Пішли одного разу козел, баран, кіт, півень і гусак світло подивитися. До ночі добралися вони до лісу й розв'язали хатинку собі побудувати. Козел дерева валив, баран суки обрубував, кіт пазурами мохи здирав, щоб щілини законопатити, півень очерет для даху ламав, а гусак дах настилав. Працювали дружно, і скоро хатинка була готова. Повечеряли вони й уляглися спати. Козел ліг біля стола, баран - у грубки, кіт - за грубкою, гусак посередині хатинки влаштувався, а півень на сідало злетів. Утомилися вони за день - як лягли, так незабаром і захропли. А опівночі вивела волчиха двох свої вовченят ремеслу вовчому навчати. Трапилося їм повз хатинку йти. Побачила волчиха хатинку, здивувалася.
- Чудеса! - говорить. - Ранком тут ішла - нічого не було, а нині хатинка немов з-під землі виросла!
- Заглянемо у хатинку, - просяться вовченята, - подивимося, хто там живе!
- Не можна, не можна, - відповідає вовченятам мати, - нерівна година, у лихо потрапимо.
Відійшла волчиха подалі у ліс і вляглася спати. Поки мати спала, один з вовченят побіг до хатинки. Увійшов він у хатинку, а отут його козел так рогами попотчевал, що усе ходуном заходило. Прокинулися інші подорожани, і кожний поспішає незваного гостя люб’язніше зустріти. Баран буцнув його у бік, кіт пазурами по морді погладив, гусак прийнявся пил з його шубки вибивати й зуби так і норовить вибити, а півень спросоння як закричить:
- Де він, де він? Дай і мені мою частку!
Вовченя ледве ноги віднесло. Ранком запитує волчиха сина:
- Чому у тебе вовна повидрана? Чому ти весь у саднах?
- Поки ти спала, - заскиглило вовченя, - я до хатинки пішов. Тільки двері відчинив, а мене хтось - раз! - залізними вилами до стіни пригорнув, другим кийком по ребрах пройшовся, третій у очі плюнув і ляпасів надавав, четвертий двома батогами бив, а ще один репетував: "Де він, де він? Дай і мені мою частку!" Добре ще, що він до мене не добрався.
- Це, синок, тобі надалі наука, - сказала волчиха синові. - Я ж тобі не веліла туди ходити. Завжди слухай, що мати говорить!