У одного батька був син, росточком не більше не менше як з лікоть. Назвав він сина Локотком. Хоч і був Локоток сущим карликом, комашкою, однак хоробрості було у нього як у велетня. Сам він говорив так: — Чого я, такий непоказний человечишко, зможу добитися, якщо ще й духом буду слабкий?
Одного разу надумав Локоток по світлі побродити, на мир подивитися. Збори недовгі — побрав та й пішов. Ішов, ішов, поки у дрімучий ліс не забрів. Подумав Локоток: «Екая тут благодать, розтягнуся-но я подрімати, відпочити!»
Як надумав, так і зробив. Так хіба ж дадуть людині спокій? Саме про ту пору у лісі пан полював. Ось палить він почім даремно, по лісу носиться — ледь було не настав на Локотка. Раптом помітив він малого, так як закричить на нього:
- Агов, жабеня, а ну піднімайся! Чого на дорозі розлегся, заколють тебе зайці!
А Локоток і у вус не дме — знай собі похрапивает. Скликав пана своїх єгерів і велить їм усім разом вистрілити, щоб налякати маляти, а Локоток тільки мізинцем поворухнув і спить як ні у чому не бувало. Велить пан ще раз вистрілити; Локоток тільки ногою дригнул, а сам спить як ні у чому не бувало. Велить пан по третьому разу стріляти; підхопився Локоток на ноги, розлютився й кричить:
- Хто посмів тривожити мене? Ось як дам по шиях — усі шкереберть полетите!
Пан, що досі не видавший таких хоробрих карликів, зі сміху корчиться.
- Ти скажи мені, мала комашка, який букахе можеш всерйоз кулака показати?
- Про буках не тлумач, тлумач краще про ведмедів! Та й не запитуй, якому, а запитай, скільком. А коли не віриш, так покажи мені, де є ведмідь, отоді, мабуть, повіриш так з радощів собі у зяті мене побереш.
Пан зі сміху ледве було зовсім живіт не надірвав, а тоді й говорить у жарт:
- Послухай, хвастунишка, так і бути, віддам за тебе дочку, але коли з ведмедем не злагодиш, то закочу тобі пороття!
Добре. Ранком показав пан, де ведмідь, нехай, мол, тепер іде за ним. Локоток набила кишеня камінчиками й пішов. Спить ведмідь у барлогу неподалік від клуні. Дістає Локоток камінчик, кидає у ведмедя — ведмідь прокинувся; дістає Локоток другий камінчик, кидає у ведмедя — ведмідь заричав; дістає Локоток третій камінчик, кидає у ведмедя — ведмідь на ноги й за ним. Пустився Локоток навтьоки, біжить прямо у клуню; ведмідь за ним по п'ятах. Так тільки Локоток через поріг клуні, як відразу плюх! - розтягся за порогом плиском; ведмідь із ходу над ним і проскочив. Як ведмідь проскочив, так Локоток — скік! Вискочив і захлопнув двері.
Ось тобі й на! Ведмідь узаперті, а баринова дочка — Локотку. Пан знизує плечима, запитує:
- Та як тобі вдалося ведмедя здолати?
- Про що отут запитувати, як удалося? Не бив я його, не вбивав — побрав ведмедя за вуха та й кинув у клуню. Тепер ступайте випустите його, якщо у вас на всіх хоч дещиця хоробрості є!
Дивував пан, дивував, а дочки Усе-таки не віддав: нехай Локоток уб'є у лісі дванадцять розбійників, тільки тоді одержить він свою наречену.
Набрав Локоток камінчиків, пішов у ліс, заліз на дерево й чекає. Опівночі приходять розбійники, їдять, п'ють, бовтають. Ось просить отаман одного розбійника, щоб той пошукав у нього у голові. Шукає, шукає — отут Локоток раптом кидає камінчик отаманові на голову. Той репетувати:
- Не клацай так здорово!
Знову розбійник шукає, шукає, а Локоток знову кинув камінчик. Розлютився отаман і репетує:
- Ще раз так клацнеш, тоді бережися!
Знову шукає, шукає — Локоток ще сабоніше камінчиком запустив. Тоді отаман вистачає розбійника й давай його тузити. Розбійник знає, що неповинний ні у чому, кличе інших на допомогу. Збіглися інші на допомогу, і почалася отут метушня, б'ються — тільки виття коштує, поки не почали один за іншим, закривавлені, валитися без пам'яті. Побачив це Локоток, зліз із дерева й поотрубал дурням голови. Із дванадцяти голів повирезал мови й показав панові. Пан плечима потискує й запитує:
- Як тобі вдалося дванадцять таких здоровіших мужиків здолати?
- Як удалося? Отут і запитувати не про що! Одному дав по шиї, він з ніг геть; іншому дав, він з ніг геть; третьому дав — і він з ніг геть!
Дивував пан, дивував, а дочки Усе-таки не віддав: нехай, мол, допоможе Локоток ворога з його землі прогнати, тільки тоді одержить він свою наречену.
Локоток згодний; нехай дадуть йому білого коня, білий одяг — тоді він один упорається. Добре. Сідає Локоток верхи на коня, скакає назустріч ворогам, мечем над головою розмахує й кричить: — Жаба, жаба, жаба!
Вороги, почувши таке дивовижне мовлення й побачивши білого крихітного чоловічка, мечем, що розмахує, подумали: «Це не інакше як ангел з небес зійшов». Та звернулися вони у втечу.
Тепер пан слова свого не порушив: віддав він свою дочку Локотку у дружин.