Жив один пастух і усе життя пастушил. Одного разу він, коли пас череду, догодив у зміїну нору й опинився у підземелля. Там у підземеллі лежала, немов кряж, змія. Вона була вождем змій.
Усе літо пастух волею долі провів у підземелля. Коли настала осінь, тут почали збиратися змії. Тут же у виходу лежав великий камінь. Уповзаючи у нору, усе змії облизували камінь.
"Ну, - подумав пастух, - Дай-но я теж лизну його". Як тільки він доторкнувся до каменю мовою, так пастухові не захотілося не пити, не є. Пастух, облизнувши зміїний камінь, раптом почав розуміти й зміїна мова.
Жив пастух у змій і усе розумів, про що вони говорили між собою. Так він провів у них усю зиму.
Настало літо. Підійшов час зміям вийти на землю. Перед виходом зміїний вождь учив усіх змій:
- На землі не торкайте ні худобин, ні людей! Усе змії покинули нору й виповзли на землю. А пастуха вождь змій не відпустив.
Підійшла й наступна осінь. Змії знову почали збиратися у норі. Перед входом у нору усе змії облизували камінь. Різні змії зі своїми вождями розташовувалися по своїх кутах.
Пастух прожив у змій рівно три роки, і за три роки він вивчив мови всіх змій, птахів і звірів. Через три роки вождь змій випустив пастуха на волю й велів йому не говорити, що він розуміє мову тварин. А якщо ні, то він умре.
Знову пастух почав пасти худоба. Опівдні щораз своя череда він приганяв на відпочинок до великого дуба. Ось одного разу він пригнав худобу до того ж дубу, а сам приліг під ним відпочити. На верхівку дуба прилетіла ворона й говорить собі:
"Ну й пастух! Двадцять п'ять років пасе череда, а дотепер не знає, що під цим дубом у сорокавідерній бочці зарите золото".
Пастух під дубом тільки дрімав, і тому всі слова ворони чув. Пастух опам'ятався, відігнав череду, потім викопав з-під дуба сорокавідерну бочку із золотом.
Розбагатів пастух. На ці гроші він побудував собі новий будинок, купив усяку худобин, а потім одружився. Дружина виявилася здоровішої й товстою.
Одного разу пастух запріг пару коней у тарантас і поїхав із дружиною на базар. По дорозі коня почали між собою розмовляти. Пастух сидів і слухав, про що вони говорили.
- Тільки я, - говорить одна з них, - тягну тарантас, а ти зовсім не тягнеш, тягни сабоніше.
- Оглянься-но назад, - говорить інша.- На твоїй стороні яка жінка сидить, здоровіша товстуха, а на моїй стороні тоненький її чоловік. Тому тобі здається, що ти тягнеш сабоней мене.
Почувши розмову коней, марієць не витримав і засміявся. Дружина, здивувавшись, запитала чоловіка:
- Чому ти смієшся?
- Просто так, - відповідає чоловік.
Дружина затялася, усе прагла вивідати, тому сміявся її чоловік.
Чоловік говорить:
- Ось на базарі купимо калачів. Повернемося додому, нагодую худобин, а потім скажу, над чим я сміявся.
Чоловік і дружина вернулися додому. Марієць дав калачів курям і собаці. Собака не став їсти, вона горювала. Кури й півень сталі клювати. А перед собакою калач так і лежав недоторканим.
Півень, побачивши, що собака не їсть, запитав її:
- Чому ти не їж?
- Не хочеться їсти, тому що наш хазяїн скоро вмре, - говорить собака.
- Звичайно, умре, коли він на одну свою дружину управи не знаходить. У мене ось є дванадцять дружин, і всіх я тримаю у своїх руках. У нього тільки одна, і те не може з нею впоратися. Йому нема чого горювати: у нього у кліті висить дванадцятигранний батіг. Ось би пошмагав він цим батогом свою дружину, говорячи: "Будеш ще розпитувати про те, чого не можна запитувати?"
Марієць стояв відразу й чула розмова півня із собакою. Тоді він побрав у кліті дванадцятигранний батіг і ввійшов до дружини.
- Будеш ще мене розпитувати?! - повторював він, хльостаючи її. Та доти хльостав він свою дружину, поки вона не сказала: "Добре, більше не буду розпитувати".
Після цього чоловік і дружина сталі жити дружно.