Виконую мою давню обіцянку — ось вам перший приклад мистецтва шанахи. Історія моя буде про знаменитого Рафтери, одного зі славетних бродячих артистів Коннахта, по праву, що вважався самим дивним шанахи у всім Кривине, у чому мені самому вдалося переконатися.
Тільки, чур, перекажу я вам цю історію, як моїй душі завгодно. Отож…
Рафтери був не тільки скрипалем — він був людиною. Найпершою людиною й кращим скрипалем, який коли-або ступав по землі у шкіряних черевиках.
Світло на знав серця більш щедрого, чому у нього. ПРО! У його скрипці чулися й завивання вітру, і подих моря, і шепіт банши під вербами, і скарга бекаса на вересковой драговини. У ній звучали самотність боліт і краса небес, свист чорного дрозда й пісня жайворонка, легка хода тисяч і тисяч фей, тупіт їх маленьких ніжок у нічному танці до самої зорі.
Його наспів, подібно вітру серед очеретів, то падав, то тікав, захоплюючи за собою слухачів, які завжди оточували його. Та сама чорна душа світлішала, гордість уступала лагідності, а суворість танула як сніг у травні.
Із усіх кінців Ірландії стікалися люди, щоб послухати його. Кожна п'ядь землі між чотирма морями відала про його славу. Люди забували голод і спрагу, жару й холод, виявившись у владі його музики. Звуки його скрипки віддавалися у кожному куточку людського серця. Та хоча він легко міг би зробитися самим багатим у своєму краї, кращим його одягом так і залишалася порвана куртка.
Гроші він нехтував. Любов! Тільки любов — єдине, що він знав і чому поклонявся. Для нього вона була всім на світі.
Тільки любов — насолода його серця — могла вивести його з могили й привести на весілля Дінні Макдермота й Мері.
Та тільки любов, одна лише любов, була їхнім багатством — відважного Дінні й красуні Мзри у ту ніч, коли вони одружилися. У чотири порожні стіни повернулися вони із церкви: холодна вода так нічний морок за вікном — ось і усе.
Але що їм було за справу до цього, раз одружилися вони по любові? Мері відмовила самому скнарі Макгленахи з Хилхеда з усіма його коровами, пасовищами й риболовлями. А Дінні змело відвернувся від Ненси Мур з Мервах з її ста фунтами, сьома телятами й двома скринями із приданим із чистого льна, які він одержав би, — понадь тільки пальцем. Але він побрав у дружин Мері.
Та ось вони виявилися самотні у своєї жалюгідної лачужке у весільну ніч, замість того щоб бенкетувати, як це звичайно покладається. Самотні — так, так! Адже всі розважливі люди просто обурилися, що обоє пропустили нагоду розбагатіти й поправити свої справи — випадок, посланий самим небом, — ці телята й грошика Ненси Мур і риболовлі, пасовища та ще двадцять корів того скнари на додачу.
А? Упустити такі прекрасні речення, начебто це так, дрібниці! Та одружитися стрімголов, як дурачки які-небудь, не маючи за душею ні полушки.
Але всім цим розумникам було не зрозуміти — куди їм! - що Дінні й Мері просто бігли від спокуси піддатися загальній розсудливості й обвінчатися із золотом, — ось вони й одружилися по любові. Ну й, звичайно, усі ушановані люди відвернулися від них і залишили закохану парочку одну, у повній самітності, але зате повну любові друг до друга у цю першу ніч після їхнього весілля.
Але ось піднялася клямка, і до них у будинок увійшов згорблений дідок зі скрипкою під уже почорнілою зеленою курткою.
Він побажав доброго вечора й присів на стілець, який Дінні присунув для нього ближче до вогню.
- Ну й довгий шлях я проробив, — сказав скрипаль. - Та голодний же я! Якщо б, добрі люди, ви дали мені чого-небудь до вечері, я б спасибі сказав вам.
- Га! Га! Га! - розсміялися обоє дружно. - Вечеряти? Так знайте, хоча ми тільки сьогодні зіграли весілля, на вечерю у нас нічого, крім любові. Право ж! Будь у нас хоч що-небудь, чому можна було б набити шлунок, ми з радістю й від чистого серця віддали б більшу частку вам або якому-небудь іншому гостеві.
- Як! - викликнув гість. - Ви одружилися тільки по любові? Та у вас нема чого навіть кинути у горщик?
- Звичайно! - відповіли обоє. - Га! Га! Га! Та тепер ми за усе розплачуємося.
- Та це не така вуж дорога ціна, — говорить Мері.
- Зовсім недорога! - говорить Дінні.
- Так благословить вас Господь! - промовив скрипаль, який усе це час спостерігав за ними исподлобья. - Коли так, ви не залишитеся у накладі. - Та запитує: — Доводило вам чути історію про Рафтери?
- Рафтери? Ще б! Або ти глузуєш із нас? Тільки глухі або мертві не чули про великого Рафтери.
Отут старий скрипаль кладе скрипку й смичок до себе на коліна й говорить:
- А ну, пошліть-но звісточку сусідам, щоб приходили так приносили весільні подарунки. Та не які-небудь, а найкращі, мол, на весіллі буде відіграти сам Рафтери.
- Рафтери? - викликнули обоє, коли мовлення повернулося до них.
- Ну так, Рафтери — це я, — говорить скрипаль, знову беручи свою скрипку.
Так і підстрибнуло серце у обох від радості, і всі мирські турботи розсіялися, як туман з гір.
Новина, подібно лісовій пожежі, облетіла всю округу: сам Рафтери, великий Рафтери, про який наслишано далі дитя у колисці, але кого рідким щасливцям удалося бачити, буде відіграти на весіллі у Дінні Макдермота! Усі немов голову втратили, покидали роботу й, забувши про жадібність, похватали кращі подарунки для молодих і поспішили до їхнього будинку.
Барни Броган приніс копчену свинячу грудинку, а Джимми Макдой баранячу ногу. Еамон Ог прийшов, зігнувшись у три погибелі під вагою цілого мішка картоплі, а місіс Макколин, як гора, — повні руки постільної білизни. З полотном, яке принесла Молли Макардл, могла суперничати лише фланель Сорхи Руа. Але їм не уступали й барило масла Педди, прозваного Примарою, та й вівсяні коржі Ройсин Хилферти, які могли придатися й взапас. Навіть Баках Боог притяг свій подарунок: цукор і чай. До загального здивування, з'явився й знаменитий скнара Матта Мак-А-Нирн, ледве волочачи кошик з гусаками, що гогочуть, що крякають качками й.
ПРО, величезний сарай потрібен був би, щоб схоронити усе багатство, яке привалило у цю ніч Дінні й Мері, — цілі купи добра й усякої всячини, ці їхні весільні подарунки. Та Рафтери простим кивком голови дякував за них кожного чоловіка й кожну жінку.
А вони думали про себе: будь вони хоч тричі багаті, однаково залишатися їм у неоплатному боргу перед Рафтери. Вони боялися навіть голосно чавкати на цьому весільному бенкеті, — а бенкет вийшов і насправді на славу, кращий бенкет у всій окрузі, так вуж усі тоді й розв'язали, — щоб не пропустити хоч слівце або жарт, які Рафтери раз у раз відпускав зі свого почесного місця за столом. Його жарту кололи, і жалили, і уражали, і Усе-таки вони змушували сміятися навіть тих, кому він прямо-таки наступав на улюблену мозолю.
Ну й пишалася наша парочка, Дінні й Мері, своєю весільною вечерею, найкращим, самим багатим, самим веселим-розвеселим, які тільки бачили зелені гори Ірландії! Так їм і було чому пишатися. Більш того, кожний дитина тих гостей, які побували у них у ту ніч, розповідав дітям своїх дітей, хто прикрашав почесне місце за столом на весіллі у Дінні Макдермота у ту ніч.
А коли бенкет закінчився й усе прибрали, Рафтери поставив свій стілець прямо на стіл, у куті, сіл, скинув на плече скрипку й провів по ній смичком. Усі, хто були там, затамували подих: їм почулося у скрипці завивання вітру, і подих моря, і шепіт банши під вербами, і скарга бекаса на вересковой драговини. Краса небес і самотність боліт звучали у ній, і свист чорного дрозда, і пісня жайворонка, і легка хода тисяч і тисяч фей, тупіт їх маленьких ніжок у нічному танці до самої зорі.
Подібно вітру серед очеретів, його наспів те падав, то тікав, захоплюючи за собою слухачів, що затаїли подих.
Та сама чорна душа світлішала, гордість уступала лагідності, а суворість танула, як сніг у травні. Та не було нікого серед них, хто, хоч раз почувши його музику й підпавши під її сладостние чари, не побажав би назавжди залишитися у їхній владі.
Але ось настала хвилина платити скрипалеві за послуги, і отут Рафтери побрав свою шапку й пройшовся з нею по колу, — жоден скрипаль не робив цього колись.
Та що ж, хто, скорений його грою, заприсягся собі дати шестипенсовик, подавав шилінг, а хто вирішився дати шилінг, розщедрився на цілу крону. Та коли Рафтери обійшов усіх у будинку, шапка виявилася повним-полнехонька, навіть із верхи.
А після усе до одного — звичайно, те ще діяли чарівні чари музики, — трясли Дінні руку, цілували Мері у губки, просили Добродії Бога благословити їхній шлюб і вбиралися геть. А за ними й Рафтери сунув свою скрипку під стар зелену куртку, що вже почорніла, пожав руку, що оторопів Дінні, розцілував Мері й, доручивши Богу берегти їхнє щастя, рушив у дорогу. Обоє лише роти роззявили, витріщили ока й не могли вимовити ні слівця.
Та тільки шапка старого, доверху набита сріблом, яка так і залишилася на столі, повернула Мері дарунок мовлення.
- Він забув свою шапку із грішми! - закричала вона.
- Перегоди, я зараз його окликну! - сказав Дінні, кидаючись до дверей.
Але не встигнув він там опинитися, як двері розкрилися, і у будинок увійшов Пет-Коробейник зі словами:
- Хай бог помагає!
- Кидай свій мішок, Пет, — кричить йому Ні, — скоріше поверни цього старого зі скрипкою, якого ти тільки що зустрів!
- Якого чорта ще? - запитує Пет.
- Так Рафтери! Рафтери! Ти зараз зустрів самого великого Рафтери! Він відіграв на нашому весіллі й забув свою шапку із грішми. Біжи за ним!
- Рафтери, — повторює Пет. - Ти що, з’їхав з глузду? Так його, Рафтери, могилу я допомагав закопувати ще три тижні назад, у графстві Голуейском. Бідний блукач!
- Так, Рафтери… — повторює він про себе, сумно качаючи головою, поки Дінні й Мері як громом уражені застигли посередині кімнати. - Рафтери, злиденний багатій, який міг би вмерти багатієм, а пішов на той світло із трьома полупенсовиками у кишені, без цілої сорочки на плечах. Рафтери! Тьфу, пропасти!
Що й говорити, Рафтери був не тільки скрипалем — він був людиною, кращим із кращих! Людиною й скрипалем. Ніхто, дорівнює йому, не ступав ще по землі у шкіряних черевиках, не було ще на світі серця більш щедрого, чому у нього.
ПРО! У його скрипці чулися завивання вітру, і подих моря, і шепіт банши під вербами, і скарга бекаса на вересковой драговини. У ній звучали самотність боліт, і краса небес, і пісня жайворонка, і легка хода тисяч і тисяч фей, тупіт їх маленьких ніжок у нічному танці до самої зорі.
Подібно вітру серед очеретів, його наспів те падав, то тікав, захоплюючи за собою слухачів.
Та сама чорна душа світлішала, гордість поникала, а саме тверде серце ставало м'яким як віск.
Із усіх кінців Ірландії стікалися люди, щоб почути його скрипку, — слава його облетіла кожну п'ядь землі між чотирма морями. Люди забували голод і спрагу, жару й холод, поки звучала його чарівна музика. У кожному куточку людського серця віддавалися звуки його скрипки. Та хоча він легко міг би зробитися самим багатим у своєму краї, кращим його одягом так і залишалася порвана куртка.
Гроші він нехтував. Тільки любов. Любов — єдине, що він знав і чому поклонявся. Для нього вона була всім на світі. Музика, Краса й Любов — ось його багатство, яке він залишив, ідучи у могилу. Так, із трьома полупенсовиками у кишені, у драній сорочці на плечах, він умер багатієм, наш Рафтери…