Поумирали у одного рибалки всі сини, тільки самий молодший залишився. Так і прозвав батько мізинка Пастарисом. Одного разу, коли рибалка з Пастарисом ловив у морського берега рибу, побачив він великий, чудесний корабель. Підійшов корабель до берега й став. Ні душі на ньому не мабуть. Отут раптом виходить зсередини корабля велетень — був це сам чорт — і кричить рибалці:
- Ану ж бо веди до мене сюди сина свого Пастариса! Рибалка йому у відповідь:
- Ні, не поведу я сина свого, не дам!
Зачувши таке, стрибнув велетень у море, виліз на берег, схопив Пастариса, приніс його на корабель і умчався вихром. Надвечір став корабель посередині моря у чудового замка: Відвів велетень Пастариса у замок і посадив у окрему кімнату, покаравши при цьому:
- Якщо у ночі почуєш чого, то вогню не запалюй і не дивися!
Ось залишився Пастарис один у кімнаті. Пригорюнился й думає про себе: «Що із мною збудеться, чого не збудеться — мабуть, побачу!»
Увечері влігся він спати, однак не засинає. Ледь темрява настала, як шурхнуло щось. Думає Пастарис: «Шаруди скільки влізе; і не велено вогонь засвітити, та й нема чим мені це зробити!»
Так ніч і пройшла. На іншу — те ж саме. На третю ніч Пастарис задумався: «Екие чудеса! Що б таке могло отут увесь час шарудіти? Постій-Постій, упрошу я завтра велетня, щоб відвіз мене на день до батька погостювати. Коли він зробить по-моєму, те попрошу у батька кресало й ґніт. Це саме вірне, отут вуж я тебе, голубчик, розгляну!»
Ранком запитує Пастарис велетня, не чи відвезе він його на День до батька погостювати.
- Тому ж немає? - відповідає велетень. - Але коли назад підеш, не смій нічого брати із собою з батьківського будинку. Та ще ось що: я залишуся тебе чекати на кораблі; надвечір, як у перший раз прокричу, прощайся з рідним домом і ступай; як у другий раз прокричу, то бути тобі вже на півдорозі; як втретє прокричу, то повинен ти на кораблі бути.
Добре. Приїжджає на інший день Пастарис до батька й розповідає, як з ним усе відбулося, навіщо приїхав. Не придумати батькові, як провезти тайкома кресало й ґніт; отут Пастарис і говорить:
- Зашиємо для вогню прилади за підбивку куртки, тоді провезу їх за милу душу!
Добре, так і зробили. Надвечір заходив ходуном будинок батьківський: прокричав велетень по першому разу." Заквапився Пастарис у дорогу. Ледь півдороги минуло, як земля затремтіла: прокричав велетень по другому разу. Ледь на берег вийшов, як море збаламутилося: прокричав велетень по третьому разу. Ось зійшов він на корабель. Велетень запитує:
- Ну, приніс чого із собою?
- Сам, мабуть, добре бачиш, що немає нічого! - Пастарис йому у відповідь.
- Ну, тоді поплили!
Помчався корабель вихром — раз, два! - ось уже й замок.
Увечері влігся Пастарис спати, але не засинає. Ледь темрява настала, як знову шерех пролунав. Пастарис негайно вогонь висік і побачив вроду-дівицю. Однак вона злякалася вогню й утекла.
Зранку приходить до Пастарису велетень.
- Ах, ось як, такий ти сякий, вогонь у мене запалювати здумав! Ідемо із мною!
Іде Пастарис. Як на волю вийшли, згріб велетень Пас-Тариса й відніс за море на скелю високу-превисоку, на саму вершину. Там залишив Пастариса, а сам зник.
Простояв Пастарис на вершині день, два; скільки вистоїш? Давай на землю злазити. Ось він лізе, ось карабкается, ось му-чится так тужиться, нарешті з борошнами превеликими на третій день зліз — руки подряпані, коліна у крові, одяг розідраний. «Добре, що хоч сюди добрався!» — викликнув Пастарис і пішов ладь куди ока дивляться. Опушкою лісу йшов і побачив він коня вбитого, меч устромлений і чотирьох воєвод голодних. Прагне Пастарис повз пройти, а вони його не пускають, говорять:
- Не проходи, молодець, повз! Ми, четверо воєвод, забили цього коня, повинен ти коня між нами поділити! Один з нас над звірами воєвода, іншої над птахами, третій над рибами, четвертий над мурахами. Якщо розділиш по справедливості, віддячимо тебе сторицей!
Добре. Узявся Пастарис ділити. Воєводі звірів віддає обидві задні ноги, воєводі птахів — обидві лопатки, воєводі риб — серединку, воєводі мурах — голову. Устромляє Пастарис меч на місце й прагне йти, не гаючись, але не відпускають його воєводи, говорять:
- Гаразд ти ділити, за це ми тобі заплатимо добре. Ось тобі від звіриного воєводи волосок. Коли струсить із тобою яке лихо, те посучи у пальцях волосок і пом'янь воєводу, негайно твоя сила удевятерится проти самого звіриного воєводи. Тепер ось тобі від пташиного воєводи перинка. Коли струсить із тобою яке лихо, те посучи пальцями перинку, відразу зможеш бігати й літати вдевятеро швидше, чим сам пташиний воєвода. А тепер ось тобі від риб'ячого воєводи лусочка. Коли струсить із тобою яке лихо, то потри лусочку й пом'янь риб'ячого воєводу, відразу зможеш плавати вдевятеро краще й швидше, чим сам риб'ячий воєвода. Та ось тобі від мурашиного воєводи ніжка мурашина. Коли струсить із тобою яке лихо, те посучи пальцями ніжку й пом'янь мурашиного воєводу, відразу зможеш у землю заповзти вдевятеро глибше, чим сам мурашиний воєвода.
Добре. Подякував їм Пастарис і пішов. Надвечір затряслася земля, запінилося море — і глядь! З'явився велетень, запитує:
- Хто тобі дозволив з гори на землю злізти?
- Пастарис дозволив.
- Ах, так! - закричав велетень, — ну, коли Пастарис дозволив, то пропади він пропадом!
Та отут накинувся велетень на Пастариса, а Пастарис жваво посучил волосок звіриного воєводи, пом'янув його, і тоді як стисне велетня — аж земля здригнулася. Умить звалився велетень, як колода. Та так силкується, і сяк рветься, так ніяк упоратися не може. Під кінець говорить йому Пастарис:
- Кажи, де життя твоя перебуває, не те прив'яжу тебе до цієї скелі міцно-преміцно, довіку не відв'яжешся. Подохнешь із голоду, як собака. Роздзьобають тебе ворони!
Просить велетень позбавити його від ганьби великого. Обіцяє усе розповісти.
- Ну добре, говори, тоді відпущу! - змилостивився Пастарис.
- Дивися, Пастарис: по ту сторону моря той замок коштує, куди я тебе у перший раз привіз. У дворі замка є стовп. Якщо постукати по стовпу мізинцем, то звалиться меч. Якщо піти з мечем у близький ліс, то зустрінеться у лісі більша змія. Якщо змії тієї відрубати мечем голову, то вибіжить із голови заєць. Якщо зайця піймати, заколоти, то вискочить голуб. Якщо голублячи піймати, зарізати, то випаде з голуба яйце. У яйці лежить моє життя. Так тільки ти, Пастарис, з усією своєю силою величезної нічого не зробиш, тому що, падаючи, яйце провалиться на дев'ять сажнів у землю.
- Добре, ступай тепер! - сказав Пастарис.
Відпустив він велетня, пішов на берег морський, потер лусочку риб'ячого воєводи, пом'янув його — і раз-два! море переплив, ось він і у замка. Заходить у двір —- правда, коштує стовп. Постукав мізинцем: меч на землю звяк! Схопив він меч і скоріше у ліс за змією. Сичачи, виповзає йому назустріч змія, але Пастарис мечем як рубане, так зміїна голова й покотилася. У той сама мить заєць із неї вискакує й ну дряпати, що є духу, з лісу. Пастарис скорехонько посучил пальцями перинка пташиного воєводи, пом'янув його й вловив зайця. Заєць було противитися, так отут — хрясь! - знімає меч зайцеві голову. Тільки голова відвалилася, а з неї голуб — порх! і здійнявся під хмари, а Пастарис знову посучил перинка пташиного воєводи, пом'янув його й піймав голуба, щоб зарізати. Тільки голуба вбив, як яйце — Шльоп! на дев'ять сажнів у землю. Тепер посучил Пастарис ніжку мурашиного воєводи, пом'янув його й поліз, як мураха, за яйдом. Миттю яйце добуте із землі. Поспішає Пастарис із яйцем у палац. Заходить, а велетень уже отут як отут.
- Ти за моїм життям гнався, велетень, а тепер ось твоє життя у моїх руках.
Отут він як трісне велетня яйцем по чолу — яйце й розлетілося вщент; звалився велетень горілиць, випустив
Дух.
Ось Пастарис і вільний; позбувся лиходія-мучителя. Так запала йому у душу та дівиця-врода, яку він побачив, коли вогонь висікав. Подумав Пастарис: «Де їй ще бути, як не у замку? Треба піти подивитися».
Заходить у замок — так і є, сидить дівиця, пригорюнилась.
- Чого пхикаєш? - кричить їй Пастарис, — радіти треба, настав кінець велетневі, здолав я його.
- Так невже правда? - здивувалася дівиця. - Так чому ж, хлопчик, відплатити тобі за моє рятування?
- Будь моєю нареченою, ось і відплатиш, — відповідає Пастарис.
- Добре, бути по-твоєму!
Та привів Пастарис свою наречену у батьківський будинок, і зіграли весілля веселу.