Знайшла одного разу лиса рибу, перетаскала її до копиці й за їжу прийнялася. Іде повз голодний вовк, бачить; лисиця рибу їсть. Підійшов до неї й говорить:
- Здорово, кума! - Здраствуй, куме, здраствуй! - відповідає лисиця.
- Кума, дай мені хоч одну рибку! - просить вовк.
- Іди-но, кум, налови сам! - відповідає йому лисиця. - Чимало я праці поклала, щоб рибку цю добути.
- Так не вмію я, кума, - говорить вовк, - навчи мене!
- Так уже й бути - навчу! Бачиш: біля села - озеро, а у тому озері - ополонка. Сядь у ополонки й вилучи хвіст у воду, за ніч-те й наловиш риби. Послухався вовк лисові. Прийшов він уночі до ополонки, вилучив хвіст у воду й сидить. А вночі вдарив сабоний мороз, вода у ополонці змерзнула, і вовчий хвіст умерзнув у лід. Раз поворухнув вовк хвостом - важко. Інший раз поворухнув - ще важче. Видне, добре риба клює. "Почекаю ще, - думає вовк, - нехай побільше клюне", - і сидить, не шелохнется.
Над ранок прибігла лиса.
- Ну як, кум, клює? - запитує. - Клює, кума, клює! - відповідає вовк.
- Ну що ж, посидь ще. Посидиш подовше - наловиш побільше, - порадила лиса й утекла. Але тільки не у ліс. Побігла крутійка у село й сказала бабам, що вовк у ополонці воду хвостом каламутить.
Не повірили спочатку баби, помчалися до озера, бачать: насправді сидить. Збіглося до ополонки всі сіло - хто із ціпком, хто з колом, хто з коцюбою - вовка бити. Рвонувся вовк бігти, так не може: хвіст примерз. Налетіли люди на вовка й давай його бити - хто ціпком, хто колом, хто коцюбою. Шум піднявся неймовірний: люди кричать, вовк від болю виє. Нарешті сіпнувся сірий щосили, вирвав хвіст - усю шкіру з нього здер - і пустився бігти із усіх ніг.
А лисиця тим часом забралася у хату, Перекинула діжу з тестом, сунула туди голову, вимазалася вся тестом і помчалася у ліс. Зустрів її вовк, плаче гіркими сльозами:
- Ах, кума, як ти мене обдурила! Жодної рибки не піймав і сам ледве ноги відніс.
- Погано, кум, ох, як погано, - стогне лиса, - а мені й того гірше. Бігла я тобі на допомогу, так по шляху на бабів наскочила. Одна баба так мене коцюбою по голові вперіщила, що мізки назовні повилезли. Бачиш: на потилиці вони вже засихають.
- Ай-Яй, кума, так тобі, стало бути, ще чистіше мого дісталося, - пошкодував лисицю вовк. - СіДай-но мені на спину, я тебе піднесу небагато, нам гаятися не можна. Чуєш: собаки гавкають. Знайдуть слід, наздоженуть, ще гірше буде. Біжимо, кума!
- Ох, куме, добре у тебе серце! - говорить лисиця. - Донеси мене до нори, там я, може, відлежуся. А то кінець м"е, сил моїх більше ні, самої до будинку не добратися.
Посадив вовк лисові собі на спину й потягся по глибокому снігові. Сидить лиса на спині у вовка й шепотить:
- Битий небитого несе, битий небитого несе! Почув вовк: шепотить щось лисиця - і запитує:
- Ти про що, кума? - Молюся я, - відповідає лисиця й уголос продовжує: - Битий битого несе.
Плететься вовк далі, а лисиця знову шепотить: - Битий небитого несе, битий небитого несе!
Так целехонькая лисиця на побитому вовку до своєї нори добралася.