багатства незліченні, маєтку безмежний. Палац його був складний з каменів-самоцвітів і вночі світився, як у сонячний полудень. Під стінами його причаїлося дев'яносто дев'ять льохів, доверху набитих золотом і сріблом, а навколо палацу розкинувся розкішний сад, у якому росли дерева із усіх кінців світу. Але не золотом і не палацом, не садами й не маєтками найбільше дорожив пан. Дочка Кирмиза - ось що було самим коштовним його надбанням. Була вона червона, як

Сама весна, посмішка її - точно сонячний схід, ясна, очі - дві зірки серед ночі, стан її тонкий - точно колосся дзвінке, що колишеться вечірком під тихим вітерцем, голос серебрие

Тий - точно дзенькіт намиста, і плаття на ній - така врода, точно квіти, коли їх обмиє ранкова роса.

Сімнадцяти років Кирмиза багатьох позбавила спокою, залишивши їм замість сум'яття. Пан усе це бачив і розв'язав не видавати дочка заміж за першого зустрічного-поперечного, а тільки за вибраного нареченого. Наречені до них хмарою сунули через тридев'яти земель, через тридев'яти морів. Надумав пан випробувати їхні всі. Побудував з каменів-самоцвітів високу-превисокі сходи від землі до вершини вежі шириною у дві п'яді й зі сходами зі скла. Посадив він Кирмизу у вежу, а нареченим так сказав:

- Хто підніметься верхи по цих сходах, добереться до Кирмизи, зніме пестень із пальця так назве її по імені, тому вона й дістанеться. Помчалися юнаки у усі лопатки волю пана виконувати, але усе спотикалися на першій сходинці. Так раптом з'явився дракон на леві верхи, грива на леві сторчма, пазурі гачком; сходинка за сходинкою піднявся він по сходах до самої Кирмизи; дракон перстень із її руки зняв, по імені назвав. Привів пан дочка у палац, покликав дракона, обручив їх, благословив і почалося весілля, яке біле світло не бачив. Увесь люд веселиться, бенкетує, дракон-потвора радіє, а наречена горює, гірко ридає, як квітка у'яне. Зачула бідна дівчина, що лютий він, цей пес-дракон. Сумувала дівиця, тужила, так улучив хвилинку, з хором утекла й побігла на стайню до свого улюбленця Гайтану - чарівному коневі й гірко заплакала.

Кінь заіржав і запитав її:

- Чого ти сльози ллєш, добра Кирмиза?

- Як же мені не плакати, коли віддає мене батько за дракона із чужої далекої сторони; йому не живі, мертвиенужни.

- Мовчи, не плач, не голоси: коли життя миле - добро перемагає, а зло відступає. Завтра, як накаже тобі змій у шлях-дорогу сбираться, відсип мені захід вугіль гарячих, надягни на мене вузду золоту зі срібними удилами та й відправляйся з ним. У шляху увесь час відставай від млості на три кроки. Він тебе запитає: "Чому, дорога Кирмиза, ти за мною їдеш?" Ти відповідай, що жінці випливає за чоловіком їхати. А як престане він тебе зауважувати, дістань шаблю з піхов і тримай її у правій руці на висоті шиї,

Так міцніше за сідло чіпляйся, я поскакаю спереду, а дракон мертвим на дорогу впаде.

Заспокоїлася Кирмиза, повернулася у хороми й абияк виждала до наступного вечора, коли дракон велів їй у шлях збиратися. Швиденько побрала вона захід, наповнила її палахкотливими вугіллями й понесла Гайтану. Чарівний кінь миттю з'їв усі вугілля. Потім вона надягла на нього вузду золоту е срібними удилами. Та ось сіл дракон на лев верхи, а Кирмиза на Гайтана - чарівного коня, і відправилися вони у дорогу. Наречена усе відстає від дракона на три кроки. А дракон усе обертається так запитує:

- Тому ти, Кирмиза мила, відстаєш?

- Так уже додержується жінки за чоловіком їхати.

Дракон, вдивившись удалину, поскакав, як вітер, тільки пил стовпом піднялася. А красуня Кирмиза смикнула чарівного Гайтана за привід, вийняла шаблю з піхов, побрала її у праву руку, підняла на рівень драконової шиї й фьють!.. голову йому із плечей геть. Понісся лев через гори, доли й привіз обезголовлений труп прямо у замок, де драконша-мати всі очі прогледіла, синка із красунею-рабинею ожидаючи. Рано вона раділа, тепер горювати

Довелося й від злості драконша руки покусала, волосся пови-ривала. Та ось з того дня стала вона палити дрова у великій кремінній печі, тому що надумала красуню Кирмизу изловить, живий або мертвої, привесть так спалити. Горів вогонь цілий рік, ні днем, ні вночі не вгасаючи. А сама драконша нишпорила по білу світу, але знайти Кирмизу не могла.

А врода-дівиця у весільному вбранні вклала у піхви меч і поскакала на чарівному коні Гайтане по зеленій галявині, по високих горах, по глибоких долах, через поле чисте, через кодри тінисті, через ріки широкі, через води глибокі. Та до світанку наступного дня прискакала у село, начебто наших Барабоен. Трапилося це у середовище, день був ярмарковий, і з'їжджалися туди жителі околишніх сів. А тому що настала вже настав час відпочити, то зупинила Кирмиза коня на окраїні села на базарній площі, У одному із сусідніх сіл, назвемо його Фрасинешти, жив у ту пору хлопець по імені Іон; сам він був ставний, красою не скривджений, так ось гріх який - ніяк одружитися не вдавалося. Ті, кого він сватав, не погоджувалися, а ті, що самі набивалися, йому не по душі були. Стривожився Іон і пішов до знахарки, що ворожила по зірках, хто для кого створений, боби кидала так щастя пізнавала. Та ось що повідала хлопцю ворожка:

- Відправляйся у середовище затемна у Варабоени на ярмарок і першого, що приїхав туди, не замислюючись, бери, будь те баба або дід, мужик іди баба, хлопець або дівиця. Веди його додому й живи з ним разом: так боби говорять, щастя тобі обіцяють.

Ледве зайнявся світанок, хлопець уже до Барабоенской ярмарку під'їжджав. Гайтан - чарівний кінь - знав про те, що Іон виїхав із Фрасинешт, і говорить Кирмизе:

- Господарка-Господарка, суни руку у моє праве вухо, дістань звідти одяг так надягни її.

Простягнула Кирмиза руку й дістала пари чабанських шароварів, довгу селянську сорочку з вишитим коміром і рукавами, червоний, як вогонь, пояс, високу гостроверху кушму й пари постолов з підійнятими носками - усе нове. Кирмиза одяглася, коси під кушму сховала й стала походити на доброго юнака, стрункого, як ялина, гарного напрочуд.

Як почали зірки на кебі гаснути так туман поповз із долини до вершин пагорбів, під'їхав і Іон, увесь у поті.

- З добрим ранком, хлопець, - мовив Іон бачили.

- Добрий ранок! - той йому у відповідь. Слово за слово, а Иони говорить прямо:

- Поїхали до мене жити.

Після довгих суперечок-угод відправилися разом у Фрасинешти.

Але як би хмари не заволікали небо, земля ні-ні та й побачить сонячний промінь. Так і до Іона час від часу доходили те погляд, то посмішка, то слово понежнее, і серце говорило йому, що не хлопець із ним їде, а дівиця, так усе не вірилося. Думав він, ворожив, зовсім розгубився й знову пошелк знахарці.

- Бабуся, - говорить він, - немає мені спокою від хлопця, якого привів я сьогодні з ярмарку: дивлюся на нього й усі мені ввижається, начебто дівиця це. Запалила баба вугіллячко, подивилася на полум'я й відповідає:

- Коль сумніваєшся, випробуй його. Виїдьте вдвох верхами у чисто поле, поскакайте наперегони. Якщо обжене тебе - не інакше як хлопець, а коли відстане, так і знай, що дівка проклята.

Повернувся Іон додому й, побачивши що хлопець задумався, сказав:

- Давай верхами покатаємося, - Чого ж, можна!

Виїхавши у поле, Іон устав на стременах і показав йому вдалині великий курган.

- Давай, хлопець, сперечатися: хто перший об'їде той курган так сюди повернеться?

Кирмиза прошептала: "Скакай, чарівний кінь Гайтан!" Та тільки він її й бачив, а Іон батогом хльостає коня, так куди йому, не та спритність! Давно вже втратив він хлопця з виду й стривожився, а раптом той не повернеться. Став він під'їжджати до пагорба, а хлопець вітром назустріч несеться.

Повернув Іон коня й хлесть, хлесть! хлистом, раз, два по коневі, але куди там! Поки об'їжджав він курган, той уже сім курганів об'їхав і давно очікував його на старому місці.

Занадто відстав Іон від хлопця й тепер, вилучивши голову, стояв

Засмучений, присоромлений. Тільки не заспокоївся він і знову пішов до баби.

Знову вона роздула вугіллячко й говорить йому:

- Лежить у тебе у дворі пари возів жердин. Підведи його до них так запитай: " Для чого згодяться ці жердини?" Коль дівка, так відразу відповість: "Що за кудельники для прядки, який човник, яке веретено можна виготовити". Коли хлопець він господарський, так скаже: "Ясла добрі змайструвати, алі будинок огородити!"Вертається Іон додому й підводить як би ненавмисно приятеля свого до жердин.

- Гарні жердини! Що б нам з них змайструвати?

- Егей, братик! Ясла добрі могли б ми зробити так тин гарний. А який домище таким тином огородити можна!

Іон тільки ока розкрив ширше так знову до знахарки побіг, а та, довідавшись у чому справу, так мовила:

- Ступай додому так біля шабель, стріл, копій і булави розвісься на стіні рушника квітчасті, серветки вишиті так пари мотків вовни. Як виконаєш це, веди гостя, нехай подивиться. Коли на зброю гляне, знай, що чоловік, а коли задивиться на вишивки так на мотки вовни - не інакше як жінка. Повернувся Іон одним духом додому, виконав наказ знахарки, а потім кличе товариша, неначебто б зброя показати. Той уп'явся на зброю, знімав його зі стіни, у руках вертів, оглядав, іржу зчистити так змазати велів, і відразу послав його за клоччям так змащенням, щоб за роботу узятися. На решта він навіть не глянув. Вийшов Іон з будинку засмучений і у четвертий раз пішов до знахарки з уклоном.

Зморщена баба у піч подула, змова свій нашептала, у долоні поворожила так потім сказала:

- Іди-но додому так кинь мітлу на поріг. А хлопця-те побери із собою так поведи, куди душі завгодно. А як будете вертатися так у будинок входити, у обоє дивися: коли настане він на мітлу, аль переступить через неї, знай, що чоловік, а коли підніме так підмете, а потім у куточок поставить ціпком догори, не інакше як дівка.

Виконав він баби наказ. Обійшли вони всі сіло й ось вертаються додому. "Зараз або ніколи", - думав Іон. Увійшов він у будинок і на мітлу настав, а товариш його схопив мітлу за ціпок, підмів колом та й поставив у куточок. Тоді Іон обернувся й обійняв дівицю.

- Улюблена ти моя, життя ти моя, як тебе кликати?

Та отут зняла Кирмиза кушму з голови. Довгі волосся шовкові прикрасили її дівоча особа, і стала вона схожа на сонечко ясне. Подивилася вона йому у очі - сама життя рада, посмішка у погляді - і відповіла:

- Кирмизой кликати мене.

Зіграли вони теперішнє молдавське весілля, улаштували бенкет на увесь світ, танцювали остропец, за тиждень сто дружек наготували гору галушок, сто бояр понесли по світлі звістка, де можна попити, поїсти, мол, у Фрасинештах гуляють, на весілля всіх запрошують.

Зажили вони після весілля мирно й дружно. Заради Кирми-Зи роботящий, старанний Іон трудився від темна до темна. чи Довго, чи коротко прожили вони так, так раптом спалахнула війна. Отут і Іона побрали, тільки він покарати встигнув: "Панотець так матінка! Бережіть Кирмизу, роботою важкої не дошкуляйте, поласковей будьте з нею. Коли щастя від мене не відвернеться й повернуся я додому живий-здоровіший, буду вас на старості так пестити-плекати, що захочеться вам ще століття жити-не тужити".

Відправився Іон і як у воду канув - ні слуху ні духу.

Не знали, чи живий він мулу голову склав, але чекали його будинку,. як дитя весну чекає.

Серед шабельних боїв, так посвисту стріл удалося йому листик написати,: "Панотець так матінка, бережіть Кирмизу. Скоро закінчиться кровопролиття, і я повернуся додому. Бажаю вам здоров'я".

Старі пам'ятали наказ сина й не давали дівиці-вроді соломину з підлоги підняти. Так пестили її, так плекали, що у вогонь були готові йти за неї. А та людина, що лист віз, чи довго, чи коротко їхав і потрапив він опівночі у ліс дрімучий. Навколо тьма-тьмуща, хоч око виколи. Набрів він додому драконши та й розв'язав постукатися, на нічліг проситися. Відкрила драконша двері, впустила його, нагодувала, потім прийнялася листа читати: та й знайшла те, де про Кирмизе написане. Тоді стара карга прикинулася привітною господаркою, принесла старого вина, що у кубку відіграє, напоїла бідного чоловічка у дошку, і поки той спав мертвим сном, спалила лист до Кирмизе й написала інше: "Панотець так матінка, як дійде до вас цей лист, привезіть дев'ятнадцять возів дров, запалите їх так спаліть Кирмизу. Вона із драконом усе життя проплутала, а потім до мене пристала. Я скоро додому повернуся, і коли не виконаєте мою волю, не замислюючись, спалю вас живцем на великому багатті". Ранком людина відправилася з шлях. чи Довго, чи коротко йшов він і приніс лист батькам Іона. Прочитали вони лист і залилися сльозами. Почувши їх голосіння, прибігла Кир-Миза, прочитала лист і теж гірко заплакала. Потім вийшла до чарівного коня Гайтану, а той заіржав і запитав її:

- Чого, Кирмиза дорога, сльози ллєш?

- Як мені не плакати, рсоль ось що із мною струсило, - і повідала коневі, що у листі говориться.

- Не плач, не горюй!.. Вели батькам, нехай роблять, як у листі написане, а тільки багаття буйним полум'ям розгориться, скажи їм, що разом з конем умирати прагнеш. Підведи мене до багаття й витягнися із правого вуха хустка згорнута, кинь його у вогонь і змело скакай верхи прямо у полум'я.

Старий у горі й розпачі привіз дев'ятнадцять возів дров, склав превеликий стіс, запалив її, і так розгорівся

Багаття, що небу пекуче стало. Побрала Кирмиза коня на вуздечку, підвела до багаття, полум'я якого так і рвалося у всесторони. А коли батьки особа руками закрили, щоб не бачити, як вона горить, Еирмиза вихопила із правого вуха чарівного коня Гайтана хустка й кинула його у грізне полум'я. Огокь відразу стих, як водою залитий, а Кирмиза підхопилася у сідло, понеслася крізь дим, здійнялася до сонця, полетіла над хмарами, над гірськими кручами, над квітучими полями, над дрімучими лісами, потім опустилася на землю й поїхала легкої клуса. У пагорба, що зустрівся їм на схилі, джерела Кирмиза зупинила коня, зіскочила на землю й лягла - на траву.

- Ох, дорогою мій кінь, чарівний твій Гайтан, прийшло мені час родити, - мовила вона.

- А мені прийшов час помирати, - відповів кінь і повалився намертво. Кирмиза ж заснула, а як прокинулася, побачила себе у великий гарному замку. Лежала вона на ліжку й тримала на руках двох красенів-синів, златокудрих богатирів. У головах повитуха стояла. Усе це зробив чарівний кінь Гайтан. Оберігав він красуню Кирмизу й після смерті: груди його стали замком із золотими вежами, зі стінами кз дорогоцінних каменів зі срібними дверима, перлами прикрашеними, голова стала столом, заставленим стравами всякими; ока так вуха - двома лютими вовкодавами, що бігали навколо замка; з вовни Гайтана перед замком виріс сад прекрасний з деревами різними, плодами посипаними, і птахами-співухами, а з одного копита з'явилася зморшкувата й згорблена баба. Вона повивала дітей, купала так годувати Кирмизе подавала.

Чи Довго, чи коротко прожили (З)ні так, сини росли не щодня, а щогодини й стали гарними, як дві квітки. Одного чудового дня, коли вони по двору бігали, підійшла до воріт баба. Учуяли її собаки, стали по сторонах воріт і не впускають. Отут баба й говорить:

- Підійдіть сюди, дітлах мої милі!

Хлопці підбіг до воріт, а стара карга дістала три волосинки через одного пояса так три через інший пояс, віддала їхньому хлопцям і сказала:

- Поберіть! Ти кинь їх геть на той собаку, а ти кинь на шию іншої. Та як тільки кинув їхній хлопці, три волосинки перетворилися у три

Товсті важкі залізні ланцюги, що прикували собак до стовпів у воріт, а стара карга, чтозлобною пикою На чорта схожа, Чоло, точно брила, Волосся сторчма, Кулаків стискає, Очима блискає, кинулася до дверей, замка. Собаки гавкали, рвалися й раптом ланцюга розірвали. Не встигнула баба за клямку вхопитися, а вовкодави вцепились їй у спину й ну рвати її так батувати, так обробили, мати рідна не довідалася б. А хлопці побачив усе це, злякалися так закричали:

- Матінка, матінка! Вийди швидше! Собаки бабу розірвали! Кирмиза вибігла із замка і як побачила у крові зле-презла особа, визнала у бабі прокляту драконшу, пришедшую шляхами неходженими, щоб убити її. Підняла вона хлопців на руки, приголубила й сказала:

- Та поделом їй. Усе життя вона за мною по п'ятах ходила, мріяла загнати у могилу.

Не дали вони чорній виразці перед замком залежуватися, а по-волокли її кістки далеко, на високу гору, і кинули тампод сонцем пекучим, У піску сипучому, Щоб вітри стібали, Дощі розмивали Та бури терзали, Щоб мир забув її злиеделишки, Ні дна їй, відьмі, нипокришки.

А тепер повернемося назад і згадаємо Іона: далеко адже ми зі сказкою

Пішли. А він тим часом відвертав з війни цілий і непошкоджений, приструнив коня у воріт і кричить:

- Виходи з хати, Кирмиза дорога! Гостей ухвалюй, чоловіка зустрічай! Де вже Кирмизе було чоловіка зустрічати, коли вона за три-.

Дев'ять земель від нього пішла. Вийшли батьки, заплакали від радості, сльозами Кирмизу пом'янули. Іон же, довідавшись про гору своєму так прочитавши лист, повернув коня й поїхав землю колесити уздовж і поперек: на захід і схід, на північ і на південь, але дружину зустріти так йому й не вдалося. Стомився він від стількох доріг неходжених, поистратил міць у місцях, де ноги людської зроду не бувало, кинув поводдяна луку сідла й дав коневі волю. А було це у Кирмизиной долині, і незабаром, як з-під землі, виросли перед ним два собаки. Заричали так загавкали вони те з один, то з іншого боку на вершника й погнали його прямо до замка, не дозволяючи зі шляху згорнути. Хлопці у той час у дворі

Відіграли й, побачивши вершника, закричали:

- Матінка, матінка, вийди подивитися: до нас всадниккакой-те прискакав. Вийшла Кирмиза, долоня козирком до очей приклала, побачила його й довідалася.

- Ах, синочки ви мої милі, то панотець ваш їде.

Підняв Іон хлопців на руки, поцілував, і сіли вони вчотирьох за стіл. Попили, поїли, а потім про життя-буття своєму розповідати сталі: три дні усе говорили, наговоритися не могли, так солодкий сон ока їм закрив. А як прокинулися, побачили себе у чистому полі, так не у постелі, а на голій землі, головами на бугрі. Подивилися вони по сторонах і побачили, що здалеку до них играючи пари коней скакає. Один з них був каро-гнідий Іона, а другий чарівний кінь Гайтан. Підхопилися вони на коней, побрали на руки синів і додому поїхали.

А я у сідло добре сіл - Казку вам розповів, як умів, А потім осідлав казан Та казку до кінця довів.