Жив-Був у одній країні розбійник. Нажив він грабежами чимале багатство. Але ось настав його смертна година. Покликав розбійник дружину й сказав їй:
- Запам'ятай, коли я помру, усе добро роздай біднякам, собі ж залиши тільки шаблю, коня й собаку. А як виросте наш син, стане міцним так сміливим, скажи йому, що батьківська сила була у шаблі. Побере він шаблю булатну - негайно стане таким же могутнім, як я. Виконай усі свято, дружина... Ну, вибачай, умираю.
Сказав так відважний розбійник і віддав богу душу, помер. Дружина усе виконала у точності. Як поховала чоловіка, роздала біднякам на спомин душі всі його багатства, залишила тільки шаблю, коня й собаку - для сина, коли той виросте.
Ріс, ріс хлопчик - та й виріс. Зрівнялося йому вісімнадцять. Та став він випитувати, у чому таїлася батьківська сила.
Мати не посміла відкрити йому таємницю, боялася, що не збереже він у такі незрілі роки батькова спадщина.
Але син усякий день приставав до неї з розпитами. Прагнеш не прагнеш, а довелося розповісти йому, що батьківська сила таїлася у шаблі, та ще у коні й собаці.
Як довідався про те розбійницький син, побрав батьківську шаблю, загнуздав бойового коня, осідлав його, свиснув собаку й поїхав на головну площу - людей подивитися так себе показати.
Давно не бував на волі могутній кінь, рветься вперед, так і здійнявся б у небо, якби не вузда. та й сам хлопчик не дивиться, куди мчиться. Та збив він ненавмисно царського сина. Відразу, на місці, царевич і вмер. Закричали царські слуги, всполошился народ - метушня піднялася превелика, кинулися усе ловити розбійницького сина. Як учуяв він лихо, пришпорив коня. Сірим соколом ринувся кінь уздовж по вулиці. Слуги усе розповіли цареві, спорядив він пожену - так пізно: розбійницький син був уже далеко.
Кілька днів мчався він без оглядки, а коли страх помаленьку затих, притримав коня, став роздумувати, як йому бути, що робити: повернутися додому або далі скакати куди ока дивляться. Не знав він ще, що отцовскою шаблею міг би усе царське військо перебити, якщо б здумали з ним потягати, - побоявся повернутися, розв'язав їхати вперед, пошукати яке-небудь місто великої й там поселитися.
Їхав він, їхав - днів отак п'ять або шість - і побачив раптом у чистому полі величезну вежу, усю із кришталю. Ох, і блищала та вежа під сонцем! Подивувався розбійницький син на чудесну вежу й розв'язав дізнатися, що у ній приховане. Під'їхав до вежі ближче, оглянув її всю навколо - де ж двері?
Шукав, шукав, - начебто й немає ніде ні входу, ні виходу, - так мистецьки вони були заховані. Заглянув хлопець усередину через стекла - і що ж він бачить? Сидить у вежі красуня, дунья Гюзелі.
Знала дівчина про свою красу, тому-те й у вежі зачинила: усе чекала, - ось прийде до неї найперший хоробрий і розтрощить усі перешкоди великим геройством.
- Відчини, красуня! - попросив син розбійника. - Відчини, я ввійду! Але відповіла дівчина так:
Тільки хороброму витязеві впору Збити замки, поламати всі затвори. Боязким немає у цю вежу дороги. Якщо хоробрий - так увійди без підмоги.
Якщо б боязкого я очікувала, Я б сидіти у цій вежі не стала! Почув ці мовлення син розбійника, вихопив шаблю з піхов, розігнав запопадливого коня й ударив по вежі з нальоту. Задзвеніли кришталеві стіни, розгорнули ворота, і влетів молодець на коні прямо у терем до дівиці. Побачила дунья Гюзелі, який хоробрий так красень став перед нею, -догадалася з першого погляду, що він її наречений. Обійняла його, поцілувала, побрала за руку, відвела у свою спальню, і стали вони чоловіком і дружиною. Час ішов. Якось раз відправилася дунья Гюзелі у лазню. Честь честю помилася, одяглася, а як вийшла на вулицю так переступила через канаву водостічну, зірвалася у неї з ноги візерункова туфелька й упала у струмок. Слуги кинулися вслід, так не піймали, - вода швидко текла! Спливла туфелька далеко, і викинуло її на зелену галявину. Проходили повз царські слуги, побачили гарну туфельку, подивувалися чудесним візерункам: уся-те вона розшита перлами так самоцвітами! Прочитали й ім'я господарки, шовком так бісером вишите.
- Ну й туфелька! - мовили царські слуги. - Не інакше як красуня її носила. Адже недарма назвали її дуньей Гюзелі, що значить - "Красуня миру". Віднесемо-но знахідку паную, нехай подивиться. Може, і нагороду більшу одержимо.
Так і зробили. Подивився цар на туфельку, подивувався чудесній вишивці, а найбільше сподобалося йому ім'я господарки. Нагородив він своїх слуг за знахідку, обіцяв ще більше, якщо знайдуть дунью Гюзелі так у палац її приведуть.
Та відправилися царські слуги розшукувати дунью Гюзелі по всіх селах і всім містам. Запитували зустрічних і поперечних - не чи знають, де живе красуня. Але ж недарма говориться: "Мова доведе до Стамбула". Попався їм така людина, що вказав дорогу до кришталевої вежі. Ось прийшли туди слуги, сказали красуні:
- Прагне цар негайно побрати тебе у дружин. Підлестили ті мовлення дунье Гюзелі, а Усе-таки вона відповідала:
- Ось, випийте, слуги, по чарці, та й ступайте з богом назад. Та пущі всього намагайтеся, щоб чоловік мій не довідався, із чим ви до мене приходили, не те не минути лиха вам.
Почули царьови посланці такі слова, голови повісили, повернулися до царя й передали відповідь. Розсердився цар і говорить:
- Поберіть негайно військо у п'ятсот людей, добудьте красуню силою.
Відібрали п'ятсот людей із царьових полків і знову рушили до вежі. Побачила дунья Гюзелі військо, кликнула чоловіка й просить:
- Замкни ворота міцніше.
- Не бійся, красуня жінка, не лякайся! - відповів їй чоловік. - Доки я живий, мені й три такі війська не страшні. Зараз ти побачиш, як я з ними розправлюся.
Як тільки солдати наблизилися до вежі, він виїхав до них на коні, із шаблею наголо.
- Е-Гей! Ти, чи що, чоловік красуні дун’ї Гюзелі?
- Я самий, - відповів розбійницький син. - Що вам потрібно?
- Дружину твою потрібно, - сказали солдати. - До царя її повеземо. Віддай, якщо прагнеш залишитися у живих, навпростець говоримо.
- Та дружини не віддам, і поганого ви мені нічого зробити не можете. Убирайтеся негайно, якщо вам життя дорога.
Ну, звичайно, солдати узялися до зброї. так тільки не знали вони, що за сила таїться у заповітній шаблі. Пришпорив хлопець коня, змахнув батьківською шаблею і єдиним ударом зрубав ворогам голови. Лише декого залишив у живих - щоб було кому розповісти цареві про битва.
Ну що ж, побігли солдати до царя. Негайно спорядив він друге таке ж військо. Але чоловік красуні дун’ї й друге військо порубав. Та кілька раз посилав ще цар добірних солдатів до кришталевої вежі - кінець завжди був однаковий. Ніяк не вдавалося цареві захопити дунью Гюзелі. Але ось нарешті відшукав він лиходійку-бабу й наказав їй добути красуню хитрістю.
- Ну що ж, я добуду, - відповіла бабка. - Тільки вели ти зробити кибитку із шовку на дві людей - таку, щоб по небу літала, звезла б мене до дунье Гюзелі, а потім до тебе нас доправила. Тоді й вийде твоя справа. Уже дуже хотілося цареві добути собі у дружин красуню. Побудували бабі
Кибитку, пустили її у піднебесся. добралася бабка до місця, кибитку у чагарнику сховала, сама пішки пішла до житла красуні й попросилася переночувати, а то, мол, вона з далеких країв вертається й, на лихо, заблудилася.
Почула дунья Гюзелі те слізне прохання, і шкода їй стало бабу; пустила її у свій палац, напоїла її, нагодувала. А отут саме й чоловік вернувся. Глянув на бабу й дуже зрадів: нехай, мол, і зовсім залишиться, коли захоче, а то дунья Гюзелі проводить увесь день сама-самісінька.
. - Сам бог привів тебе до нас, бабуся. Захочеш - так залишайся у нас замість матері, опікуватися будемо про тебе, як про рідний.
- Ах, син! Невже пригрієш бабу? добра ж душа у тебе! Залишуся!
Від добра добра хіба шукають?
- Ну, дай тобі бог здоров'я, бабуся.
Чого захотіла баба, того й добилася: стала злодієм домашнім. Устане спозаранку, цілісінький день винюхивает, виглядає, у чому таїться велика сила хазяїна. Та дружину підбурювала дізнатися, розпитати чоловіка.
- Уж яка ти щаслива, дочка! Чоловік у тебе - богатир! Довідатися б,
Мила, у чому його молодецтво! Запитала б ти, донечка, як-небудь вечірком, у чому його молодецька сила!
- А що ж, бабуся, і правда запитаю, - відповідає дунья Гюзелі. Та вірно, запитала його у той же вечір.
- так хіба не знаєш, красуня жінка, у чому моя сила?
- Не знаю, - звідки ж мені знати, якщо ти, пан мій, про той ні слова не говорив!
- Так знай, моя сила - у тій шаблі, що дісталася мені від батька... Та у коні, і у собаці... Але у шаблі - найбільше. Як шаблю зніму, я хворим стаю, і отут уже дитина мене здолає. Ось бачиш, жінка, у чому моя сила?
Так і довідалася дунья Гюзелі, у чому сила чоловіка, так хитрій бабі про те й розповіла.
"А мені тільки того й потрібно було, красуня, - подумала лиходейка. - Тепер виконаю своє обещанье паную".
Та стала вона сторожити, як би викрасти хазяйську шаблю так сховати. Але ж не даремно говориться: "Та вода спить, один чорт не дрімає". Улучила лиходійка хвилину, зняла ночною часом шаблю зі цвяха так кинула у глибокий басейн. Молодець негайно занедужав.
- А ти не тривожся, доця, - сказала баба дунье Гюзелі. - Уж якщо я тут, виходить, горі избудем. Не горюй, не журися, підемо краще у ліс, пошукаємо цілющих трав. Попоим болящого відваром трав'яним натще три денечка - усю хворість як рукою зніме.
Пішла красуня вдвох з бабою іудою у ліс шукати цілющих трав, а підла бабка швидко до самої кибитки її приманила, тайкома для відльоту кибитку налагодила й стала вмовляти дунью Гюзелі ввійти подивитися: що, мол, за штуку вони відшукали - із землі, чи що, виросла або із неба звалилася? Увійшла першої бабка, увійшла за нею дунья Гюзелі - кибитка негайно й здійнялася. Лихо! Зрозуміла отут дунья Гюзелі, що бабка її обдурила, спершу злякалася жахливо: не чи відьма бабка або, може, яка русалка? Плаче красуня:
- Нещасна я! так що ж із мною тепер буде! Навіщо ти так зробила, бабка? Що бачила ти від мене поганого? Навіщо підняла ти мене у хмари й несеш невідомо куди!
- Не бійся, доця! - мовила бабка. - Я тобі зла не бажаю. царицею прагну тебе зробити, у царських палатах жити станеш, а не у дикій пустелі. Правду говорю, не бійся.
Летіла, летіла кибитка, до царського палацу долетіла. Спустилися на землю, і повела бабка дунью Гюзелі до царя. Як побачив її цар, обімлів, серце так і заколотилося: вуж дуже сподобалася йому красуня. так тільки ось дунье Гюзелі він не сподобався: і старий, і боляче непоказний. Дивиться вона на нього, і начебто ворог лютий перед нею, а не цар у раззолоченном платті, у короні так зі скіпетром у руці. Але хоч не по серцю він, а тепер уже нічого не поробиш. У сили немає правди!
- Ну ось, красуня, бачиш? Хоч твій чоловік і побив у мене багато війська, а Усе-таки попалася ти мені у руки! Зараз обвінчаємося, станеш царицею.
- Знати, така вуж моя доля, - відповідала красуня. - Піду за тебе заміж... Тільки ти, цар, спочатку влаштуй, як ведеться, оглашенье сорокаденне й усім повели, щоб ішли у палац мене ушановувати так красою моєї любуватися. Та ось що ще скажу тобі: знаю я чудовий засіб, можу перетворити тебе, цар, у молодого. Як стане тобі двадцять п'ять, тоді й обвінчаємося. Добре?
Вислухав цар її мовлення, на усе погодився, призначив день весілля й став очікувати, що знову стане молодим. А дунья Гюзелі навмисно хитрила, щоб виграти час, сподівалася - чоловік-те дізнається, прийде й позбавить її від нещастя.
А що ж він робить, бідний хлопець, хворий, самотній?
Заіржав його кінь, пес загавкав - обоє їсти запросили. А хлопець і встати не може. Зрозумів він тоді, що це - старухини підступ. Говорить він:
- Послухай-но, пес, друг мій вірний, пошукай, де сховала чортова бабка заповітну шаблю, а то, мабуть, я так і вмру передчасно. Почув слова його пес, пошкодував хазяїна й кинувся шаблю розшукувати. Шукав, шукав - немає ніде. Прибіг нарешті до басейну, побачив шаблю на дні, пірнув один раз, інший раз і третій - ніяк не дістане. Багато раз стрибав він у воду - схопив-таки шаблю, приніс своєму панові. Той побрав її у руки й негайно поправився. Нагодував він коня й собаку - верб шлях: помчався шукати свою дружину по всій державі, з міста у місто,
Із села у село. А як доскакав до столиці так почув про царське весілля, відразу вгадав, хто царьова наречена, довідався й про те, що незабаром цар стане зовсім молодим, двадцятип'ятилітнім, так відразу й одружиться. Умить зрозумів тоді юнак, чиї усе це витівки, не став витрачати часу даром, відправився на окраїну міста до знайомої баби, дав їй купу грошей і велів зшити швидше три плаття - для неї й для двох її дочок, нехай одягнуться понаряднее й підуть подивитися на царьову наречену так честь їй вшановувати, як запропоновано царським указом.
Баба жваво покликала митецького кравця. Через два дні всі плаття були готові. Негайно нарядилися й бабка й дочки й пішли разом із хлопцем у царські хороми, подивитися на наречену. Прийшли вони до неї. Красуня відразу чоловіка визнала й повела його у іншу палату, де чоловіка бенкетували, так по дорозі й сховала у своїй опочивальні - у просторій закритій ніші. Жінок же вона всмак почастувала й додому відправила, - сказала, що хлопець пізніше прийде, слідом за ними.
А було те напередодні сорокового дня. Усе чекали його з нетерпінням: усім хотілося глянути, як цар дивом перетворить і раптом помолодіє. Настав вечір тридцять дев'ятого дня. Прийшов старий цар у напівтемну спальню, щоб лягти поруч із дуньей Гюзелі й стати молодим. А дверцята ніші розгорнули, вискочив звідти розбійницький син, змахнув своєю шаблею й зніс цареві голову. Сховали мертвого у потаєне місце, а ранком вийшла дунья Гюзелі до народу, а поруч із нею став гарний і молодий цар двадцяти п'яти років. Здивував народ великому чуду. А дунья Гюзелі й чоловік її, син-те розбійника, царем і царицею зробилися у цій країні. Ось так-те: не рій іншому яму, сам у неї потрапиш.