Жив-Був один селянин. Було це у старожитні часи, коли люди й звірі на одній мові говорили. У ведмедя у ту пору був довгий-довгий хвіст.
Вовк тільки нині зашийком не перевертає, а тоді у нього спина була, як у змії, гнучка. А у лисиці, бідової голівоньки, хвіст був тонюсенький, по землі волочився й пишної мітелки на ньому не було. Та всі вони у дружбі жили.
Ось якось наглядів селянин місце у лісі й прийнявся дерева валити — і більші й малі, усі підряд. Маленькі звалив у купу й запалив, а більші залишив для житла. Вирубав ліс, випалив пні, а на вирубці посіяв ріпу. Та вже така ріпа виросла гладка, така солодка!
Так отут на лихо занадився ведмідь на полі ходити й ріпу труїти. Вистежив його мужик і став думати, як же отаке страховисько віднадити, — добром однаково не послухає. Думав, думав мужик і надумав. Притяг на поле величезну колоду, надколов її й клин убив.
Ось уночі знову ведмідь приходить і дивує — що це за колода на дорозі з'явилася? Недовго думаючи, переступив через неї, а хвіст, як на гріх, і догодив у щілину. Мужик тільки цього й чекав. Вибив клин сокирою, хвіст-те й прищемило. Не витримав ведмідь, взревів від болю. Згріб мужик дрюк і давай ведмедя охаживать. Той як рвонеться, як припустить бігти, так хвіст у колоді й залишив.
Шкутабогає ведмідь по лісу й виє від образи. Зустрів йому вовк і запитує, що з ним струсило. Так, мол, і так, евон як мене мужик обробив. Пошкодував вовк ведмедя й давай кричати на весь ліс: «Ах, мужик окаянний! Ось уже я йому покаджу, хто такий вовк є!» Ведмедеві навіть Полегшало від того, що вовк за нього заступився.
На інший день розв'язав вовк поснідати й дібрався до мужиковим вівцям. Мужик уночі-те не виспался, задрімав і прокараулив. Згріб вовк одну вівцю — верб ліс. Так тільки вівця встигнула мекнути, і мужик прокинувся. Ну так що поробиш — вовк уже далеко. Думав, думав мужик, як вовкові відплатити, — надумав. Вирив у лісі глибоку-преглибоку яму, покрив її хмизом, а зверху поклав здоровіший шматок смаженого м'яса. Сам відійшов у сторонку й сховався.
Учуяв вовк запах, потягнувся до м'яса, а гілки були тонкі, вовка не витримали. Так і звалився вовк разом із хмизом у яму. Підскочив мужик до ями й давай вовка дубасити. Так йому всипав, так усипав, що й понині вовк мужика пам'ятає. Відлупцював мужик вовка й додому пішов. Скорчився вовк у ямі й виє жалібно.
Біжить повз лиса й запитує, що з вовком струсило? Так отож і так, гримнувся він у яму, хвостом униз, хребет відбив — і не повернутися тепер. Так мужик ще відлупцював, так що без підмоги не вибратися. Допомогла йому лисиця вибратися й побожилася, що вуж вона-те мужика провчить, недарма кмітливість має.
Ось дібралася вона наступною ніччю до мужиковим курям і сцапала півня. Бідолаха від страху несамовито заволав, і мужик умить прокинувся. Побачив, що лисиця півня волочить, схопив сокиру й припустив слідом.
Зустрілися ведмідь, вовк і лисиця меж трьох ялин — там саме маленька галявинка була, з усіх боків закрита, — і радяться. Лисиця говорить, що славно вона мужикові відплатила, мабуть намотає тепер на вус, буде знати, як звірів кривдити. Так тільки на лихо хвіст її через ялинки висунувся. А мужик потихеньку підкрався, побрав довгу жердину й придавив хвіст — лиса навіть і не зачула. Потім навалив сухого хмизу й підпалив його. Хмиз як спалахне! Звірі як кинуться бігти! Лисиця як рвонеться — так наполовину й зірвала із хвоста шкіру. З тієї пори хвіст у неї догори задирається й пухната мітелка на кінці.
Віддихалися звірі, заспокоїлися, стали радитися, як мужикові помститися. Ведмідь перший відступився:
- Ні, ви як прагнете, а я не піду на це. Він мені й залишок хвоста відірве. Куди я тоді покаджу?
Вовкові теж якось не по собі стало, і він з ведмедем погодився. Лисиця було збиралася йти мстити, так тільки під кінець і вона заявила:
- Ну, коли ви не йдете, що ж мені однієї йти? Так мужик і залишився цілий і непошкоджений.