У одного короля був дуже відданий слуга. Одного разу король купив необ'їждженого коня. Та хто тільки не пробував його приборкати — усі дарма, кінь яким був, таким і залишався. Ось король і говорить слузі:
- Спробуй тепер ти подолати з лиходієм!
Добре. Слуга підстрибнув спритно, підхопився на коня верхи й думає про себе, мол, тепер-те я йому покаджу, як біснуватися! Так де там! - шарахнувся кінь, як ужалений, і понісся вітром — тільки пил заклубився. Довго скакав він так по лісах так по болотах, давно вже у чужі землі заїхали, куди слуга на своєму столітті жодного разу й ногою не ступав, а кінь усе скакає й скакає. Отут, нарешті, попадаються на щастя два більші дерева, поруч ростуть, між ними жеребець із ходу-те й застряг, немов як у лещата потрапив. Видалося б, воно й добре, однак теж не велика радість — спішився слуга, оглянувся, думає — чужа сторона, не зрозумієш, де сонце встає, де сідає. Робити нема чого — піде він навмання — прямо, куди очі дивляться, невже людей ніде не зустріне?
Іде, іде, до поля дійшов, а на поле избенка коштує. Заходить у хатинку, знаходить у ній старезного дідка сивого. Дідок ласкаво привітався з ним і запитує:
- Куди, синок, шлях тримаєш?
Так, мол, і так, заблудився, притомився, просить дорогу додому показати.
- Ех, синок, відпочити треба з устатку-те; що тобі будинку робити? Погостюй небагато у мене!
Добре. Подякував слуга за доброту й залишився.
А при хатинці був великий гарний сад з безліччю різних воріт. Полювання слузі по садові погуляти, але дідок говорить:
- Постій, постій, не ходи! Ось тобі зв'язка ключів, відмикай будь-які ворота й гуляй де заманеться; тільки не відкривай ті ворота, що ликом зав'язані, і не заходь у них.
У перший день погуляв слуга по садові, але до ликом зав'язаних воріт не доторкнувся, інший день погуляв по садові, до ликом зав'язаних воріт не доторкнувся, а на третій день подумав: «Що б там, однак, могло бути? Усюди можна заходити, тільки сюди не можна! Ось навмисно поберу та й подивлюся».
Отут він і розв'язав лико. Ворота розгорнув, побачив поле широке, а посередині поля тихе озеро поблискує. Підходить уводити, увести до ладу озеру, малість помилувався й уже прагне назад відвертати; як раптом чує: щось прошелестіло у повітрі, дивиться: три білі качки саме тільки що опустилися на берег озера й у три красунь перетворилися, роздягнулися й заходять у воду купатися. Слуга думає: «Ах, щоб їм порожньо було! Ніколи ще таких не бачив. Піти, жарту заради, ближче на їхню одежинку подивитися».
Ось підібрав слуга одежу однієї дівиці, крутить у руках, розглядає, не надивиться ніяк. А та дівиця, чию одежу він підняв, бачить — зле її справа; підпливає до берега й просить його жалібно:
- Добрий молодець! Не потішайся треба мною; поклади одежинку на місце.
Як отут бути? Поклав на місце. Так у той сама мить обернулися дівиці качками, а його голубом зробили; качки відразу полетіли, а голуб тільки вслід ним подивився. Ось тобі й на!
Прийшов увечері дідок, заглянув у двір, на колі голуб сидить. Він-Те відразу зміркував, що трапилося. По сварився, побранился й перетворив голуба назад у людину.
На інший день дідок знову йде й залишає слугу будинку одного. Ось ходив слуга по садові, ходив, наостанку не стерпів, розв'язав лико на воротах і знову йде на берег озера. Прийшов, подивився й праг було назад іти, як у повітрі зашелестіло, і знову білі качки прилетіли, скоренько красунями обернулися й заходять у воду купатися. Слуга думає: «Ах, щоб ви провалилися! Нечасто таких побачиш. Піти, жарту заради, ближче на їхній одяг подивитися».
Ось підібрав слуга одежинку однієї дівиці, вертить у руках, розглядає, ніяк не надивиться. А дівиця незабаром помітила, що погано її справа. Підплила вона до берега й просить жалібно-прежалібно:
- Добрий молодець! Не потішайся треба мною; поклади одежу на місце, де вона лежала.
Як отут бути? Попросила — він і поклав. Так у той сама мить обернулися дівиці качками й полетіли, а слуга перетворився у свиню й тільки їм вслід поглядає.
Увечері дідок приходить і бачить — свиня посередині двору. Отут він відразу зміркував, що трапилося. Робити нема чого, зробив він свиню знову людиною й говорить так:
- Коли тобі так полюбилася та дівиця, тоді вуж, бог з тобою, одружися на ній.
- Так, мабуть-но одружися! Не залишається вона із мною, як тільки одежу віддаю, так відразу летить.
- Не залишається? Чого ж їй залишатися! Навіщо віддаєш одежу, навіщо на угоди піддаєшся? Не віддавай одежу доти, поки клятву не дасть залишитися з тобою.
Добре. Наступного дня дідок знову йде, залишивши слугу одного. Ось відв'язує він лико на воротах, іде до озера й чекає на бережку білих качок. Незабаром прилітають качки, обертаються дівицями, роздягаються і йдуть у озері купатися. А він тим часом бере одежу тієї, що сподобалася йому, вертить у руках, дивиться — надивитися не може: «Ось одежинка, так одежинка!»
А дівиця підпливає до берега й давай його просити:
- Добрий молодець, не потішайся треба мною, поклади одежу на місце, де вона лежала!
- Проси скільки завгодно — не покладу; заприсягнися стати нареченою моєї й не летіти від мене, тоді віддам одежу, інакше нізащо.
Уже вона й так його уламувала, і отак, так ні у яку він їй не піддається; під кінець Усе-таки говорить вона «так» і клянеться, що нікуди не піде, як би сестри її не вмовляли.
Тоді віддав слуга одежинку. Вона одяглася скорехонько, пішла разом зі слугою на двір до дідка, там вони й одружилися; а обидві сестри обернулися качками й полетіли ладь.
Пройшло небагато часу, ось слуга й говорить дідкові:
- Піду-но я із дружиною до короля, а то не знає він, куди я подівся.
Дідок мовить йому у відповідь:
- Ступай, синок, ступай, живи собі щасливо; тільки остерігайся перед королем хвалити дружину. Воно краще, коли королеві невтямки буде, що ти отут оженився.
Добре. Приходить слуга додому й нікому ні слова про те, що на чужій стороні таку красуню у дружин побрав; дружина теж ні королеві, ні іншим на очі не видасться. До пори до часу усе йшло благополучно, але ось став король примічати, що слугу у нього начебто б підмінили. Де б не був — усі тільки й норовить, як би у свою кімнатку забитися, і пропадає там. Одного разу слуга знову вшив тайкома від короля. А король, не будь дурень, побрав та й підглядів у замкову щілину, чому він там займається у своїй кімнаті. Дивиться — а у слуги дружина, як сонце, гарна.
«Е, так справа не піде! - подумав отут король, — такі гарні дружини тільки королям під стать. Так як її віднімеш у нього? Дай-но покличу чаклуна!»
Приходить чаклун:
- Чого гарного скажеш, король?
Так і так — у слуги дружина гарна, що твоє сонечко. Як зробити, щоб вона королеві дісталася?
- Як зробити? Задай слузі таку роботу, яку йому не виконати, тоді буде у тебе привід убити його, ось удовиця тобі й дістанеться. А що це буде за робота — те скажу тобі завтра; отут треба подумати гарненько, справа-те хворе вже важке.
Добре. Назавтра поспішає чаклун до короля з радою. По дорозі йти йому через міст, а з-під мосту вилазить сивий дідок і говорить чаклунові:
- Куди йдеш, лиходій? Коли король не дасть слузі спокій, буде вам зле обом — і тобі, і йому!
Так хіба стане чаклун його слухати? Тільки рукою махнув: «Бовтай, скільки завгодно!» — і пішов своєю дорогою. Приходить до короля:
- Накажи слузі принести великого лева; є такий лев за тридцятим царством у сороковому.
Кличе король слугу:
- Ось тобі мій наказ! За тридцятим царством у сороковому є лев, приведи його до мене негайно; коли не приведеш — голову із плечей геть!
Вислухав слуга наказ, приходить до дружини, розповідає про своє горе, а дружина заспокоює:
- Невелике лихо! Лягай собі спати, набирайся силоньок, а я тим часом сотку хусточка зі строкатими візерунками й зберу харчів на дорогу. Та ось ще який тобі від мене наказ: бережи у дорозі хусточка пущі ока; якщо втратиш його, то підуть усі твої праці порохом.
Добре. Перестав слуга горювати й заснув солодким сном, а дружина цілу ніч ткала так розшивала хустку гарний-прегарний, якого у всьому королівстві ще не бачили. На світанку хустка була готова. Ось будить дружина чоловіка й проводжає на далеку чужину.
Слуга, бедняжка, іде день, іншої, іде тиждень, іншу, і всі ніяк не дійде. На третій тиждень темної й дощової вночі помітив він крихітний вогник. Іде на нього, приходить до хатинки, стукається у двері. Як постукав — вийшла дівиця й ласкаво кличе його ввійти. Нагодувала дівиця подорожанина, спати уклала, а зранку, ледве світло, уже й води йому несе умитися, тільки рушника не кладе. Умився
Слуга, дивиться по сторонах: рушника немає. Утерся тем хусткою, що дружина візерунками розшила. А дівиця примітила гарну хустку, кинулася до нього й просить показати їй хустка, тому, мов, такі хустки тільки її сестра вміє ткати й вишивати. Де він такий побрав?
Так, мол, і так, — розповідає їй слуга. - Моя дружина його виткала й візерунками розшила.
- Стало бути, твоя дружина — моя сестра. Добре, що довідалася про цей! Та, виходить, через мою сестру повинен ти привести королеві великого лева!
Промовивши це, дівиця вихопила у нього хустка й у двері вибігла. А слуга вбивається:
- Панотця мої! Дружина-Те карала берегти хустку пущі ока. Тільки б не втратила вона хусточки!
Однак цього разу даремно він так налякався. Незабаром дівиця прибігає назад весела:
- Ось твоя хустка! Знайшла я те, за чому ти прийшов. Отут неподалік буде луг великий, і на ньому ти знайдеш того лев, якого шукаєш. На краю лугу побачиш кущ тернику, за тим терником спить лев, а у самому кущі левенята малі граються. Як звідси будеш іти, так із цієї сторони й доберися до куща поповзом і притисни одного левеняти посабонее, щоб він запищав, тоді лев кинеться на тебе, а ти накинь йому на ніс хустка, лев негайно стане покірним, як щеня, і дасть пов'язати хустка собі на шию, а тоді веди його куди прагнеш.
Добре. Так слуга й зробив — без праці лева изловил. Привів до короля, король велить випустити лева у сад, а сам відразу чаклуна кличе: що тепер змусити слугу зробити? Лева привів, розладнав його задум. А чаклун відповідає:
- Чекай до ранку, отут треба гарненько подумати, справа-те хворе вже важке!
Добре. Зранку, ледве світло, квапиться чаклун до короля з радою. По дорозі йти йому через міст, а з-під мосту виходить сивий дідок і говорить чаклунові:
- Куди йдеш, лиходій? Коли король не дасть слузі спокій. буде вам зле обом — і тобі, і «му!
Так хіба стане чаклун його слухати? Тільки рукою махнув: «Бовтай, скільки завгодно!» — і пішов своєю дорогою. Приходить до короля:
- Накажи слузі принести більшу яблуню у кольорі; є така яблуня за сороковим царством у п'ятдесятому.
Кличе король слугу:
- Ось тобі мій наказ! За сороковим царством у п'ятдесятому коштує яблуня у кольорі. Принеси її мені негайно; коли не принесеш — голову із плечей геть!
Вислухав слуга наказ, приходить до дружини, розповідає про своє горе-гірке, а дружина заспокоює:
- Невелике лихо! Лягай собі спати, а я тим часом сотку хусточка зі строкатими візерунками й зберу харчів на дорогу. Та ось ще який тобі від мене наказ: бережи у дорозі хустка пущі ока; якщо втратиш його, то підуть усі твої праці порохом.
Слуга. відразу горювати перестав і спати влігся. А дружина цілу ніч ткала так розшивала хустку гарний-прегарний, якого у всьому королівстві ще не бачили. На світанку хустка була готова. Ось будить дружина чоловіка й проводжає на далеку чужину.
Іде слуга день, іншої, іде тиждень, іншу й усі ніяк не дійде. На третій тиждень, темною й дощовою ніччю помітив він крихітний вогник. Іде на нього, приходить до хатинки, у двері стукається. Як постукав — вийшла дівиця й ласкаво кличе його ввійти. Нагодувала дівиця подорожанина, спати уклала, а зранку, ледве світло, уже й води йому несе умитися, тільки рушника не кладе.
Умився слуга, дивиться навколо: рушника немає. Утерся тем хусткою, що дружина візерунками розшила. А дівиця примітила гарну хустку й кинулася до нього: просить показати їй хустка, тому, мов, такі хустки тільки її сестра вміє ткати й розшивати. Де він побрав такий?
Так, мол, і так, — розповідає їй слуга: — Моя дружина його виткала так візерунками розшила.
- Стало бути, твоя дружина — моя сестра. Добре, що довідалася про цей! Та, виходить, через мою сестру повинен ти принести королеві яблуню у кольорі!
Промовивши це, дівиця схопила хустку й у двері вибігла. А слуга вбивається:
- Панотця мої! Дружина-Те карала берегти хустку пущі ока. Хоч би тільки не втратила вона хусточки!
Однак цього разу даремно він так перелякався. Незабаром дівиця прибігає назад весела:
- Ось твоя хустка! Знайшла я те, за чому ти прийшов. Відразу неподалік цвіте яблуня, яку ти шукаєш. Залізь на неї й накинь хустку на верхівку, тоді яблуня відразу стане крихітна, як квіточка, і ти знесеш її королеві легше легені. А коли посадиш її у королівському саду, то хустка зніми, і мала квіточка негайно виросте у квітучу яблуню.
Добре. Так слуга й зробив — приніс королеві яблуню у кольорі без усякої праці. Король побачив яблуню у саду й тільки диву дається, чаклуна кличе: що тепер змусити зробити слугу? Приніс слуга яблуню, розладнав його, короля, задум.
А чаклун відповідає:
- Чекай до ранку, отут треба подумати гарненько, справа хвора вже важке.
Добре. Зранку, ледве світло, поспішає чаклун до короля з радою. По дорозі йти йому через міст, а з-під мосту виходить сивий дідок і говорить чаклунові:
- Куди йдеш, лиходій? Коли король не дасть слузі спокій, буде вам зле обом — і тобі, і йому!
Так хіба стане чаклун його слухати? Тільки рукою махнув: «Бовтай, скільки завгодно!» — і пішов своєю дорогою. Приходить до короля:
- Скажи слузі так: «Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що!»
Кличе король слугу:
- Ось тобі мій наказ! Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що!
Вислухав слуга наказ, зажурився пущі колишнього й до дружини приходить. Дружина хоч і утішає чоловіка, однак сама не знає"- чи те попорається з такою справою, чи те немає. Нарешті говорить йому так:
- Не горюй, чоловік, ступай спати, а я тим часом сотку хустка вдвічі більше колишнього, і візерунки на ньому будуть ще гарніше, і зберу тобі харчів на дорогу; тільки вже ця хустка бережи, як ніщо інше, спаси тебе бог втратити його!
Пішов слуга спати, а дружина цілу ніч намагалася над хусткою, ткала так розшивала, і така гарна хустка зробила, якого досі у всьому королівстві ніхто не бачив. На світанку хустка була готова. Ось будить дружина чоловіка й проводжає зі сльозами на далеку чужину.
Тільки слуга у шлях-дорогу відправився, як король уже кличе його дружину й заводить із нею така розмова:
- Знаєш що? Однаково твій чоловік, напевно, більше вже не повернеться, і куди тобі, удовиці, подітися? А мені саме дружину потрібне, так що виходи за мене, будеш королевою.
Дружина слуги думає: « Не варто сердити короля, тому краще я його обдурю й відповім так: за честь королівську дякую; і я не боляче-те вірю, що повернеться він цього разу, однак для вірності рік почекаю; коли не прийде — отоді й поговоримо».
Добре. На тому й вирішили.
А слуга йде день, крокує інший, іде тиждень, крокує іншу й усі ніяк не дійде. На третій тиждень темної й дощової вночі помітив крихітний вогник. Іде на нього, підходить уводити, увести до ладу хатинці, у двері стукається. Як постукав — вийшла дівиця й ласкаво кличе його ввійти. Нагодувала дівиця подорожанина, спати уклала, а зранку, ледве світло, уже й води йому несе умитися, тільки рушника не кладе. Умився слуга, дивиться навколо: рушника немає. Утерся тем хусткою, що дружина розшила. А дівиця примітила гарну хустку й жваво до нього: просить показати хустка, тому, мов, такі хустки тільки її сестра вміє ткати так розшивати. Де він такий побрав?
Так, мол, і так — розповідає їй слуга: — Моя дружина його виткала так візерунками розшила.
- Стало бути, твоя дружина — моя сестра. Добре, що довідалася про цей! Та, виходить, через мою сестру ти повинен іти туди — невідомо куди й принести те — невідомо що!
Промовивши так, дівиця схопила хустку й вибігла у двері. А слуга вбивається: « Дружина-Те карала берегти хустку пущі всього на світі! Хоч би не втратила дівиця хустки!»
Ось чекає її слуга день, іншої — дівиця усе не йде й не йде. На третій день прибігає з хусткою, сумна, і говорить:
- Послухай, що я тепер тобі скажу. Не знайшла я того, за чому ти прийшов. Три дні прошукала, пробігала, зовсім одуріла, а ніде знайти не змогла. Однак підемо до старої Матері Землі, яка ось уже сім місяців як померла, поцілуєш їй коліна, тоді вона воскресне й попорається із твоєю справою.
Добре. Прийшли до Матері Землі. Поцілував їй слуга коліна. А Мати Землі осердилася, що спати їй заважають. Тоді слуга поцілував їй коліна у другий раз. Заспокоїлася баба, скликала всіх птахів і запитує слугу:
- Що тобі від мене потрібне?
- Прагну довідатися, що таке: Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що!
- А ну, птаха мої! - крикнула Мати Землі, — не чи знаєте ви, де знайти таке?
Птаха їй у відповідь:
- Навіть і поняття не маємо!
Тоді Мати Землі скликала всіх звірів і запитує їх, не чи знають вони чого-небудь про Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що.
Звірі відповіли:
- Навіть поняття не маємо!
Тоді Мати Землі скликала всіх гадів і інших тварин і запитує їх, не чи знають вони, що таке: Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що!
Гади та інші тварини їй у відповідь:
- Навіть і поняття не маємо!
- Так чи всі ви хоч зібралися-те? - запитала Матір Землі.
- Ще не всі, кульгаючи жаба відстала. Прискакала кульгаючи жаба, Мати Землі гнівається на
Її: — Чому так пізно?
- Що поробити, високоповажна королева, пролежала я сім місяців хворіючи, ось ноги малість і послабли.
- Ну, добре, добре! А не чи можеш ти звести цієї людину до Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що?
- Як не могти? Можу, можу.
- Тоді зведи.
Та негайно застрибала жаба вперед, слуга пішов за нею слідом. Нарешті прийшли вони до маленької хатинки без вікон. Перестрибнула жаба через поріг, за нею й слуга входить. У куті була дірка непримітна; жаба скік у неї — і зникла, а слуга залишився поруч дірки й задумався: «Може, тут воно і є, що розшукую? Може, спробувати покликати?»
Він і покликав:
- Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що! Іди сюди, коли ти отут!
Тільки-Те він вимовив ці слова, як під землею відразу заграло, затанцювало, такий шум піднявся, що не зрозуміти — чи те грім гримить, чи то що. Слуга знову запитує:
- Відповідай мені — чи ти те саме, що я шукаю? Голос з-під землі йому у відповідь:
- Я Та є те саме, що ти шукаєш!
- Ну, коли ти і є те саме, тоді скажи, який дорогою мені ближче всього до будинку дійти? За рік я повинен був сюди прийти й назад відвертати.
Голос у відповідь:
- Якщо підемо прямо, те вчасно поспіємо, а обхідної дорогою швидше, чим за рік, не дійдемо. Однак прямо йти буде нелегко, лежить там на дорозі змія превеличезна. Людину вона за версту до себе жалом притягає й проковтує.
- А скажи мені, чи не можна як-небудь подолати зі змією?
- Як не можна! Можна! Пообіцяй змії саму смачну на світі їду й скажи, що поки вона буде ласувати, навколо буде танок стояти й музика відіграти, тоді вона тебе не проковтне. А де побрати таку їжу — не твоя турбота, я добуду будь-яку, тільки накажи. Як тільки змія тих страв покуштує й ще музикою й танком потішиться, то від радості вона не буде знати, що й робити. Отоді не будь дурнем і проси у змії, щоб віддала за твої страви так за танок і музику ту коробочку, що у неї під грудьми захована. Змія віддасть, ось подивишся, недарма говорять — хто веселий, той щедрий.
- Добре, — погоджується слуга, — тоді у шлях; чому бути, того не минути.
Та пішли вони вдвох — слуга спереду, чарівний голос за ним. Ішли, ішли, раптом голос і мовить:
- Тепер уже недалеко, зараз тебе змія притягне!
Та насправді притягла й паща вже роззявила, прагне проковтнути слугу, а слуга давай її просити:
- Не ковтай, не ковтай сирий шматок — краще дам тобі з'їсти замість себе самі смачні на світі ласощів. Коли їх їдять, навколо ще веселий танок коштує й музика відіграє.
Змія не стала його заковтувати, а слуга крикнув:
- Ступай туди — невідомо куди, принеси те — невідомо що!
Тільки він ці слова вимовив, як відразу накрилися столи й задимилися на них самі смачні на світі страви; до того ж ще так приємно заграло й так весело затанцювало, що любо-дорого послухати так подивитися. Ось змія куштує страви, а сама всі веселішає. Слуга метикує про себе: «Ну, тепер пора!» Та починає розмову: не чи прагне вона залишити ці ласощі у себе назавжди, а замість них віддати йому маленьку золоту коробочку, ту, що у неї під грудьми поблискує?
- Добре, зараз дам, — відповіла змія, — у порівнянні з такими ласощами коробочка — суща дрібниця!
Забрал слуга коробочку й квапиться додому. По дорозі заманулося йому відкрити коробочку й подивитися, що у ній таке. Відкрив і — боже милостивий! Як покрокують із неї солдати, немов сарана — і не перерахувати, не оглянути! Миттю луг широкий ними битком набився, повернутися ніде.
« А-А! - думає слуга, — ось коли мені повезло, прийду до короля важливим паном».
Приходить до короля з військом величезним, а дружина вибігає назустріч заплакана:
- Чоловік, чоловік! Ось добре, що ти вчасно відвертав! А то дошкуляє мене король-лиходій, домагається, щоб до нього йшла, мов, ти вже помер; і чаклун проклятий його ще підбиває.
Почувши таке, розсердився слуга й запитує короля, навіщо він так надходив.
А король теж військо своє скликав і радиться із чаклуном, як слузі відповісти.
Чаклун говорить:
- Відповідай, що прагнеш! Король так і відповів, а слуга війну з ним затіяв. Довго воювали, нарешті король упав, за ним чаклун і усе військо королівське.
Ось став слуга замість короля правити королівством і зажив із дружиною щасливо.