Жила на одному дворі стара-престарий собака. Багато вона послужила на своєму столітті хазяїнові, а тепер нічого більше не могла робити. Одного разу хазяїн і говорить:
- Що користі такого старого пса тримати? Прийде прогнати його у ліс. Та вигнав собаку з будинку.
Довелося бідоласі піти: спробуй залишитися, якщо по твоїй спині ціпок гуляє. Прийшла вона на опушку лісу, лягла на сонечку й думає, як же їй далі жити. Побачила поруч кістка й прийнялася її гризти.
Прибіг на опушку вовк і запитує собаку:
- Ти що робиш?
- Так ось чоботи шию, - відповідає собака, - ноги-те вже не гнуться, пазурі всі пообломались - без чобіт кроку не ступиш.
Отут вовк подумав, що адже й у нього пазурі нікуди не годяться: геть давеча як ступив на лід, так ледве на ногах стримався.
- А мені можеш чоботи зшити? - запитує вовк собаку. - Тому ж ні, - відповідає собака, - принеси мені тільки ягняти покрупнее. - За ягням справа не стане, - говорить вовк, - завтра одержиш. Ранком притяг вовк целого барана. - А коли за чобітьми приходити? - запитує. - Приходь через три дні, - відповідає собака.
Добре. Через три дні є вовк до собаки за чобітьми. А що ж собака? А собака з'їв барана, про чоботи ж і думати не думає. Говорить вона
Вовкові:
- Ох, приятель, кепську ти шкіру приніс: я її на колодку натягнула, а вона розповзлася. Якщо з неї чоботи зшити, що ти з ними робити станеш? Вовк тільки облизнувся: він би теж від жирного баранчика не відмовився, так що поробиш - що з воза впало, то пропало.
- Я б тобі за три дні чоботи зшила, - говорить собаки, - тільки ти принеси теля, так пожирніше, у нього шкіра начебто б міцніше, чому у барана. Уже дуже хотілося вовкові у чоботах походити. Приніс він на інший день собаці велике жирне теляти. А собака знову:
- Приходь через три дні за чобітьми. На третій день доїв собака теляти, а про чоботи й не думає. З'явився вовк за чобітьми, а собака знову шкіру паплюжить:
- Тільки її на колодку натягнула - вона знову вся разлезлась. Хіба з такої шкіри чоботи зшиєш? На такі чоботи, що ти прагнеш, теляча шкіра не годиться, на них жереб'яча шкіра потрібна.
- Добре, - говорить вовк, - принесу тобі лошати, але цього разу щоб були чоботи.
Собака клянеться, лабети до грудей притискає: будуть чоботи, з жереб'ячої шкіри чоботи вийдуть на славу.
Пішов вовк, а на інший день притяг велике лошати, уже підкованого.
- Приходь через три дні за чобітьми, - говорить собака.
Через три дні спозаранку з'явився вовк за чобітьми. А собака лошати з'їв, тільки копита залишилися.
Побачила вона вовка у таку рань і зовсім, бідолаха, перелякалася. Отут їй копита жереб'ячі на очі попалися - ну чому не чоботи? Простягнула їхньому вовкові:
- Надягай, приятель, у таких чоботах і на льоді покатаєшся.
Вовк ледве не застрибав від радості й відразу натягнув чоботи. Підхопився й побіг скоріше на лід кататися. Ех, дурья голова! Хіба у таких чоботах на льоді катаються? Тільки ступив вовк на лід, лабети у нього роз'їхалися, і він - ні назад, ні вперед.
- Агов, - кричить він собаці, - допоможи до берега добратися! Підбіг собака, схопила вовка за зашийок так як рвоне через увесь ставок - мов, нехай прокотиться гарненько.
Саме повз люди у ліс по дрова їхали. Бачать: собака вовка по льоду тягає. Розв'язали вони, що старий пес на вовка напав так злагодити з ним не може - сил не вистачає. Кинулися вони на допомогу собаці і як випливає порахували вовкові ребра.
Після цього хазяїн знову побрав собаку до себе, і жила вона у нього до самої смерті.