Дехто, напевно, і чув про знамениті пригоди Дениела Орурка, але небагато найдеться таких, які знають, що причиною всіх його халеп над землею й під водою було лише одне: він заснув під стінами вежі паку.
Я добре знав цю людину. Він жив у підніжжя Худого Пагорба, саме по праву руку від дороги, якщо ви йдете у Бентри. Він був старим, коли розповів мені свою історію, так, уже старим із сивою головою й червоним носом.
Почув я цю історію з його власних вуст 25 червня 1813 року. Він сидів під старою тополею й потягував зі своєї трубки. Вечір був надзвичайно гарний.
- Мене часто просять розповісти про цей, — початків він, — так що вам я буду розповідати вже не першому. чи Бачите, до того, як стало чутно про Бонапарта й усякому такому іншому, молоді добродії часто їздили за кордон. Ось і син нашого лендлорда повернувся із чужих країн, із Франції й Іспанії. Та саме собою, із цієї нагоди був даний обід, для всіх без розбору: для знатних і простих, багатих і бідних.
Що й говорити, за старих часів добродії дійсно були панами, ви вуж вибачте мене за такі слова. Звичайно, вони могли й побранить вас злегка, і може, навіть дати батога один раз-інший, так що ми втрачали від цього наприкінці-те кінців? Вони були такими покладливими, такими вихованими. У них завжди був відкритий будинок і тисячі гостей. Рентою вони нас не дошкуляли. Та чи навряд найшовся б хоч один з орендарів, хто б не випробував на собі щедрість свого лендлорда, та й не один раз за рік. Тепер уже всі не те… Ну, справа не у цьому, сер. Краще я вам буду розповідати свою історію.
Отож, у нас було усе, що тільки душі завгодно. Ми їли, пили й танцювали. Та молодий пан наш пішов танцювати з Пегги Барри з Бохерин, — це я до того, про що тільки що говорив вам. Гарненькою парочкою вони були тоді, обоє молоді, а зараз уже зовсім згорбилися. Так, коротше кажучи, я, очевидно, сабоно подвипил, тому що дотепер, хоч убийте, не можу згадати, як я вибрався звідти. Хоча вийти-те я звідти вийшов, це вуж точно.
Отож, незважаючи на це, я Усе-таки розв'язав про себе: зайду-но до Молли Кронохан, знахарці, перемовитися слівцем щодо завороженого теляти. Та почав переправлятися по каменях через баллишинохський брід. Отут я побери та й задивися на зірки, та ще перехрестився. Навіщо? Але ж це ж було на Благовещенье! Нога у мене посковзнулася, і я стрімголов полетів у воду.
«Ну, кінець мені! - подумав я. - Зараз піду до дна». Та раптом я поплив, поплив, поплив, з останніх сил своїх, і сам навіть не знаю, як прибився до берега якогось незаселеного острова.
Я бродив і бродив, сам не відаючи де, поки мене не занесло нарешті у велике болото. Так наяривала місяць, що було світле, точно днем; вона блискала, як ока у вашої красуні, — вибачите, що я заговорив про неї. Я дивився на схід, на захід, на північ і на південь — словом, у усі сторони, і бачив лише болото, болото й болото. Дотепер не можу зрозуміти, як же я туди забрався? Серце у мене заледеніло від страху, тому що я був твердо певен, що знайду там свою могилу. Я опустився на камінь, який, по щастю, виявився поруч із мною, почухав у потилиці й запік сам собі відхідну.
Раптом місяць стемнів. Я глянув нагору й побачив, як щось немов рухається між мною й місяцем, але що, розв'язати я не міг. Щось каменем упало вниз і заглянуло мені прямо у особу. Ось ті на, так це виявився орел! Самий звичайний орел, які прилітають із графства Керри. Він подивився мені у очі й говорить:
- Ну, як ти отут, Дениел Орурк?
- Дуже добре, дякую вам, сер, — відповідав я. - Сподіваюся, і ви теж, — а сам про себе дивуюся, як це орел заговорив раптом по-людськи.
- Що занесло тебе сюди, Ден? - запитує він.
- Так нічого! - відповідаю йому. - Праг би я знову опинитися будинку целехоньким, ось що!
- А-А, ти праг би вибратися із цього острова, чи не так, Ден?
- Саме так, сер, — говорю я.
Отут я піднімаюся й розповідаю йому, як вистачив зайвого й звалився у воду, як доплив до цього острова, забрів у болото й тепер ось не знаю, як з нього вибратися.
- Ден, — говорить він, подумавши із хвилину, — хоча це й дуже недобре із твоєї сторони — напиватися на Благовещенье, але у загальному-те ти хлопець пристойний, непитущий, акуратно відвідуєш месу й ніколи не шпурляєш каменями у мене або у моїх побратимів, не ганяєшся за нами по полях, а тому — я до твоїх послуг! Сідай верхи до мене на спину так обхопи мене міцніше, а то звалишся, і я винесу тебе із цього болота.
- А ваша світлість не сміється треба мною? - говорю я. - чи Чувана справа, кататися верхи на орлу?
- Слово джентльмена! - говорить він, кладучи праву лапу собі на груди. - Я пропоную серйозно. Так що вибирай: або ухвалюєш моє речення, або помирай з голоду тут у болоті! Так, між іншим, я зауважую, що від твоєї ваги камінь іде у болото.
Та це була щира правда, тому що я й сам помітив, як камінь із кожною хвилиною усе більше осідав під мною. Вибору не залишалося. Я завжди вважав, що сміливість міста бере, про що й подумав тоді, і сказав:
- Дякую вам, ваша честь, за таку сердечність. Я ухвалюю ваше люб'язне запрошення!
Потім піднявся орлові на спину, міцно обійняв його за шию, і орел злетів у повітря, подібно жайворонкові.
Тоді я й не припускав про пастку, яку він готовив мені!
Вище, вище й вище, бог знає як високо залетів він.
- Постійте, — говорю я йому, думаючи, що він не знає вірної дороги до мого будинку, звичайно, дуже чемно, тому що хто його розбере, адже я був цілком у його владі. - Сер, — говорю я, — при всією моїй найглибшій повазі до мудрих поглядів вашої світлості я праг би, щоб ви спустилися небагато, тому що зараз ви перебуваєте саме над моєю хатиною й можете мене туди скинути, за що я буду нескінченно вдячний вашої милості.
- Ай да Ден! - викликнув він. - Ти що, за дурня мене вважаєш? Подивися-но вниз на сусіднє поле, хіба ти не бачиш двох людей з рушницями? Це не жарту, ледве-їй, коли тебе ось так поберуть так підстрелять через якийсь п'яний дурня, який тобі довелося підхопити з холодного каменю на болоті.
«Чорт би тебе забрав», — подумав я про себе, але вголос нічого не сказав: що користі було у цьому?
Ось так - те, сер, а він усе продовжував летіти нагору й нагору. Через щохвилини я знову просив його спуститися вниз, але марне.
- Скажіть, заради Бога, сер, куди ви летите? - запитав я його.
- Попридержи-но своя мова, Ден, — говорить він мені. - Займися краще своїми справами, а у чужі не втручайся!
- Ось ті на, я вважаюся, це саме моя справа! - сказав я.
- Помовчуй, Ден! - крикнув він. Та більше я нічого не сказав.
Нарешті ми прибутки — ви тільки уявіть собі куди — на самий місяць! Зараз ви вже не можете цього бачити, але тоді, тобто ще у мій час, на боці у місяця стирчало щось начебто серпа.
Та Дениел Орурк кінцем свого ціпка накреслив на землі фігуру, схожу на серп.
- Ден, — сказав орел, — я утомився від такого довгого польоту. Ось уже не думав, що це так далеко.
- А хто, вельмишановний пане, — говорю я, — просив вас так далеко залітати? Я, чи що? Не просив я вас хіба, не благав і не просив зупинитися ще півгодини назад?
- Тепер говорити про цей пізно, Ден, — сказав орел. - Я до чортиків утомився, а тому злазь-но з мене! Можеш сісти на місяць і чекати, поки я віддихаюся.
- Сісти на місяць? - говорю я. - Ось на цю маленьку кругленьку штучку? Так я відразу звалюся з неї й расшибусь у корж. Ви просто підлий ошуканець, ось ви хто!
- Зовсім ні, Ден, — говорить він. - Ти можеш міцно вхопитися за цей серп, що стирчить збоку у місяця, і тоді не впадеш.
- Ні, не прагну, — говорю я.
- Може, і не прагнеш, — говорить він зовсім спокійно. - Але якщо ти не злізеш, мій дружочек, я сам тебе стряхну й дам тобі один раз крилом, так що ти жваво опинишся на землі й вуж костей своїх не збереш, вони розлетяться, як росинки по капустяних аркушах раннім раночком.
«Ну й ну, — сказав я собі, — у гарненьке положення я потрапив. Навіщо тільки я увязався за ним!»
Та, пославши на його адресу міцне слівце — по-ирландски, щоб він не зрозумів, — я пересилюючи себе зліз із його спини, ухопився за серп і сіл на місяць. Ну й холодне це сидіння виявилося, скажу я вам!
Після того як він ось у такий спосіб благополучно зсадив мене, він обертається до мене й говорить:
- Доброго ранку, Дениел Орурк! Я думаю, тепер ми у розрахунках! Торік ти розорив моє гніздо (що ж, він сказав сущу правду, тільки як він довідався про це, розуму не прикладу), і за це ти тепер насидишся тут досхочу. Прагнеш не прагнеш, а будеш стирчати тут на місяці, як лякало городнє.
- Виходить, усе кінчене? - говорю я. - Ти що ж, отож мене й залишиш тут, негідник? Ах ти, мерзенний, безсердечний виродок! Отож як ти прислужився мені! Будь же проклятий сам зі своїм горбатим носом і з усім твоїм потомством, негідник!
Але що було користі від цих слів? Він голосно розреготався, розправив свої величезні крила й зник, немов блискавка. Я кричав йому навздогін: «Зупинися!» — але з таким же успіхом я міг би кликати й кричати хоч усе століття, він би не відгукнувся. Він полетів ладь, і з того самого дня й понині я його більше не бачив, — нехай лихо завжди літає разом з ним!
Я виявився у безвихідному положенні, запевняю вас, і у розпачі ридав так, що не міг зупинитися. Раптом у самій середині місяця відкривається двері, так з таким скрипом, немов її цілий місяць не відчиняли, хоча, я думаю, її просто ніколи не змазували, і виходить із неї… Ну, хто б ви думали? Місячна людина, я відразу довідався його по волоссях.
- Вітаю тебе, Дениел Орурк! - сказав він. - Як справи?
- Дуже добре, дякую, ваша честь, — відповів я. - Сподіваюся, і у вас теж.
- Як тебе занесло сюди, Ден?
Отут я йому розповів, як вистачив зайвого у будинку хазяїна, як був викинутий на пустельний острів і заблудився у болоті і як шахрай орел обіцяв мене винести звідти, а замість цього заніс ось сюди, на місяць.
- Ден, — говорить місячна людина, коли я скінчив, і бере понюх тютюну, — тобі не слід тут залишатися.
- Запевняю вас, сер, — говорю йому, — я сюди потрапив зовсім проти своєї волі. Як же я тепер назад повернуся?
- Це твоя справа, Ден, — говорить він. - Моя справа сказати тобі, що тут ти залишатися не повинен. Так що вимітайся, так поживіше!
- Я вам нічого поганого не роблю, — говорю я, — тільки ось тримаюся за серп, щоб не впасти.
- Ось цього ти й не повинен робити!
- Ах, вибачите, сер, — говорю я, — а чи не можна мені довідатися, більша чи у вас сім'я? Може, ви дали б притулок бідному подорожанинові? Я вважаюся, вас не часто турбують такі ось гості, як я. Адже шлях-те сюди не близький.
- Я живу один, Ден, — відповів він. - А ти краще відпусти цей серп!
- Клянуся, сер, — говорю я, — з вашого дозволу, я не відпущу його! Та чим більше ви будете просити, тем міцніше я буду триматися. Так я прагну!
- Краще відпусти, Ден, — знову говорить він.
- Раз так, мій маленький приятель, — говорю я, вимірюючи його поглядом з голови до ніг, — у нашій угоді будуть дві умови: ви йдете, якщо бажаєте, а я з місця не зрушуся!
- Ну, ми ще подивимося, як це вийде, — сказав місячний чоловічок і пішов назад до себе, але, ідучи, так ляснув дверима, що я подумав: зараз і місяць і я разом з нею звалимося вниз. Було ясне, що він здорово розсердився.
Отож, я вуж внутрішньо підготувався помірятися з ним силами, як отут він знову виходить із гострим кухонним ножищем у руках і, не говорячи ні слова, ударяє їм два рази по ручці серпа, за яку я тримався, — клянг! - вона розламується навпіл.
- Агов, Ден, доброго ранку! - крикнув цей злісний і підлий стариган, коли побачив, як я полетів прямо вниз, ухопившись за залишок ручки. - Дякую за візит! Гладенької доріжки, Дениел!
Я не встигнув йому відповісти, тому що мене крутило, і вертіло, і несло вниз зі швидкістю гончої собаки.
- Про Господи! - викликнув я. - Гарненьке це заняття для пристойної людини, та ще глухою ніччю, якби хто побачив! Ну й влип я!
Але не встигнув я виговорити ці слова, як раптом — взззз! - над моєю головою пролетіла зграя диких гусаків, яка направлялася не інакше як з мого заповітного болота у Беллишенафе, а то як би вони довідалися мене? Старий гусак, ватажок їх, обернувся й крикнув мені:
- Це ти, Ден?
- Я самий, — відповів я, анітрошки не здивувавшись, що він заговорив, тому що на той час я вуж почав звикати до всякого такого чортовиння, а крім того, з ним ми були старі знайомі.
- З добрим ранком, Дениел Орурк, — сказав він. - Як твоє здоров'я сьогодні?
- Прекрасно! - відповів я. - Сердечно дякую! - а сам важко зітхнув, тому що саме його-те мені й бракувало. - Сподіваюся, і твоє теж.
- Я маю на увазі твоє падіння, Дениел, — продовжував він.
- А-А, ну звичайно, — відповів я.
- Звідки це ти несешся так? - запитав гусак. Отут я йому розповів, як я напився й потрапив на острів, як заблудився на болоті і як ошуканець орел заніс мене на місяць, а місячна людина випровадила мене звідти.
- Я тебе врятую, Ден, — сказав гусак. - Простягни руку й вистачай мене за ногу. Я віднесу тебе додому.
- Твоїми б вустами так мед пити! - сказав я, хоча про себе увесь час думав, що не дуже-те довіряю йому.
Але допомоги чекати було нівідкіля, тому я схопив гусака за ногу й полетів разом з іншими гусаками зі швидкістю вітру. Ми летіли, летіли й летіли, поки не опинилися прямо над океаном. Я це відразу зрозумів, тому що праворуч від себе побачив Ясний Мис, що стирчить із води.
- Мілорд, — сказав я, розв'язавши про всякий випадок виражатися як можна учтивіше, — будь ласка, летите до землі!
- Що ти, Ден, — відповів він, — поки це ніяк неможливо. Адже ми летимо у Аравію.
- У Аравію! - викликнув я. - Так це ж десь далеко, у чужих землях. Ах, що ви, містер Гусак, невже у вас немає жалю до бідній людині?
- Тш-Ш, тш-ш ти, дурень, — сказав він, — попридержи-но своя мова! Запевняю тебе, Аравія дуже пристойне місце і як дві краплі води схожа на Західний Карбери, тільки там ледве побільше піску.
Та саме коли ми з ним переговорювалися, на обрії здалося судно, гнане вітром, — ну просто задивишся.
- Послухайте, сер, — говорю я, — скиньте мене, будь ласка, на це судно!
- Але ми перебуваємо не точно над ним, — відповів він, — і, якщо я тебе зараз скину, ти плюхнешся прямо у воду.
- Ні, що ви, — говорю я, — мені ж видніше, воно зараз точнехонько під нами. Випустите ж мене скоріше!
- Випустити так випустити, справу твоє, — сказав він і розтиснув лабети.
На жаль, він виявився прав! Звичайно, я плюхнувся прямо на солоне морське дно. Очутившись на самому дні, я зовсім вуж було розпрощався з життям, як раптом до мене наблизився кит, почухуючись після нічного сну, заглянув мені у особу й, не виголошуючи ні єдиного слова, підняв свій хвіст і ще один раз облив мене холодною солоною водою, так що сухого місця на мені не залишилося. Та отут я почув — причому голос мені здався дуже знайомим:
- Вставай ти, п'яний ледар! Убирайся звідси!
Я відкрив очі й побачив перед собою мою Джуди з повним цебром води, яку вона виливала на мене.
Справа у тому, що, хоча у загальному Джуди була гарна дружина — дай Боже їй доброго здоров'я, — вона зовсім не виносила, коли я напивався, і отут уже давала волю рукам.
- Піднімайся-но! - сказала вона знову. - Гіршого місця ти не міг собі знайти у всьому приході? Бач розлегся під самими стінами старої вежі паку! Можу представити, як спокійно ти відпочив отут!
Що й говорити, хіба я відпочивав? Усі ці орли, і місячні чоловічки, і перелітні гусаки, і кити, які переносили мене через болота, затягали на місяць і скидали звідти на солоне морське дно, ледве з розуму мене не звели.
Але тепер я твердо знав: що б не трапилося, я вже ніколи не ляжу відпочивати на дурне місце.