Жив-Був хитрий хлопець. Якось раз батько підкликав його й говорить: - Ану-но, синок, давай навантажимо на осла мішки із зерном - поїдеш на млин. Тільки дивися - у тих місцях млинів безліч. Сам вибереш, де подешевше, повигодней буде. Але міцно запам'ятай, до мірошника Кьосе не заходь: неодмінно обдурить-зерно забере, а борошно не віддасть.
- Ну що ж, буду пам'ятати, - відповів син.
Батько навантажив на осла мішки, хлопець негайно й поїхав. А шлях-те недовгий був. Приїхав він до млинів. Їх було багато - одна за другою вибудувалися, як напоказ, у один ряд. Ну, щоб не потрапити у лабети ошуканця Кьосе, хлопець і почав оглядатися - куди піти.
А Кьосе мав звичку стирчати у воріт свого млина, гостей чекати.
Дивиться, не чи їде хто з хазяїв із зерном, і до себе зазиває.
Ну виходить, стояв Кьосе у воріт. Побачив він, що хлопець із зерном приїхав.
Прошмигнув Кьосе у свій млин так відразу через чорний хід вискочив і ввійшов до сусіда - тихенько через задні двері прошмигнув до нього, - відразу на вулицю через передню вийшов і став кликати до себе парубійка. Але той його довідався, до нього не пішов і постукався у сусідній млин. Подумав, вірно, що це не млин лукавого Кьосе, раз він у інших дверей коштує.
Став кликати хлопець мірошника - ніхто не йде. Сам зняв мішки з осла. Та тільки зерно засипав, виходити Кьосе й говорить:
- Про - Про! Ласкаво просимо!
Ну, що ж поробиш: хоч і обманулся він, а подітися нікуди - зерно-те засипав! Прагнеш не прагнеш - довелося залишити!
Але хлопцю запам'яталися батьківські слова, він знав, що за птах підступний Кьосе. Став він думати, як би так зробити, щоб Кьосе не міг надути його й привласнити борошно. Почав молоти Кьосе зерно. А хлопець йому говорить:
- Батько мені велів доглянути, щоб ти гарненько змолов наше зерно, а потім спік би для нас більшу погачу. Та ще віддав би мені у дружин свою улюблену дочку.
- Ну що ж! - відповідав йому Кьосе.-Ти тут посидь, почекай, поки зерно змелеться, потім я спечу вам і погачу!
Налив він води у казан, поставив казан на вогонь. Скипіла вода, а на той час зерно було змолото. Кьосе-Ошуканець побрав борошна та й бухнув у казан, начебто для тесту. А замість тесту вийшла рідка каша - казан-те налитий був водою до країв, а борошна насипане небагато. Таке тісто хіба що для оладий годилося, а не для хліба...
- Що робити? - запитав Кьосе-Ошуканець. - Борошна-Те у нас не вистачає!
- Не знаю. Батько мені сказав, щоб ти спік нам погачу, борошно ж віддав би окремо!
- Так адже я усе борошно витратив, - відповідав йому Кьосе. - Ти ж бачиш: усе борошно у казані! Де ж мені побрати ще?
Отут посварилися вони.
- Ну добре, - сказав Кьосе. - Зробимо інакше. Давай-но з тобою побалакаємо, хто кого перебреше. Обдуриш мене-дам тобі й погачу, і борошна. А немає - повернешся додому голіруч.
Хлопець подумав і погодився. Та став йому Кьосе плести небилиці: він старше, виходить, і почав першим.
- Бачиш геть ту канаву? Тут за старих часів було чудо. Посадили отут огірки.
Росли вони, росли так виросли такі більші - просте диво. Один огірок ненароком упав поперек канави так так і залишився замісце мосту. Не тільки люди по ньому могли проходити, але й верблюди.
- Вірно, вірно! - весело засміявся хлопець. - Звичайно! Я знаю! Я пам'ятаю! Батько мені розповідав, що було ще й таке: одного разу по цьому огірковому мості йшли верблюди з поклажею, везли коштовності царські. А міст-огірок розкачався, затрясся - верблюди у канаву звалилися та й втопили. А батько мій у огірку сидів, спав там. Прокинувся він від цього шуму й визирнув з огірка. Зібрав потім потихеньку всі царські скарби й зробився багатієм. Та я тобі ось що ще розповім! У нас були вулики бджолині, штук ця до три ста. Та щоранку батько перераховував бджіл. Якось ранком уважав він, уважав - однієї бджоли не вистачає! Куди вона подіялася? Батько й туди й сюди - ну, наче й не було бджоли. Що робити? Осідлав мій батько півня, поїхав по світлі шукати бешкетну бджолу. Усе світло об'їхало - до самого краю добрався. Бджоли немає й немає! А як став під'їжджати до Багдада - бачить: бджолу запрягли у плуг і вона оре у парі з волом чиюсь ниву. Батько мій, звичайно, бджолу жваво розпріг і погнав перед собою. Привів її, у вулик пустив. Потім розсідлав півня, глядь, на спині у бідолахи рана. Що робити? Розв'язав вилікувати півня. А як? Випробував одне зілля, інше - півень усе хворіє! Та ось нарешті хтось дав йому добра рада: розколоти горіх, ядро розжувати й до рани прикласти. Батько так і зробив, так зверху ще землицей присипав і зав'язав. Ранком приходить у курятник, розв'язав ганчірку, бачить-диво! Горіх-Те вже втеча дала, і листочки розпустилися. Виріс горіх ростом з дуб, зібрали з нього врожай небувалий. Галки у галузях звили гнізда, галчат вивели. А паливоди-дітлах побачив галок і давай кидати у них каменями так грудками землі - прагли горіхів дістати й галчат роздобути.
Стільки там, нагорі, нагромадилося всілякої дряни, що незабаром уже стало там не дерево, а неабияка ділянка землі, і батько розсудив, що можна там висіяти багато насінь, не менше десятини, так, крім того, ще гай залишиться. Розорав батько ту землю дев'ятьма плугами, хліб там посіяв. А гай залишив недоторканої, у ній поселилися ведмеді, лисиці й вовки. Ось час прийшов, мій батько запросив женців - хлопців і дівок із трьох околишніх сіл. Тільки було прийнялися вони за роботу - з лісу визирнула лиса. Отут хлопці й дівчини кинулися ловити лисицю; піймати її не піймали, а хтось у неї кинув серп. Устромилася отут рукоятка серпа прямо у бік лисиці. Від болю нещасна стала метатися туди й сюди - так усе поле одна й стисла. А скінчила жати - до лісу помчалася. Отут вискочив серп із Лисицина боку, а поруч на землю записка впала. Жниці підібрали її, а прочитати не вміють. До судді віднесли, прочитати попросили...
- А що ж суддя? - перебив ошуканець Кьосе.
- Суддя їм сказав - тут написане:
Нема чого Кьосе хитрити даремно, нехай негайно віддасть і борошно, і погачу, і дочку на додачу.
Ось так і визнав себе переможеним ошуканець Кьосе й віддав парубійкові й борошно, і погачу, і дочку на додачу. А хлопець звалив мішки на осла, побрав наречену за руку - і додому!