Жив-Був ледар. Розлегся він у поле під кущем і бачить:
Безліч мух обліпило якесь падло. Розмахнувся ледар і одним
Махом прихлопнул чотири десятки.
- Ева! Дивися, який я молодець! - сказав він собі.
Захотілося йому, щоб і усе вважали його легінем. Пішов ледар до зброяра, велів викувати йому добру шаблю так написати на ній: "Одним махом - сорок душ побивахом!" Нехай кожний, хто напис прочитає, дивує й перед сміливцем тремтить.
Викували шаблю. Надяг її ледар і відправився у гори, попугать тих, хто буде трусливей його самого. Походив-Походив - та й ліг у холодкеотдохнуть. Ну, а у горах колобродили сорок розбійників. По стежці прийшли вони до того місця, де хріп ледар, запримітили сплячого й послали двох на розвідку:
Мол, що за людей. Подивилися на нього двоє посланців так прочитали напис на шаблі: "Одним махом - сорок душ побивахом!" Негайно повідомили вони іншим
Розбійникам, і усе разом розв'язали: непогано б побрати хоробрий до них у отамани!
А ледареві тільки того й треба. Подружилися вони й пішли по горах колобродити.
Пронеслася про них слава всюди, і усе через молодця отамана. Люди тремтіли від страху - і старий і малий. Ну але ж відомо: один скаже, а іншої повторить! Дійшов слух і до царя.
У стольному царському місті не було питної води. Один-єдиний ставок, та й у тому ставку поселився дракон і вимагав за воду кривавої данини - приводь йому на поживу по одній людині у день. Ось так і брав він від кожного будинку по людині. Дійшла черга до царівни. Цар видав наказ: хто хоробрий-молодець - нехай побореться із драконом і, коли здолає його, більшу нагороду одержить.
Розповіли цареві: у розбійників, мол, є отаман, такий молодець, що одним махом може сорок ворогів изничтожить. Негайно цар спорядив до отамана послів, щоб просили його у палац подарувати з усією його зграєю. Коли поборе дракона так урятує царівну, цар не тільки помилує всю зграю, але й дочка за отамана видасть заміж, а розбійників усіх негайно міністрами призначить, щоб сиділи вони до кінця своїх днів у палаці, а у горах не валандалися. Одержав отаман таку звістку, і розбійники відразу загорілися: ідемо, мол, изничтожим дракона. Дуже вже їм міністрами стати захотілося. Та й то сказати: боротися-те буде сам отаман, а вони посидять у сторонці, так потім за нагородою прийдуть.
Отаман же, побачивши їх рвенье, хоч і знав, що прийде йому поперед усіх іти, так розсудив: відмовитися - ніяково, умить розкриється хитрий обман і усе зрозуміють, що сміливець він аховий.
Ось з'явилися розбійники до царя, а потім і на берег ставка побрели, - треба
Отаманові прикинути, як сподручнее дракона вбити.
Оглядівся отаман і розв'язав: зграя нехай сидить у засідці, а він сам забереться на дерево, ближче до ставку, та й буде звідти командувати.
Над ранок прийшов отаман разом зі зграєю до ставку, усіх розбійників укрив у засідці, сам на дерево вліз, так таким легінем дивиться, начебто всі йому дарма. Хоч у душі й попрощався він з життям, а виду не подає, тому як ще сподівається, що, на дереві сидячи, як-небудь уціліє. Розбійникам же строго наказав: без команди не сміти турбувати дракона.
Ось Незабаром здався дракон з води - так прямісінько до дерева. Побачив його хоробрий мухобой, і всі піджилки у нього затряслися: що отут зробиш! Упасти у дракона величезна - людини проковтне й не подавиться. " Так-А, спробуй убий його! Як же! - думав горі-хоробрий. - Краще вже стрибну до нього прямо у пащу, нехай проковтне - і всі отут. Кінець отаманству, досить голови людям морочити. Отут адже не мух бити, сорок штук одним махом. Отут - дракон!" А дракон запримітив його, паща розкрив, підняв страшну голову, та й тягнеться прямо до отамана. Хлопець до того злякався, що й зграю викликати із засідки не міг, - мол, що ж ви, стріляйте, убийте дракона! Затремтіли у хороброго руки-ноги, зірвався він з дерева й униз полетів. У пащу драконові не догодив, а вцепився йому у зашийок так з переляку за вуха його вхопився, щоб не впасти. Здивувався дракон, навіть остовпів. Так адже старі люди не даремно говорять: "Коли боягуз свій страх пересилив, його вже ніяк не подужаєш".
Так і тут. Раз дракон присмирнів, отаман пересилив свій страх так як гаркне розбійникам:
- Що ви коштуєте, чого ще чекаєте? Може, прагнете, щоб я верхи на драконові до вас у гості приїхав?
Як почули його розбійники, підбігли до дракона з усіх боків, та й почали списа й стріли метати у нього. Так і вбили.
Отут зраділи й цар і народ, підхопили молодців на руки, понесли з радістю у місто. Там більшу нагороду відвалив цар усім хоробрим, та й до весілля царевниной стали готуватися. Але саме у це саме час сусідній цар оголосив тій державі війну. Наскочив непрошений гість зі своїми військами, та й кличе царя: виходи, мол, помірятися силами один на один. Цар повідомив розбійників про нове лихо й запитує, не чи поведе відважний отаман на лиходія-ворога свою зграю, щоб розбити його дощенту. Отаман відповідав, що, звичайно, піде й ворогів переможе неодмінно, - тільки нехай йому дадуть коня нелякливого. Негайно дав йому цар бойового коня, і поскакав молодець подивитися на військо ворога. Як побачив тьму-тьмущу вражих солдатів, вирішив: краще вуж із честю загинути, тільки б не осоромитися.
Відшукав він сухе дерево, підскакав, прив'язав до нього свої руки, - ноги-те він ще перед битвою наказав закувати собі, щоб не міг він зійти з бойового коня доти, поки всіх ворогів не винищить. Прив'язався він, виходить, до засохлого дерева, так як всадив шпори у коня, щоб той навскач пустився й розірвав би його, отамана, на частині. Тільки вийшло інакше: як рвонувся кінь, сухий стовбур нахилив, і висмикнув його могутній скакун із землі.
Упало дерево разом з галузями й комлем на плече отаманові. Ну, а кінь помчався прямо до вражих військ. Побачили вороги, що несеться на них чудо-вершник із дрюком у три обхвати, злякалися, що поб'є він тим дрюком солдатів, побігли додому без оглядки, так своїх же у сум'ятті зім'яли, побили й поранили.
Отаман спершу не зрозумів, що виграв битву, усе чекав - ось-ось на частині його розірве! Але Усе-таки вчасно зміркував. Зняв тоді з рук своє путо, порубав своєї саблею мертвих так поранених, пролив безліч крові й повернувся до царя.
Цар його прийняв з пошаною, віддав дочку йому у дружин. Коли ж цар помер, отаман сіл на трон, а розбійники стали міністрами. Ось воно як буває: неправда до добра привела. Говорить прислів'я: "Отямитися пора, - неправда не доведе до добра". А дивишся, трапляється й так, як у цій казці про хороброго ледаря.