Проїжджали троє купців повз одного села й розв'язали зробити привал на галявинці, дати коня роздих і самим трошки передохнути. А на тій галявині сільський дітлах пас корів і телят. Веселилися парубійки, шуміли.
Лише один сидів осторонь, не брав участь у загальних забавах. Проїзний купець і говорить своїм співтоваришам:
- Бачите, сидить хлопчик, підперши рукою голову, і про щось задумався?
- Бачимо, - відповіли вони. - А що ж отут дивного? Задумався парубійко й сидить, підперши голову рукою.
- Здається мені, що той хлопчик чималого розуму, негоже йому залишатися простим підпаском. Йому б стати великим купцем, а то й царем. Підкликали вони хлопчика, розпитали, звідки він родом, живі чи у нього мати й батько. Хлопча відповідало, що у сім'ї у них бідність велика, живе при ньому мати-бабуся, усе господарство у занепаді, а поправити його неможливо: у вівчарському гаманці грошей не густо. Ось про що він думав, сидячи від усіх у сторонці.
- Ну, не чи прав я був? Не даремно я похвалив хлопчика? - сказав купець.
Нині надвечір зайдемо до нього додому, поговоримо з матір'ю - нехай віддасть його до нас у вчення. А вуж ми б про нього подбали, людиною би зробили. Просто гріх, щоб такий розумний парубійко усе століття залишалося пастухом. Погодилися з ним обоє його товариша, попросили парубійка звести їх до нього додому. Той з полюванням повів їх. На порозі зустріла гостей мати підпаска.
- Добрий вечір, ушанована, - мовили купці. - Не чи дозволиш бути нам сьогодні твоїми гістьми?
- Що ж, ласкаво просимо, синочки, будьте як будинку. Тільки вже не обессудьте: нема чим мені вас попотчевать. Немає у нас навіть хліба на вечерю.
- Дозволь нам залишитися, матінка, а про вечерю не турбуйся, - відповіли проїзні.
Ну, увійшли вони у будинок, хлопчикові дали грошей, веліли купити всякої їжі на вечерю. А повечерявши ситно й смачно, почали розмову з бабою: не чи віддасть сина у вчення - до них у крамницю. Обіцяли допомогти йому вибитися у люди, а їй самої далечіні грошей, щоб могла вона жити безбідно цілий рік, і ще обіцяли надіслати, коли строк приспіє. Побачивши стільки грошей у руках у купців, погодилася баба. Не хотілося їй, щоправда, віддавати хлопчика у незнайомі руки, так, видне, гроші бувають інший раз дорожче рідного сина.
Провели ніч купці під старухиним дахом, а ранком забрали її хлопчика й відправилися у місто, - шлях не малий, їхати довелося годин шість. А був той місто столицею, цар там жив.
Оселили купці хлопчика при крамниці, стали грамоті навчати. Хлопчик усі вчення осягся швидко. А коли почав він понемножку торгувати у крамниці, на нього нарадуватися не могли. Усі, хто бачив, дивували його вправності.
Покупці хмарою сунули, виторг пішов більша.
А інші купці заздрити сталі - адже у них-те самих торгівля захиріла.
Просять вони пануючи: нехай велить, щоб хазяї парубійка крамницю свою відкривали не раніше полудня.
Цар почув їх челобитью. Стала крамниця трьох купців починати торгівлю тільки після обіду. Ну й що ж, покупці стали чекати обіду, а до інших не йдуть!
Що отут робити? Пішли всі торговці ще раз до царя й поскаржилися: ні, мол, сладу із трьома купцями, а пущі всього - з їхнім прикажчиком. Нехай цар прожене їх зовсім з міста.
Цар не знав, що відповісти на отаке прохання. Думав, думав і розв'язав нарешті по-іншому позбутися щасливих купців. Призвав він їх до себе й говорить:
- Ось послухайте... Бачу, вас троє. Народ ви тлумачний... Дайте ділову пораду: де мені знайти дружину, щоб усім - і особою, і розумом - була схожа з покійною царицею. Даю вам три дні на роздум. Не відповісте - голови сплеч. Поклонилися купці й у сльозах побрели у свою крамницю. Побачив хлопчик, що хазяї плачуть, - запитав, чому вони так засумували.
- ПРО, кінець нам прийшов, хлопець! - відповідали купці. - Вимагає цар, щоб ми відшукали дружину йому, на покійну дружину його у точності схожу.
- Так навіщо ж плакати?! - сказав хлопчик. - Відведіть мене через три дні до царя, живий не буду - а відповім йому на запитання.
Почули ті мовлення купці й зітхнули вільніше. А як прийшов третій день, відвели хлопчика до самого царя.
- Государ! - говорить хлопчик. - Дозволь мені колись яке про що тебе самого запитати, а потім я відповім на твоє питання.
- Ну, послухаємо, що ти скажеш! - ответствовал цар.
- Тільки прошу тебе, пресвітлий цар, розсуди справедливо, за законами країни. Ось про що я прагну запитати: якщо є у кого-небудь сад, повний чудових квітів, а серед квітів є один, самий чудовий і самий прекрасний, то скажи мені, чи можна хазяїнові зірвати той чудова квітка й внести його у будинок свій, щоб там любуватися ним, впиваючись його ароматом?
- За законом - можливо цілком, - сказав цар, а радники, що поруч стояли, слова його підтвердили.
- Але тоді адже й ти, ваша величність, можеш вибрати кращу серед самих прекрасних - рідну дочку - і зробити її своєю дружиною. Адже тільки вона, тільки дочка твоя, і схожа у всьому на покійну царицю!
Почув це цар, здивував. Але й він і радники схвалили міркування: вуж так повернув хлопчик, що, мол, за законами країни всяк своїм добром вільний розпоряджатися, як йому заманеться. Вирішили, бачили указ і, як личить, скріпили печатками - повинен, мов, цар побрати у дружин рідну дочку. А нареченій наказ написали, щоб готувалася до весілля. Хлопчикові ж більшу нагороду відвалили й додому відпустили. Стало бути, урятував він купців від лютої смерті, і вони від радості вуж себе не пам'ятали, не знали, як йому догодити. Як довідалася царівна, що здумав батько з нею незабаром повінчатися, - і життя їй не мила стала. Руки прагла на себе накласти, так отямилася, розв'язала з батьком поборотися. Та придумала вона, як позбутися страшної долі. Потихеньку сходила до митецького майстра (він усяке оздоблення робив для царських палат), дала йому грошей і веліла скорехонько виготовити скриня, так такий, щоб у ньому довгий час прожити було можна й щоб зсередини защіпався, так був би легеням - важив би з вантажем стільки, скільки звичайно важать порожні скрині. Побрав сундучник плату, змайстрував скриню й відніс його у терем до царівни. Одержала царівна скриня, поклала у нього багато золота й коштовностей різних, прихопила із собою й більшу печатку государеву. Та ще побрала у скриню і їжі й питва, а перед тем як самої у скрині сховатися, покликала вірного слугу й веліла віднести скриню на базар і продати кому-небудь за безцінь.
Замкнулася вона у скрині, а слуга на плече його підняв і у місто поніс. Ось ходив він, ходив, думав, думав - кому б продати! Та згадав підручного трьох купців, - він часто у їхній крамниці купував усякі товари. Давно полюбився йому молодий прикажчик за те, що вмів і товар продати, і розумне слово сказати, і собою був молодець пригожий.
А царівна, коли бігти зібралася, написала на тій скрині: "Хто купить - покається. Та хто не купить - покається".
Багато приценивались до скрині, поки слуга йшов по базару до тієї крамниці, де сидів хлопчик, так як бачили царевнину напис: "Хто купить - покається. Та хто не купить - покається" - відразу відступалися. Так його й не продав слуга, приніс у крамницю.
Подивився хлопчик на скриню, відразу напис помітив. Зрозумів він, що скриня - особливий, з какою-те хитрістю, тільки ось чи на добро, на зло чи -невідомо. Почав він торгуватися. Ну, уторгував нарешті скринька й віднесла до себе у кімнату.
Ніч минула. А ранком, коли хлопець пішов у крамницю, умить царівна скриня відкрила, вийшла у кімнату так забрала її так, що дивитися любо-дорого. Вернувся додому хлопчик пізно ввечері, здивувався. Захотілося йому скоріше відкрити скринька - так куди там! Як не бився, нічого у нього не вийшло. А зламати - замок пошкодував, та й боязно було, як напис-те згадав... У руки побрав - скринька зовсім легка. Думав, думав, що робити, так так нічого й не придумав.
А повернувся на другий день до вечора, бачить, знову прибране красиво у його кімнаті. Що за чудо! На третій день розв'язав він залишити казан з юшкою на вогні, щоб вона помаленьку варилася. Ледь він пішов, як царівна відкрила скриню, наготувала страв різних і знову схоронилася. До вечора вернувся додому хлопчик, побачив стіл, накритий для вечері, і зрозумів: ні, не порожня скринька, хтось у ньому сидить! Ранком сховався він і чекає - щось буде!
Прождав він недовго. Піднялася кришка, і вийшла на волю царівна. Отут став перед нею хлопчик, за руку побрав, розпитав - чия вона, хто така й навіщо у скриню забралася. Розповіла дівиця:
- Знай, я царська дочка. Батько прагне побрати мене у дружин. А я не бажаю. Ось
І сховалася тут, а тепер у твої руки попалася. Ти придумай, як зникнути нам разом з тобою так тайкома повінчатися. Про гроші не опікуйся, грошей багато - адже я у батька полказни віднесла.
- Ти правабоно зробила, - відповів їй хлопець. - Що ж, давай утечемо, я згодний. Зробимо ось як: спершу я відправлю тебе до своєї матері, там ти поживи недовго - поки я розрахуюся з купцями й здам їм крамницю.
Царівна дала согласье. Та негайно ж хлопець відправив її до своєї матері:
Дав у провідники односільчанина, вірного свого друга, той і доправив скриню прямо у будинок нареченого.
Ну, вийшла царівна зі скриньки, нарядилася у чоловічий одяг - представилася сином баби. Потім зговорилася з митецькими майстрами, і вони побудували їй гарний палац на морському березі.
Захотілося царівні подивитися, як піде їй до особи вінчальне плаття. Одяглася вона, а у віконце випадково побачив її злий човняр і негайно догадався, що це не хлопець, а дівчина.. Ударив він себе у груди кулаком і заприсягся украсти її, як тільки представиться випадок. Через кілька днів розв'язала царівна повідомити нареченого, що палац уже вибудуваний і потрібно скоріше повінчатися. Побрала у неї мати нареченого листик і відправилася до моря, на пристань, пошукати, хто поїхав би у місто й доправив лист. На гріх, підкрутився той самий човняр. Дав він слово доправити лист, а сам роздрукував його, прочитав так замість склав інше, підроблене, начебто від матері до сина: "Ну й дівчину ти мені надіслав, синок! Суща шльондра! Тільки хіба що із псами не плутається! Приїдь скоріше так розправся з розпусницею, адже такої ганьби й мені не стерпіти, не те що тобі, милий син!" Багато всяких капостей написав нареченому той човняр, і усе від імені матері.
Та відвіз він той лист із наклепами у місто. Прочитав хлопець, стукнув себе по чолу, а потім по коліну: "Ох я, бідолаха! Ну що за нещастя! Мені, чесному хлопцю, побрати у дружин таку розпусницю! Ех ти, царська дочка!
Пропади ж ти пропадом, раз ти така. Потрібно з'їздити додому так жбурнути її у море - і вся недовга!" Розрахувався з купцями, попрощався й повернувся додому. Нічого не запитав ні у матері, ні у царівни, а покликав красуню ввечері начебто погуляти по берегу моря. Підійшли вони до краю обриву, і зіштовхнув хлопець дівицю прямо у морську безодню, та й кинувся додому.
А проклятий човняр був уже отут як отут, тайкома сторожив, сидячи у човні.
Любувався, як мучилася бідна дівчина, як намагалася урятуватися з бурхливих хвабо. Нарешті схопив її за руку, витяг до себе у човен, привіз у своє лігвище, та й замкнув на дев'ять запорів: двері за дверима й кожна - на замку.
А через кілька днів, лише царівна оправилася, - розв'язав не гаючись побрати її у дружин. На завтрашній день вуж і весілля призначив. Так, по щастю, відшукала царівна у своєму заточенье невелику пилку; усі замки, усі запори із дверей швидко випиляла - і бігти! Почув човняр, вслід помчався, ну -зовсім уже було піймав, так царівна сказала: "Проклятий човняр! Так краще я утоплюся!" - і кинулася у море. Та вмить віднесли її хвилі кудись далеко.
Трапилося так, що троє хлопців якось закинули невід і замість риби виловили царівну. Як глянули вони на дівицю - негайно посварилися: кожний праг побрати її у дружин!
Поки вони сперечалися, часу багато пройшло. Опам'яталася царівна - і ну благати їх! Говорила, що вона вже замужем, - так куди там! Ще пущі хлопці заспорили, чиєї вона буде дружиною.
А у той час проїжджав поблизу на коні витязь - з рушницею так з пістолетами. Почув він, як сваряться троє хлопців через дівчину, помітив, що дівчина собою пригожа, підскочив, схопив її за руку, підняв у сідло й за спину до себе посадив, кінь пришпорив, і поминай як кликали! Потрапила нещасна царська дочка з вогню так у полум'я.
Ось привіз її у ліс богатир, зняв з коня й сказав: "Будь моею дружиною".
- Добре! - відповідала лукава дівчина. - Прагнеш на мені одружитися? Згодна.
Але спочатку купи мені чоловічий одяг, коня - хоч такого, як твій, дай оружье, а потім веди під вінець, так і бути.
- Добре, нехай - буде по-твоєму! - відповідав богатир. - Якщо прагнеш, надягни моє плаття, і оружье побери, і коня. Прогуляйся небагато: я прагну подивитися, як піде тобі чоловіче вбрання.
А царівні тільки того й треба! Умить одяглася, села верхи на коня, покаталася небагато й назад відвертала; а потім підхопилася у сідло ще раз, від'їхала подалі, на прощання махнула рукою - і була така. Доскакала вона до найближчого міста й поселилася там на постоялому дворі. А через кілька днів замовила собі багате плаття ори, нарядилася у нього, написала фірман і поставила на ньому царську печатку, а потім відправилася до паші й показала йому фірман: нехай паша залишить своє місце і їде. Як побачив паша на фірмані печатка самого царя - підкорився негайно. А пашею стала царська дочка.
Трохи згодом повеліла царівна одному живописцеві написати її у жіночому вбранні, а портрет поставити на перехресті, у чешми. У чешми же поставила вартового й веліла уважно слухати, що перехожі будуть говорити про портрет. Та якщо хто що про нього скаже - зараз же доправити того у палац. Трапилося на гріх, що першим підійшов той самий човняр. Ледь побачив він портрет, ударив себе кулаком у груди й викликнув:
- Ай, так не чи твій уже це портрет, проклята!
Вартовий миттю схопив його й привів до паші. Веліла царівна негайно ж надягти на лиходія ланцюга й кинути у у'язницю.
А через кілька днів ішли повз це місце троє хлопців-рибалок. Як побачили дівчину на портреті, негайно її визнали.
- Дивись-но, адже це та сама, що до нас у мережі попалася!
Ну, вартовий, зрозуміло, і їх відвів у палац ори. Царівна посадила їх у одній з кімнат і почастувала на славу.
Незабаром проходив повз чешми витязь, побачив портрет і сумно зітхнув. Ну що ж, і його повели у палац. Царівна його теж посадила у окрему кімнату, дала і їжі й питва.
Та нарешті пройшов повз чешми наречений царівни. Побачив портрет і навіть заплакав.
Схопив його вартовий, відправив до паші у палац. Його теж посадили у окремій світлиці й почастували як випливає.
Ось так і зібралися у палатах ори всі друзі й вороги молодої царівни, і стала вона їх допитувати. Спочатку запитала нареченого:
- Навіщо ти зіштовхнув мене у море?
Той розповів їй про підроблений лист човняра й відразу свідчення матері всім оголосив: "Дівиця себе дотримувала чесно". Допитали човняра. Тому нікуди подітися - зізнався у всьому. Тоді звернулася царівна до всіх, хто сидів перед нею:
- Скажіть, хто з вас пізнав ту дівицю, чий образ висів у чешми? Ніхто не став брехати. Усе відреклися.
- Чуєш? - сказала царівна нареченому. - Я вірна тобі, а ти по злому
Наклепу у море мене, неповинну, кинув. Ну, бачиш тепер, правда-те важче золота, а з безодні випливе!
Наказала вона катам прив'язати камінь до шиї човняра, та й скинути злочинця у море. Іншим же дала багато грошей і відправила їх геть.
А потім надягла царівна біле вбрання, обвінчалася з улюбленим і повернулася з ним разом у його село. Побачила їхня стара мати й вуж так обрадувалася, що й сказати неможливо.
Ну, а незабаром помер цар, і став правити країною подружжя молодої царівни, тому що розумніше його не найшлося нікого у всій державі. Ось як може часом і пастух зробитися царем!