Це приключилося у прадавні часи, коли дерева й звірі ще розмовляти вміли. Була у вовчиці хата, ладна да
Простора. Самої-Те її цілими днями будинку не бувало, усе на полювання ходила. Вона полює, а діти самотні залишаються.
Примітив це заєць, Лісовий Янка, і занадився вовченят дражнити. Вовчиця піде, а заєць на поріг забереться й давай репетувати:
- Діти, мати будинку?
- Ні, — відповідають вовченята.
- Ех, була б вона будинку, я б їй задав, я б її відлупцював!
З тим заєць і йшов. Увечері вовченята матері розповідають: так, мол, і так. Був, мов, Лісовий Янка, випитував — чи вдома матір? Сказав — жалко, що немає, а то відлупцював би її. А вовчиця у відповідь: — Нехай собі ходить Янка, усе одне до мене у лабети потрапить.
На інший день — тільки вовчиця з будинку — Лісовий Янка отут як отут.
- Діти, мати будинку?
- Ні, у ліс пішла.
- Ах, щоб її! Була б будинку, я б їй задав, я б її відлупцював!
Увечері вовченята знову всі матері розповіли. На третій день мати з будинку не пішла, за грубкою причаїлася. Приходить заєць, скік на ґанок і репетує:
- Діти, мати будинку?
А вовченята усе у один голос:
- Удома, будинку! Зараз тебе у жмути розірве.
Заєць приг за двері — і давай бог ноги. Вовчиця — слідом. Бачить заєць, що не урятуватися йому, бідоласі, — підбіг до двом зрослим деревам, так у щілину між ними й проскочив. А вовчиця у щілині-те й застрягла: ні вперед, ні назад. Побачив це заєць, підхопився вовчиці на спину й ну її бити, ну її лупити!
Нарешті вовчиця вирвалася. Заєць пустився втікати, біжить, біжить, бачить — погасле багаття. Побрав та й вивалявся весь у золі: мов, усе одне пропадати! Так нехай вовчиця його брудним лопає, коли їй полювання.
Підбігає вовчиця. Не визнала вона зайця й говорить:
- Здраствуй, панотець-тхір. Не чи бачив ти Янки Лісового?
А заєць голос змінив і відповідає:
- Не чи того, що тебе між деревами лупив? Засоромилася вовчиця й утекла. Так і залишився заєць у
Живих.